Хто проти «Поводиря»

Американська кіноакадемія завершила прийом заявок від країн для розгляду у категорії «найкращий іноземний фільм».

Ця номінація з’явилася у 1956 році. Фільм, що претендує на цю нагороду, має бути виробленим поза межами США, а також мовою фільму не може бути англійська. Фільми мають вийти в прокат своїх країн між 1 жовтня 2013 і 30 вересня 2014 року.

Кіноакадемія розглядаю заявки (кожна країна може надіслати один фільм) та складає список із дев'яти претендентів. Цей список оголошується за тиждень до того, як стають відомі оскарівські номінанти (цього разу це буде 15 січня 2015 року). І вже із номінантів Кіноакадемія 22 лютого обере та оголосить переможця. Нагадаємо, що минулого року у цій номінації пермогла «Велика краса» Паоло Сорентіно з Італії.

Загалом заявки подало 83 країни, що є абсолютним рекордом. Минулого року, для порівнянння, зголосилися 76 країн. Чотири країни подали свої фільми вперше  (Мавританія, Панама, Мальта та Косово).

Нагадаємо, що цього року Україна висунала «Поводиря» Олеся Саніна. Таке рішення українського оскарівського кімітету викликало невдоволення певної частини кіноспільноти, оскільки його конкурент, фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» отримав безліч нагород на кінофестивалях та побував на кінофестивалі у Торонто, який вважається неофіційним оскарівським трампліном.

Крім того деякі члени оскарівського комітету мають безпосереднє відношення до створення фільму «Поводир», що може призвести навіть до дискваліфікації фільму.

Попри це ми сподіваємося на те, що український фільм таки нарешті потрапить до номінації, але фільми інших країн подолати не так просто. Тож, вболіваючи за Україну, спробуємо із загального списку обрати вісім найповажніших її конкурентів у боротьбі за «Оскар».

«Два дні, одна ніч», Бельгія. Реж.: Жан-П’єр та Люк Дарденни

Загалом з восьми фільмів, знятих братами Дарденн, шість брали участь в офіційній програмі Каннського кінофестивалю, іх картини зібрали сім каннських нагород.

Дарденни знімають унікальне кіно: прості історії, майже документльна манера зйомки створюють тим не менше універсальну картину світу. Живі класики,  дослідники найпотаємніших куточків людської природи, гуманісти та нонконформісти знімають велике у своїй простоті та безкомпромісності кіно.

Фільм, до речі, ще можна побачити в українському прокаті.

«Сен -Лоран», Франція. Реж.: Бертран Бонелло.

Біографії видатного кутюр’є Іва Сен- Лорана, покладеної в основу картини, виявилося достатньо, щоб зняти драму рівня Каннського кінофестивалю. Це саме та картина, на яку не дав дозвіл правовласник та багаторічний співмешканець Сен-Лорана П’єр Берже. Останній відомий тим, що викуповує на різноманітних аукціонах документи, які можуть затьмарити пасторальний образ дизайнера. Фільм Бонелло намагається балансувати між байопіком та арт-кіно. І це йому прекрасно вдається не в останню чергу завдяки виконавцю головної ролі Гаспару Ульєлю.

«Білий бог», Угорщина. Реж.: Корнель Мундучо.

Лілі та її пес – найкращі друзі. А друзів у дівчинки не так вже і багато. Батько Лілі віддає собаку, тож дівчинка втікає з дому. Це, мабуть, «наймасовіший» фільм Мундучо, фестивального улюбленця. До речі, і у Каннах «Білий бог» переміг у програмі «Особливий погляд».

«Тімбукту»,  Мавританія. Реж.: Адберахман Сіссако.

У фільмі «Тімбукту» соціальні та політичні проблеми є основними й, по суті, вибудовують довкола себе канву сюжету. Можливо, колись такі стрічки зніматимуть і про ДНР. У «Тімбукту» препарація тероризму та його впливу на мирне населення відбувається не лише із знанням теми, але і при абсолютному володінні ремеслом. Реалії, коли озброєні люди захоплюють владу на певній території, видають свої закони (наприклад, змушують усіх ходити в шкарпетках, а жінок ще й у рукавичках (дія відбувається в Африці) і тероризують місцеве населення, стали для нас близькими та впізнаваними. А ще зовсім недавно таке фестивальне кіно ми могли дивитися без проекції на власне життя. Як, наприклад, французи, які профінансували картину, надавши їй певної відстороненості.

