«Шукаю до тих пір, поки режисер не закохається в акторський склад»

Цього року на 78-й церемонії премії «Оскар» вперше вручали нагороди у номінації «Найкращий кастинг». Першою в історії переможницею у новій категорії стала Кассандра Кулукундіс за фільм «Одна битва за іншою». Напередодні ZAXID.NET поговорив із авторитетною кастинг-директоркою Аллою Самойленко, яку ми попросили розповісти про особливості цієї професії.

Алла Самойленко – членкиня Європейської кіноакадемії, Міжнародної мережі кастинг-директорів (ICDN), відома роботами у проєктах «Довбуш», «Ти – космос», «Ціна правди», «Люксембург, Люксембург», «Ти мене любиш?», «Ля Палісіада», «Із зав’язаними очима», «Медовий місяць» тощо. Вона розповіла, чим займається кастинг-директор, чому нова оскарівська номінація є важливою та які процеси відбуваються в українському кіно сьогодні.

Почнемо з бази: що робить кастинг-директор?

Кастинг-директор займається підбором акторів під конкретну задачу від режисера й знімальної групи. Крім того, це людина, яка збирає інформацію, підтримує дуже жвавий контакт із акторами та накопичує інформацію, щоб потім її використати для підбору виконавців на певні ролі. Тобто, можна сказати, що кастинг-директор – це посередник між світом акторів та світом фільммейкерів.

Алла Самойленко (фото з фейсбук-сторінки)

По суті, кастинг-директор має акторську базу, яку він може використовувати, так?

Зараз уже не йдеться про базу, тому що з’явились універсальні інструменти, міжнародні професійні, кастингові онлайн-платформи. Як правило, діяльність кастинг-директора полягає в тому, щоб знайти на цих платформах потрібні типажі відповідно до запитів і сформувати пропозицію.

В Україні немає професійних платформ. На цей статус претендувало кілька, але жодна з них не виросла в такий сервіс, який би був повноцінним кастинговим інструментом. І як такої бази зараз немає. Мене часто питають: як потрапити до вас у базу? Ніяк. Треба підтримувати активність у соцмережах, знаходити такі джерела, де публікується інформація про кастинг, і відгукуватися на запити. Оце все, що можна порадити.

Як зазвичай відбувається співпраця з режисером?

Це залежить від того, що він знімає. Якщо йдеться про стандартну телесеріальну продукцію, то, як правило, акторський склад формує продюсерська група, виходячи із того, хто є в їхній уяві медійними акторами. Тобто, вони думають про поширення продукту і, звичайно, будують свою стратегію, виходячи із того, скільки прихильників у того чи іншого актора і яку він може зібрати аудиторію. Це, на мій погляд, хибний підхід.

«Довбуш» Олеся Саніна (кадр з фільму)

Якщо йдеться про, наприклад, авторське кіно або якесь кіно, де режисер є зіркою, то там, звісно, немає такої привʼязки до зірок-акторів. І дуже часто я шукаю абсолютно свіжі обличчя., які ніколи не були на екрані або грали якісь прохідні маленькі ролі. Це можливість для тих, хто мріє про великий екран, але не має досвіду. Досить часто я також запрошую людей, які взагалі не мають акторської освіти.

Іноді це може приводити до дуже яскравих результатів. Один із таких випадків – це Карина Химчук («Ти мене любиш?»). Вона не думала про акторську карʼєру, поки я не здибалася з її чудовими фото та відео в інтернеті. І потім пішло-поїхало.

Карина Химчук на Каннському кінофестивалі

Тобто якщо у серіалах остаточне рішення за продюсерською групою, то в авторському кіно співпраця будується між кастинг-директором і режисером. Продюсер, як правило, схильний прийняти точку зору режисера. Тобто я шукаю до тих пір, поки мій режисер не буде закоханий у свій акторський склад. Це досить складно буває.

Чи доводилось вам йти на якісь хитрощі, коли ви були переконані у своєму рішенні, а режисер не погоджувався?

Були моменти гри, скажімо так. Але це ризиковано і може мати погані наслідки, тож я намагаюся цього не робити. Але у мене є випадки, коли я йшла проти волі режисера або продюсера і отримувала бажаний результат. Наприклад, вони не бачили актора в тій чи іншій ролі. Але я, оскільки знаю його як облупленого і давно, то уявляю, які в нього є можливості. І я все одно часом пропонувала записати пробу. Таким чином кілька акторів з тих ансамблів, які я збирала, потрапило на екран. Але я ніколи не наполягаю. Я можу добиватися проби для актора, але я не буду добиватися його затвердження. У мене є можливість адвокації, я можу, наприклад, спробувати показати його під якимсь іншим кутом зору, але я не тримаю режисерів на горло.

