«Кількість сюжетів про війну не означає їхню якість»

У прокат вийшов документальний фільм «Залізні метелики». Нова робота документаліста Романа Любого («Зошит війни») розповідає про збиття росіянами влітку 2014 року в небі над українським Донбасом цивільного літака рейсу MH17 з 298 людьми на борту. Російський уряд одразу почав заперечувати свою причетність до трагедії, а пропаганда – працювати, щоб приховати справжні обставини злочину. «Залізні метелики» розповідає про злочин, розслідування якого тривало 8 років.

І розповідають, надавши картині, унікальної форми. Там поєднуються документальні кадри, хроніка та перформативні фрагменти. Їх химерна хореографія додає картині додаткових сенсів та змушує глядача не просто споживати інформацію, а пробуджує асоціації, різночитання тощо, додає документам особистого бачення, а публіцистиці – ознак мистецького твору.

Ми поговорили з режисером Романом Любим та оператором й продюсером Андрієм Котляром, учасниками кіноугруповання «Вавилон’13» про те, як робився фільм, про його незвичну форму та про інформаційну війну.

Вперше «Залізні метелики» побачили світ на «Санденсі», на одному з головних фестивалів незалежного кіно у США. Потім його показали на Берлінале. Українська прем’єра відбулась на фестивалі Docudays UA. І тепер фільм можна побачити в українських кінотеатрах. Прокат триватиме недовго, тому треба встигнути подивитись це вжливе та якісне кіно.

Роман Любий, режисер фільму «Залізні метелики»

У «Зошиті війни» ви використовуєте матеріали з камер військовослужбовців, досягаючи неймовірного ефекту присутності. У «Залізних метеликах» ви робите ігрові вставки. Чи не боїтесь, що це може викликати недовіру до документальних кадрів?

Роман Любий: Насправді, у «Зошиті війни» теж є художні засоби, там немає ігрових постановочних кадрів, то правда, але художні засоби є і це стосується насамперед монтажу.

Мені не здається використання акторів та фізичного театру чимось екстремальним. І я не думаю про те, що це може спровокувати недовіру. Я чітко показую, де постановка, а де ні.
Ми максимально відділяємо ігрову частину, вона чорно-біла.

Андрій Котляр: Я справді думаю, що людей, які ставлять під сумнів документальні кадри, дуже мало. Просто для них ця форма є надто складною.

Андрій Котляр, продюсер і оператор фільму «Залізні метелики»

Р.Л.: Я наводив такий приклад, щоб пояснити свою ідею: якби цей фільм був книгою нон-фікшн, то документальна частина була б вирізками з газет чи журналів, листуванням тощо, а ігрові частини, чорно-білі, були б ілюстраціями між розділами. І от так стає зрозумілішім.

Один з ваших героїв поєднує обидві частини. Чому ви обрали тільки одного родича загиблих і чому саме цього?

Р.Л.: Ми його вибрали і він нас вибрав. У нас, чесно кажучи, такої задачі не було. Просто так сталося, що ми познайомилися, він нам був цікавий, а ми йому. Він абсолютно унікальна людина, музикант, який колись був військовим.

Ми не хотіли турбувати родичів загиблих. А Роббі взяв на себе цей тягар, він вважає, що це його місія, бути медійним, спілкуватись. Небагато родичів на це здатні, це сильно травмує, звичайно ж.

Роббі не є частиною організації сімей загиблих, він вирішив бути окремо, щоб бути незалежним, приймати власні рішення.

А.К.: Були, здається, дві спроби в мене, поки ми були в Нідерландах, зв'язатися з іншими родичами. Але стало ясно, що ми сильно напружуємо їх своєю присутністю. Не просто пояснити, чому українці знімають фільм про катастрофу, і тамще є якийсь фізичний театр. Словом, ми їм не потрібні, а от Роббі ми були потрібні. І він нам. Наші стосунки будувались не один місяць, щоб довіряти один одному.