«Зимовий сон», Туреччина. Реж.: Нурі Більге Джейлан.

Мабуть, саме ця картина, володар «Золотої пальмової гілки» Канн, є найімовірнішим претендентом і на «Оскар». Фільм з одного боку, зберігає неповторний почерк режисера незмінним, а з іншого - режисер усе більше занурює героїв у повільний плин життя. Добре, що  іронія та режисерська віртуозність не занурюють у сон глядачів, адже стрічка, де мало подій, триває більше трьох години. Проте, якщо змусити себе забути про щоденну метушню і дозволити фільмові захопити своєю медитативною течією, то можна бути повністю задоволеним від життя маленького готелю в Кападокії, де герої намагаються вибудувати непрості стосунки на тлі чудових краєвидів у ритмі зимового сну.

«Іда», Польща. Реж.: Павел Павліковський.

Це, мабуть, один із найкращих європейських фільмів останнього часу. Лаконічна чорно-біла історія відбувається на початку 60-х. Іда – послушниця, яку сиротою віддали у монастир під опіку Ордену. Мати-ігуменя намовляє її перед висвяченням відвідати тітку Ванду, єдину живу родичку. Тітка розповідає Іді про її батьків і долю сім’ї. Виявляється, що Іда – єврейка. Вони їдуть на батьківщину, де загинула їх родина. Яке рішення прийме дівчина, дізнавшись правду про себе та світ, що її оточує? Фільм бере участь у фестивалі польського кіно «Під Високим Замком», який зараз триває у Львові.

«Левіафан», Росія. Реж.: Андрій Звягінцев.

Фільм, що отримав у Каннах приз за найкращий сценарій, назвали «Золотою пальмовою гілкою», яка не відбулася. Цього року вона була надзвичайно близько від режисера. Утім, приз за сценарій - прекрасна втіха для картини, яка безжально й безкомпромісно розповіла історію розпаду сучасної Росії на всіх рівнях: держава, родина, віра. У своїй розповіді Звягінцев досягає висот античної трагедії. А приз за сценарій став відзнакою за історію й діалоги, в яких немає ані ноти фальші. Проте саме це стало проблемою для виходу фільма в російський прокат.

Російські кінотеатри випустили фільм переозвученим. Адже картина потрапила під закон про заборону мату в кіно, театрі і на концертах.

Це стало ще одним зразком того, як по різному Росія працює для внутрішнього та зовнішнього культурних ринках: фільм піддався цензурі у межах Росії і, водночас, у оскарівського комітету вистачило прагматизму все ж таки відправити каннського лауреата представляти країну в оскарівських перегонах.

«Мамочка», Канада. Реж.: Ксавьє Долан.

Ця картина розділила у Каннах приз журі із живим класиком Жан-Люком Годаром. Рішення поділити цю нагороду між наймолодшим та найстаршим режисерами конкурсу варто назвати вишуканим маневром каннського журі. Тим більше, що на перегляди Долана аншлаг був такий, яким міг похвалитися в минулі роки хіба що Тарантіно, а цього року — тільки Долан. Фільм цікавий, постмодерністський, багатоскладовий, псіхоаналітичний та добре зроблений (зокрема, Долан вдало обрав формат квадрата). Едипів комплекс, пристрасть, відверта автобіографічність, про стосунки матері та сина-підлітка з нестійкою психікою. Це - трагедія з відкритим фіналом. Любов-ненависть показані із майстерністю зрілої людини. І це при тому, що Ксавьє Долану 25 років.

Лише із цієї чудової вісімки можемо побачити, що більшість країн намагається подавати на оскарівське змагання ті фільми, які «засвітилися» на великих фестивалях, насамперед Каннському. Крім того саме ця номінація надає перевагу авторському кіно. Цього року Україна мала такий фільм, проте приняла рішення не на його користь. А нам залишається вболівати за «Поводиря» та очікувати на його вихід у широкий прокат.