«Ти – космос» Павла Острікова (кадр з фільму)

У режисерів часто немає вибору, особливо в телесеріалах чи крінж-комедіях. Їм просто дають якийсь акторський склад, наполягають на ньому, і вони мають працювати з тим, що є. Тож скільки видів кіно, стільки є способів реалізації пошуку та методик прийняття рішень.

Є режисери, які дуже чітко бачать, але не можуть сформулювати думку. Є режисери, які, навпаки, дуже гарно формулюють, але складно бачать. Є режисери, які, наприклад, привʼязуються до якоїсь омріяної кандидатури, і якщо ця кандидатура відпала, то на заміну їй знайти когось подібного дуже складно. Тож треба якось розвертати бачення режисера і пробувати запропонувати ширший лайнап претендентів, щоб він міг закохатися в когось нового. Це неймовірно цікаво, для мене це постійне джерело дофаміну.

«Ла Палісіада» Філіпа Сотниченко (кадр з фільму)

У нас багато говорять, що відсутність інституту зірок дуже шкодить, зокрема, прокату. Чи ви з цим можете погодитися?

Безумовно. Але у нас у цьому питанні перегинають палку, бо, зрештою, наш інститут зірок породив Тараса Цимбалюка. Є ще низка особистостей, яких можна вписати у цей ряд. І я не думаю, що, наприклад, сам Цимбалюк цілковито задоволений тим, що вийшло. Таке породження повʼязане, по-перше, з тим, що актори раптом зрозуміли, що є можливість залучати піарника для просування себе у мережах. Але у цьому випадку стрічка новин виглядає дуже екзотично для мене.

Тобто, наприклад, два дні поспіль дуже наполегливо медійні ресурси пропонують інформацію про одруження одного актора. Але це надто далеко від кіно. Я розумію, що скоріше за все він за це не платив. Але я бачу інші дописи, які точно проплачені.

Або, наприклад, розтягують на новини якесь інтервʼю, яке якийсь актор дав якомусь блогеру. Там людина розповідає про деталі особистого життя, бо люди люблять смакувати подробиці. От, наприклад, Наталка Денисенко і Андрій Фединчик раптом стали епіцентром новин саме через якісь абсолютно жахливі, скандальні подробиці їхнього особистого життя. Складно це назвати інститутом зірок.

Що таке інститут зірок?

Це якийсь унікальний репертуар та фільмографія. Це щось, що має магічний вплив для величезної кількості глядачів. Те, що буде приваблювати глядача незалежно від того, поганий фільм чи добрий. Але для зірки обовʼязково, щоб були хоча б якісь зіркові ролі. Коли їх немає і нам пропонується тільки сурогат, тільки якісь абсолютно позбавлені мистецького і людського сенсу крінж-комедії, то нам важко повірити, що ці актори – зірки.

«Люксембург Люксебург» Антоніо Лукіча (кадр з фільму)

Зараз при великій увазі глядача до власного продукту будувати цей інститут було б легше. Але наші фільммейкери часто йдуть читерськими шляхами. Немає органічного розвитку, коли все пов’язано та виростає одне з одного. Надто багато у нашій індустрії лакун. Це пов’язано, зокрема, з тим, що ми дуже довго були під впливом російського ринку. І у нас дуже багато явищ, які можна повʼязати чітко з пануванням російського ринку, якихось усталених практик, в тому числі і в тому, що стосується кастингу. Наприклад, у каналів є свої обличчя, актори, яких тасують як колоду від продукту до продукту. Тому що їхня аудиторія нібито звикла до цих облич. Але це російська практика.

Навіщо її насаджувати? У ситуації, коли весь світ уже давним-давно карколомними кроками рушив уперед і винайшов платформи, винайшов індивідуальний підбір для кожного проєкту. Не може бути такого, щоб людина вмикала телевізор і їй кілька проєктів поспіль пропонували один і той же набір акторів у різних професійних і соціальних обставинах. Це нонсенс. І в нас ще й глядач дуже сильно сформований під впливом цих російських серіалів.

Навіть якщо ми говоримо про низькобюджетні проєкти, якщо придивлятися до міжнародного ринку, то там таких явищ немає. Наші можуть скільки завгодно бити себе кулаком у груди і розказувати, що «ми за невеликі гроші виробляємо супер-пупер якісний контент». Але є одна обставина, яка говорить про те, що він неконкурентний: його не купують за кордоном. І все. Є якісь винятки, але це винятки.

Тобто якщо підсумувати розмову про інститут зірок, то у нас бракує розуміння закономірностей розвитку цього процесу. І бракує інструментів для його створення. Зокрема, спеціальних видань, які залучені у процесі просування фільмів та акторів.