Я сидів біля нього на прем'єрі на Берлінале і переживав за те, як він сприйме фільм. Він сказав, що це найкраще, що він міг уявити. Це був великий тягар відповідальності. Він спав з мене, з Роми, після прем'єри.

Ми ще зустрічались з Роббі в Гаазі, коли там показували фільм. Він зараз волонтерить, допомагає українцям, які в Амстердам переїхали, зокрема в нього є гурток гри на гітарі для дітей, він розповідав, що українські діти просять грати Smok on the Water, а не якісь балади. Так що зараз він збирає дитячий рок-гурт.

Ви заблюрили обличчя російських військових, знелюднили їх. Проте російських журналістів показали крупним планом. Чому так?

Р.Л.: Цей проект народився з короткометражних фільмів, які є у відкритому доступі. Це офіційні публікації про проведення розслідування СБУ, водночас це короткометражні фільми. «ІнформНапалм» опублікував дані екіпажу «Буку» саме так, з заблюреними обличчями. І мені видались вони у такому вигляді страшнішими. І правдивішими. Це схоже на якийсь фільм жахів.

Так що я вирішив, що ми не будемо показувати їхні обличчя, крім всього іншого, їхні обличчя – це не відповідь на питання, хто вбив людей.

А.К.: Так, обличчя заблюрені. А ще камуфляж і відсутність відповідальності. Ви правильно кажете, вони знелюднені. В армії загалом така структура: командир, командир, наказ, наказ. І ніхто не несе відповідальності. Я думаю, що це дуже хороший прийом, щоб дати відчути це у нашому фільмі.

Кадр з фільму

Щодо журналістів, я вперше побачив у Нідерландах, як працюють російські ЗМІ: це просто воєнізоване угрупування. Я ще тоді, у 2019-му році, усвідомив, що ми повністю програємо інформаційну війну. Вони працюють надзвичайно масштабно та ефективно на міжнародній арені.

Чому ви майже не включили відомі матеріали про мародерство?

Р.Л.: Мені здається, що про гріхи місцевого населення на окупованій території ми достатньо розказали, показавши реакцію на збитий літак. До речі, в мультику таки є умовний мародер, який збирає якісь речі зі збитого літака. А щодо матеріалу, то мені здається дуже цікавим та правильним тримати глядача в стані постійного запитання. Невже це правда? Невже це могло відбуватись у реальності?

І оцей стан, коли ти запитуєш, чи це реальність, мені здається, дуже правильним, для того, щоб тримати глядача у напрузі. Це й був найголовніший фільтр для відбору матеріалу.

Про події навколо МH-17 можна знімати багато різних фільмів, можна окремий фільм про мародерство, напевно, зробити. У нас фокус був на іншому. Ми шукали причинно-наслідкові зв'язки.

Фільм починався до повномасштабного вторгнення. Що довелось змінювати?

А.К.: До лютого 2022 року у нас був готовий чорновий монтаж. Фільм був набагато поетичнішим, менш інформаційним. Ми як раз дошукували фінансування на пост-продакшн. У лютому 2022 року Рома приєднався до аеророзвідки, працював в обороні Києва та його околиць.

А загалом нам потрібно було думати про існування «Вавилону’13». Адже роботи стало в десятки разів більше. Проте «Залізні метелики» мене турбували весь час, я написав нашій подрузі та співсценаристці фільму Мілі Жлуктенко, яка на той час жила в Німеччині і вже мала чималий професійний досвід. Вона познайомила нас зі своїми друзями зі Trimafilm і вони стали нашими німецькими копродюсерами попри те, що компанія займається ігровим кіно.

Кадр з фільму

І, в принципі, у середині вересня ми мали вже фіналізоване кіно. Частину ми доробляли в Німеччині, а частину у Києві, під обстрілами та з відключенням світла. Для німців це був просто розрив шаблонів, що ми завершували кіно без світла, без води, без нічого.

