Відчайдушні україномовні

Після 24 лютого для багатьох раніше російськомовних українців говорити мовою ворога стало зась. Але з огляду на історичні причини, коли російська пропаганда століттями втовкмачувала українцям, що вони не можуть (та й їм не потрібно) спілкуватися рідною / державною мовою, для когось мовний перехід видався нелегким. На допомогу їм прийшли десятки ініціатив – курсів, гуртків, клубів для вивчення своєї мови, її впровадження в побут. Одна з таких ініціатив – «Клуб відчайдушних україномовних» – із квітня працює у Львові. Її засновниці – дві подруги-освітянки Валентина Крижановська і Тетяна Колесник.

ZAXID.NET сходив на зустріч Клубу, щоб дізнатися, хто туди приходить, чи користуються подібні ініціативи попитом та як позбутися нав'язаних ворожою пропагандою стереотипів.

Чому відчайдушні?

Зустрічі учасників Клубу відбуваються щосереди увечері, зазвичай, у пекарні «Кримська перепічка», іноді – в інших місцях, що пасують до обраної теми розмови. У день знайомства із «Відчайдушними» ми зустрілися біля скансену «Шевченківський гай».

Разом із Валентиною, Тетяною і мною нас – восьмеро. Чому ці люди відчайдушні?

«Назву придумала я. Переходити в дорослому віці на іншу мову спілкування – нелегко, але ми затяті. Відчайдушні україномовні – це люди, які вирішили зробити перехід і вже прийшли чи ще прийдуть до нас», – говорить Валентина Крижановська.

На запитання про мотивацію для створення Клубу Валентина відповідає досить лаконічно:

«Ми не робимо нічого на противагу, ми робимо заради. Заради нашого майбутнього, заради української мови. А я особисто – для свого задоволення».

Серед постійних учасників клубу – переважно люди 35-38 років, а також старші пан Віктор і пані Єлена. А ще – пара школярів, які долучилися до Клубу з батьками. Їм спілкування рідною мовою вдається найлегше, адже ані упередження, ані російськомовний тиск, ані безглузді стереотипи їх не торкнулися.

Сьогодні ми говоримо про вишиванки із різних регіонів України, вивчаємо географію у новий спосіб – за візерунками. У Клубі говорять і про лайливі слова, і про смакоту різних регіонів, про нове словотворення і про те, як живе і змінюється мова, про нашу історію і століття намагань Росії розчинити у собі Україну. А ще часто учасники шукають відповіді на життєві та філософські питання. Разом це робити легше.

Засідання у «Кримській перепічці»

Шукали учасників із собакою

Майже одразу Валентина «розчаровує» мене – переселенців 2022-го року зі східної та південної України я в Клубі не побачу. Вони на заняття не спокусилися. Хоча, розповідає Валентина, цілеспрямовано зі своїм німецьким вівчуром Францом ходила у центри для переселенців, лишала оголошення та пропонувала безкоштовну допомогу і дружню підтримку.

«Можливо, ті люди побоялися щось неправильно сказати при Францеві», – жартують учасники Клубу.

Тетяна Колесник вважає, що є дві основні причини того, що на їхні зустрічі поки не вишикувалися черги.

«Не має значення, в якій частині України людина народилась, виросла, жила. Ми усі знаємо українську. Краще чи гірше, але знаємо. Тому люди і не вважають за потрібне іти до Клубу, пов'язуючи його з вивченням мови. Інше питання – чому частина українців продовжує спілкуватися російською? Ось тут пояснення складності дороги до нас», – ділиться думками Тетяна.

Валентина погоджується з подругою і розповідає, як стала свідком дивного і незрозумілого, на її думку, випадку.

«Я стояла у черзі за кавою, попереду були молоді жінки із дітьми. Між собою вони говорили російською, але до баристи одна з них звернулась чудовою правильною українською мовою – із твердими звуками, без вставок суржика. У них відбулась ціла маленька розмова, яку я здивовано слухала. А потім жінка повернулась до подруги і знову перейшла на російську. Я не розумію, чому люди так роблять», – каже Валентина.

Валентина Крижановська і Тетяна Колесник

Варто додати, що інші подібні до Клубу ініціативи теж не мають черги із охочих вчити чи практикувати у дружній атмосфері українську мову. Наприклад, заняття з вивчення граматики і мовний клуб у Львівській медіатеці регулярно відвідують лише 12 людей. А взяти участь у подібному онлайн-проекті, як розповідає Валентина про досвід колег, зголосилися аж дві дівчини. Та двері десятків бібліотек, шкіл і громадських організацій надалі відчинені і чекають на своїх колишніх російськомовних.

Хто ж ці люди?

Передусім це – українці з півдня, сходу і центру України, які більшу частину життя прожили в російськомовному (а подекуди і в мовно агресивному середовищі) та своїм прикладом руйнують низку стереотипів і наративів, здавна запущених російською пропагандою, як-от:

• на сході виключно російськомовні люди;
• вивчити добре мову в дорослому віці не вдасться;
• схід і захід надто різні;
• якщо ви говорите російською, то вона для вас рідна;
• не можна псувати мову неправильною вимовою тощо.