«Медовий місяць» Жанни Озірної (кадр з фільму)

Я коли дивлюся, як просувається черговий американський блокбастер, бачу, як вся індустрія працює на те, щоб з кожної праски лунало якесь імʼя. Або щоб люди заворожено дивилися на червоні хідники, якими йдуть зірки. І це дозволяє претендувати на цю умовну корону великого акторського пантеону. І от нашим акторам цього бракує. Думаю, коли ти йдеш хідником і відчуваєш, що за тобою вся індустрія, яка на тебе працює, і в тебе є ролі, це дуже круто. Але хто з наших акторів може похвалитися таким?

Крім того, актор має дбати про репутацію. Є якісь речі, які публіка не пробачає. Особливо, якщо казати про нашу публіку.

А як створюють зірок у світі?

Я дуже рано занурилася у кіновиробництво за кордоном, тому я бачила, як створюють зірок, як вся індустрія долучається до того, щоб актора, який подає надії, бачили. Починати можна з якого-небудь епізодика, але у пристойній картині. І потім трошки більше, ще проби, і ще. Більшість моїх колег за кордоном збирають інформацію. Як і я: передивляюся гори інформації, колекціоную її.

«Із зав'язаними очима» Тараса Дроня (на зйомках фільму)

Усі займаються збиранням примітних артефактів у мистецькому світі, вибудовуванням асоціативних рядів. Потім є таке явище, загадкове, як мода. От так, як нам фешн щосезону підкидає модні кольори, точно такі ж тенденції формують моду на типажі.

Раптом людство любить такого, як Тімоті Шаламе. І якщо дивитися назад, то видно, як ми до цього прийшли. Але як вгадати наперед? От саме в тому полягає велика удача кастинг-директора, режисера, коли вдається започаткувати якусь нову моду на обличчя, яке стане виразником стилю, способу життя цілого покоління. Таким був, наприклад, Жан Габен. Він для мене є дуже цікавим обʼєктом для міркування про інститут зірок.

Жан Габен

Він приніс на світовий екран два різних типажі, став символом двох поколінь, символом французького мистецтва. І хотілося б відчути таке щось в наших акторах. Поки що немає органічного розвитку, немає відповідних фільмографій, такого списку, який не соромно показати.

Тут можу згадати Якова Ткаченка, який, на жаль, загинув. Не дивлячись на те, що він дуже коротко був у нашому кіно, і небагато проєктів у нього було за плечима, його фільмографія дуже достойна. Є багато цікавих ролей, які якимось чином презентували історію, дійсність, реальність. І часом трагічну реальність. Але Якова хто знає? Запитай когось на вулиці: ніхто не згадає достойного, чудового актора, абсолютно неймовірну втрату для нашого кіно. А поруч який-небудь Артемій Єгоров, «втомлений від війни», у якого велика фільмографія, але майже жодної роботи не можна назвати, щоб не крінжанути.

Яків Ткаченко

Хотіла вас запитати про те, від чого ми стартували. Номінація за кастинг. Як її пояснити правильно? Це акторський ансамбль, це підбір акторів?

Кастинг-директори дуже довго йшли до свого визнання попри те, що дуже багато технічних спеціальностей вже отримали свої номінації, в тому числі на «Оскарі». У випадку з кастинг-директорами дуже довго опиралися американські академіки. Їх аргументом було те, що остаточний кастинг затверджується продюсерами. Але світ кіно так стрімко розвивався, переживав такі цікаві трансформації, особливо коли все переповзло у стрімінги, які стали відправною точкою до того, аби раптом погляд змінився.

Кіно нішувалося. Одне пішло у зірковий атракціон, а там, де зірки, там і стратегія. Хоча і там маємо унікальні випадки, як «Джокер» чи «Барбі». Але саме у стрімінгових серіалів, у їхніх творців є бажання вибудовувати кіносвіт таким чином, щоб він містив максимально велику кількість індивідуально підібраних акторів. Тобто щоб були зірки, але разом з ними абсолютно невідомі раніше обличчя. І раптом глядач вподобав оцей реалізм. Це підхопили кастинг-директори. Якщо подивитись на видатні стрічки, які отримували визнання, перемагали на «Оскарах», то помітно, що воно все більше схилялося до глибокого розкопування індивідуальностей, тобто для кожного проєкту вироблявся якийсь окремий підхід.

І, по суті, після того, як запанував глибоко індивідуальний підхід для кожного проєкту, полювання за натуралізмом та достовірністю, зʼявилося і бажання визнати мистецький внесок кастинг-директорів. Першою номінацію ввела BAFTA, потім були італійці, у поляків є номінація. Зміни відбуваються просто на очах.

Я вхожу до Міжнародної мережі кастинг-директорів (ICDN), навіть була членкинею правління. Тож точно можу сказати, що ми багато разів обговорювали можливість впровадження такої номінації як на «Оскарі», так і в Європейській кіноакадемії.