Р.Л.: Ми коли працювали над звуком, нам подзвонив Андрій і сказав, що фільм братиме участь у «Санденсі». А ми йому відповіли, щоб не напрягав нас всякими дурницями, бо у нас зараз світло відключать. Тобто в нас у голові вже не було оперативної пам’яті, щоб обробляти ще якусь додаткову інформацію.

Розкажіть, будь ласка, про той мультфільм, що є в кіно, і про той мультфільм, над яким ви зараз працюєте.

Р.Л.: Коли ми працювали над фільмом, я почув міф, який мене вразив. На зв'язок з СБУ вийшов анонімний свідок з окупованої території, який розповів, що його сусід забрав до себе додому клітку з голубами, яка була на борту літака, і двоє з трьох голубів вижили. І він знає де, ця людина, де ця клітка. Потім він зник, більше з ним зв'язатися не вдалося.

Мені це здалося чимось абсолютно дивовижним. Я шукав можливості цю історію показати у фільмі. Було декілька варіантів, ми думали про якусь ігрову форму, адже з цим не можна працювати як з документальним матеріалом, тому що немає ніякого матеріалу. Я ніяк не можу це підтвердити чи спростувати.

Одного разу у Києві ми побачили виставку художників з синдромом Дауна. На одній з робіт був величезний пасажирський літак і підпис: «Вбиті мама, тато, брат, сестра, бабуся, дідусь, дядя». Це виглядало як дитячі малюнки, але їх роблять дорослі, які читають новини.
І от я знайшов людину, у якої теж було бажання висловитись на цю тему. І вона вирішила зробити цю історію про голубів як мультик. Таким чином ми ще й, напевно, віддали якусь данину дітям, які були на борту літака.

Кадр з фільму

А мультик, над яким я зараз працюю, називається «Нечиста сила». Він зараз на етапі розробки, це буде повнометражний мультик на основі українського фольклору. Буде такий собі мультик жахів. Дитячий горор, не дуже страшний, але все ж таки. Ми використовуємо експериментальну техніку, це комбінація мальованої та лялькової анімації.

Дуже хочеться дати щось тому поколінню, яке зростає з неймовірним рівнем стресу. Я думаю, що нам є, що їм сказати.

Коли ми з вами говорили щодо «Зошиту війни», то ви сказали, що війна досі недостатньо проартикульована. Що ви можете сказати зараз?

Р.Л.: Важко сказати. Я думаю, що нам треба змиритись з тим, що в 2014 році ми програли інформаційну війну. Треба це прийняти і зробити роботу над помилками.

А.К.: Чи більше знають про цю війну у світі, ніж у 2014 році? Очевидно, що так. Є випадки, коли робота медіа привертала увагу до воєнних злочинів. Але я не бачу і зараз, що держава системно працює в цьому напрямку.

От я прочитав, що дають 16 млн грн на новорічне шоу. А чому б не дати ті гроші Українському інституту, щоб вони відкрили представництву десь, наприклад, у Будапешті.

Кадр з фільму

Кількість сюжетів про війну не означає їхню якість. Люди по всьому світу звикають до війни, на жаль. Але їх цікавить, не лише що в Україні відбувається, а й хто ми такі. Відповідь на це питання – не в новинах про війну, а в культурі. Я вважаю, що нам треба просувати українську культуру за кордоном. Не до всіх ми можемо достукатися фільмом про війну. Потрібне різне кіно. Але я не кажу, що не треба знімати кіно про війну. Це важливо.

Проте нам потрібна широка українська культура, надзвичайно багата культура, багатогранна. Крім нас з цим точно ніхто не буде працювати.

Наступний фестивальний рік стане дуже серйозним ударом по нашій кіноіндустрії. Такої репрезентації, як була цього року, коли ми були присутні на всіх великих фестивалях, не буде. Якщо наступного року ми будемо мати 5 добрих релізів за рік, то це буде великою перемогою українського народу. Буде непросто.