Учасники клубу не вчаться в академічному значення слова, хоча серед тем зустрічей є і «синоніми», і «запозичені слова», й інші. Вони спілкуються українською про історію, культуру, побут і доводять собі й іншим, що це можливо і ще й приємно. Хтось із них приходить, щоб знайти нових друзів, хтось – за підтримкою і можливістю поділитись наболілим. А ще – за різноманітністю, якою Україна вражає і яку об'єднує в собі. Головна мотивація учасників – бути вільними українцями і остаточно позбутися шлейфу Росії.

Серед учасників клубу «Відчайдушних україномовних» переселенці є. Щоправда, з нової хвилі – лише один. Це Олександр із Миколаївської області, який розповідає, як наприкінці лютого виїжджав на захід і бачив на дорогах «русскій мір» на власні очі. Зараз він шукає нових друзів і відкриває для себе нове у рідній мові.

Олена з Луганської області приїхала до Львова у 2014 році. Вона розповідає, що завжди знала українську – вчила у школі, використовувала в роботі в державних органах.

«Луганська область, її села, завжди були україномовними. Ці люди, як і їхні батьки, народились і виросли на одному місці. Я не пригадую жодного булінгу за українську мову в дитинстві. А от у сам Луганськ, що будувався як промислове місто, з'їжджалися і звозилися люди з різних куточків, зокрема, багато росіян», – пояснює Олена.

Вона розповідає, що бувала у Львові до війни, як і більшість її знайомих. Та у 2014 році, коли приїхала тимчасово пожити у місті у знайомих, вона зіштовхнулася з низкою стереотипів, чого не відчувала під час туристичних поїздок.

«Мені було дуже образливо, коли чула, що на сході всі проросійські і не знають української мови. Це неправда. Найбільш боляче було, коли мені агресивно кидали, що це східняки накликали війну. Я тоді почувалася чужою в Україні», – згадує жінка.

Тимчасовість затягнулась і Олена зі сім'єю лишилась у Львові. Зараз, каже, не почуває себе чужою і радіє, що в Клубі може ділитися своїм досвідом, розповідати про рідну Луганщину і бабусину Полтавщину, їхні українські звичаї та історію.

Інша учасниця Клубу розповідає, що народилася на Київщині, а дитинство провела в центрі України. Вона згадує, що оточення змушувало переходити на російську, інакше можна було зазнати насмішок. А під час навчання в Києві викладачі буквально переучували, щоб заговорила «правильною» російською».

Та все ж у дорослому віці жінка стала україномовною, коли задумалася – якою мовою в Україні говоритиме її дитина. Каже, це було нелегко, часом – смішно. Дехто казав – «не псуйте мову». Але тепер сім'я говорить українською і не переходить на російську у розмові з іншими.

Кілька учасників реагують на слова про «не псуйте мову». Стереотип про те, що краще не говорити українською ніяк, аніж говорити з помилками, сильно розповсюджений (цікавого, з чиєї подачі?).

«Тоді що, виходить, жодну мову не варто вчити?», – іронічно зауважують учасники клубу.

«Хто вам таке сказав – «не псуйте мову»? Одна бабка? Це якась дурість. Під час вивчення будь-якої мови люди роблять помилки. Це нормально!», – обурюється пан Віктор, львів'янин, який приходить в Клуб «ділитися своїм досвідом», як кажуть про нього Тетяна і Валентина.

«На жаль, не одна бабка. Багато хто робить такі зауваження, я постійно їх чую – іноді навіть від рідних», – ділиться пані Єлена.

Ця майже 70-річна жінка – росіянка, яка більшу частину життя прожила у Москві, а приблизно 10 років тому переїхала в Україну. У Полтаві, де вона спочатку жила, вистачало російської для порозуміння. Хоча, додає жінка, вже тоді вона вважала, що в Україні потрібно вивчити українську, як і мову будь-якої країни, в якій живеш.

«У Полтаві мені було важко розуміти українську. По-перше, це іноземна мова для мене, яку я вчу вже у серйозному віці. По-друге, там говорять, ніби співають – майже без пауз між словами. У Львові мені простіше розуміти українську», – говорить пані Єлена.

Пані Єлена

У Львові, розповідає, вона вела в одній зі шкіл німецький розмовний клуб для дітей. Навзамін просила вчити її української. Пані Єлена додає, що знання німецької часом допомагає їй розуміти українську.

«У Львові я в магазинах, в транспорті, будь-де говорю українською. Люди чують мій акцент і мені часто «прилітає» – вони впізнають, що я росіянка. Це боляче, та я розумію їхні почуття, адже Росія розв'язала жахливу війну проти України», – ділиться пані Єлена.

«Було боляче, але я мусила»

Під час нашого спілкування неминуче постає тема про те, як реагувати на звертання від українців російською. Ми сходимося на думці, що українці розуміють українську, тож все просто.

«Я недавно їхала в трамваї і десь недалеко від вокзалу до мене російською звернулася жінка з дитиною. Я відповіла, що не розумію її. Мені було дуже боляче так відповідати, адже, імовірно, ця людина втекла від війни і нічого поганого мені не зробила. Це просто жінка з дитиною. У мене аж тиск піднявся, поки я вимовляла ці слова. Але я вважаю, що час «какая разніца» закінчився», – схвильовано, але впевнено говорить Валентина.

Засідання у «Кримській перепічці»

Українці відчайдушно б'ються на кількох фронтах – і на кожному з них ми переможемо. Перестати бути частиною російського імперіалізму на мовному фронті можна просто зараз. Або в середу о 18-й у «Клубі відчайдушних україномовних». Інформацію про інші ініціативи можна знайти за посиланням.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».