Є американська асоціація, яка давно вже має свою нагороду. Це внутрішньоцехова нагорода, туди входять всі можливі види кастингу, включно з кіно, рекламою, серіалами, є окремо музика, окремо театральні постановки, тобто все-все-все, що може бути повʼязано з підбором акторів. Це насправді дуже урочиста подія, на яку вважають за потрібне приходити зірки. Там всі хочуть побувати, тому що це збіговисько кастинг-директорів і акторів, які потрібні одне одному.

Якщо казати про мою асоціацію, то до неї входять найкращі кастинг-директори світу з будь-якої країни, і це насправді вражаюча сімʼя, сформована за інтересами. Виходить, що люди, які займаються кастингом, так чи інакше сповідують певні цінності, так чи інакше приходять до спільних знаменників.

Ми всі як родичі, ми всі робимо те саме, тільки кожен в своїй країні, і це дуже надихає, ти перестаєш себе відчувати Дон Кіхотом, а розумієш, що десь є люди, які роблять те саме. Ми теж маємо свою нагороду і минулого року, наприклад, її вручили фільму «Я – капітан» Маттео Гароне. Там цікаво можна простежити, що таке сучасний кастинг. Працювали чотири кастинг-директори з різних країн. Вони йшли за правдоподібністю. Там не було зірок. Головний герой мав якийсь знімальний досвід до того, а всі інші ні. Тобто це були результати дуже тривалого пошуку в кожній країні, де проходили знімання.

«Я – капітан» Маттео Гароне (кадр з фільму)

Це фантастичний рівень відтворення реальності та існування в кадрі цих акторів. По суті це яскраве свідчення того, за що дають нагороду. Як правило більшість найкращих сучасних фільмів зроблені саме за таким принципом, коли змішуються актори професійні і не професійні. Це може бути, наприклад, заповнення епізодів людьми, які мають певну професію або певну візуальну відповідність задуму.

Але конкурентом «Я – капітан» був фільм «Залишені», у якому – самі зірки. Але там теж цікава історія з кастингом: їм «ламали» амплуа. Вони грали незвичні для себе ролі, і, можливо, внаслідок цього виникла можливість розкрити характери і створити такий помітний, цікавий фільм. Мабуть, у кожного фільму є якась власна система.

Крім того, варто враховувати й раціональний підхід. Бо, наприклад, ставити якогось відомого актора, щоб він сказав одну репліку, це нонсенс. Це застаріла тенденція. Звичайно, є режисери, які дуже невпевнені в собі і хочуть, щоб у них на всіх ролях були якісь дуже відомі, визнані актори. Це, скоріше, свідчить про слабеньку професійну підготовку.

Також є тенденція, що сьогодні ніхто не узурпує акторів, практично ніхто не ставить їх в рамки, коли вони мають зректися життя, інших проєктів, якоїсь іншої своєї діяльності заради фільму. У нас було таке. Пригадуєте «Дау» Хржановського? Це ж жах, це по суті зруйновані долі. А зараз усі такого уникають, йде балансування інтересів кожного і вдосконалення інструментарію, який допомагає досягати тих ефектів, які ми любимо в кіно. Це натуралістичність, природність гри і внутрішня відповідність задуму та реалізації.

Якщо повернутись до премії, то тенденція до виборювання своєї номінації за кастинг відбувається в усіх розвинених кінематографіях.

А як щодо цьогорічної номінації?

Ця номінація винесла на поверхню справжні перли. Там всі ті, хто впливав найрадикальнішим чином на кастинг-процеси у світі. Ніна Голд («Гамнет») привела скандинавів у велике кіно, також вона працювала у таких великих серіалах як «Гра престолів» та «Рим». Саме їй ми можемо завдячувати моді на нові обличчя. Дженіфер Вендітті («Марті Супрім») – дуже цікава особистість. Вона універсальна, працює також у фешн-індустрії, має унікальний смак. Скільки дивлюсь на її роботи, усі вони досконалі. Кассандра Кулукундіс («Одна битва за іншою») – постійна кастинг-директорка Пола Томаса Андерсона, вона знаходить можливості для актора, навіть відомого, виступити у зовсім новому амплуа. Франсін Мейслер («Грішники») – винятково цікава кастинг-директорка з потужним впливом на всю індустрію. Вона була у каннському журі. Її роботи – «Вавилон», «Дюна», «Маленькі жінки». І «джокер» цієї номінації – бразилець Габріель Домінгес, автор просто неймовірного ансамблю у фільмі «Таємний агент».

Тобто усі номінанти мають велику вагу в професії. Це буде концептуальна нагорода, яка покаже, в який бік ми рухаємося.