Еміль не вміє спати. Взагалі. А його мама час від часу все забуває, не впізнає сина та не пам’ятає власного імені. Щоб їй допомогти, у Еміля є ритуал, якому треба слідувати до останнього слова.
Вдвох вони переїжджають туди, де їх ніхто не знає, ‒ на засніжений острів, де доводиться жити у школі. І якось вночі у порожніх шкільних коридорах лунає дзвінок телефона. Еміль підіймає слухавку та впізнає голос брата, що помер кілька років тому: «Допоможи мені повернутися!».
Та як повернути того, хто помер? Як не втратити себе у світах, де між можливим і неможливим ‒ тонка межа, а кожна помилка може коштувати життя? Що насправді забула мама Еміля? І чи варто їй це нагадувати?
«Книга Еміля» ‒ новий роман Ілларіона Павлюка, автора бестселерів «Я бачу, вас цікавить пітьма», «Танець недоумка» та «Білий попіл». Книга має вийти у «Видавництві Старого Лева». Зараз триває передпродаж книги.
***
Розділ 8
Ще один дурнуватий міф
Вулицею бігали люди, прикриваючи голови хто сумкою, хто розтягнутим між руками широким вовняним шарфом. Жалісно лементували продавчині. Вони з мамою притиснулися до соснової полінниці під навісом. Похмура свинцева стіна дощу була за пів метра від них, і в повітрі висіли крихітні бризки. Мама плакала беззвучно. Її обличчя видавало ся зовсім спокійним. Якби не ота складочка над переніссям…
Минуло кілька хвилин, перш ніж вона нарешті неголосно схлипнула і почала витирати щоки.
‒ Злива серед зими… Треба ж таке! ‒ мама спробувала надати голосу бадьорості. ‒ Дуже рідкісне природне явище.
‒ Якщо бути точним, неможливе, ‒ похмуро уточнив Еміль.
‒ Я десь читала, що таке трапляється, коли теплі повітряні маси на великій висоті… Не пам’ятаю точно… Поглянь, що зі снігом!
Снігові замети ніби роз’їло кислотою. Вони немовби зі щулилися, їхні обриси втратили плавність, вода наробила в них дірок і де-не-де геть попровалювала. Зимовий пейзаж миттєво втратив урочистість, і село чомусь скидалося тепер на великий смітник.
‒ Ти більше ніколи не будеш веселою? ‒ тихо спитав Еміль.
‒ А хіба колись була?
Мамине здивування видавалося таким щирим, що він аж розгубився:
‒ Колись ти багато сміялася.
‒ Мабуть, було з чого.
‒ А зараз?
Мама дивилася кудись у простір. Еміль не перепитував і не квапив. Нарешті вона відповіла:
‒ Іноді здається, я взагалі перестаю щось відчувати. На віть біль.
‒ Це добре? ‒ обережно спитав він.
‒ Це байдуже, ‒ задумливо промовила мама. ‒ І західний вітер перетворить мене на кипарис…
‒ Чому саме західний?
‒ Тому що Зефір був богом західного вітру.
‒ А до чого тут він? ‒ запитав Еміль і завмер в очікуванні історії.
‒ Ні до чого. Просто ще один дурнуватий міф, ‒ мама стиснула губи.
‒ А чому кипарис?
‒ Бо деревам не боляче.
‒ А що з ним сталося?
Він обожнював міфи. Іноді мама розповідала. А іноді чомусь ні. Він терпляче чекав, поки вона вдивлялася кудись вдалину, крізь темні кособокі силуети сараїв і такі самі су тулі обриси будинків. Нарешті, мама відсторонено вимовила:
‒ Лазурове Полум’я перестало відбиватися в його душі.
‒ Чому?
‒ Бо вона зблякла.
У Еміля в голові крутився мільйон запитань. Чому полум’я саме лазурове, від чого зблякла душа... Але в маминому го лосі було стільки смутку, що він не наважився, а тільки боязко запитав:
‒ Не хочеш розповідати?
Вона похитала головою й погладила Еміля по волоссю. Він заглядав мамі в обличчя, але її погляд був десь нескінченно далеко. Тоді він пригорнувся до її живота, і вона обійняла його.
‒ Іноді я боюся, що забуду його обличчя, ‒ прошепотів Еміль.
‒ Мілько, мій Мілько…
Це було його «ніжне ім’я», як подумки казав сам Еміль. Колись його так почав називати Левко, і мамі дуже сподобалося. Вона ніколи не зверталась до нього «Мілько», якщо сердилася, хвилювалася чи поспішала… І раптом Емілеві спало на думку, що він не чув свого пестливого імені дуже давно. Можливо, відколи не стало брата.
‒ А талісман? ‒ запитав він, і мама поцілувала його в чоло.
Дощ ущух так само раптово, як і почався. Усе навколо миттю вкрилося льодом. Ноги роз’їжджалися, мов на ковзанах. Вони трималися одне за одного, щоб не впасти, і сміялися, наче обоє були дітьми.
‒ Отой будинок буде нашим, ‒ сказала мама і показала на двоповерхову будівлю.
‒ Весь?
‒ Ти що! ‒ засміялася вона. ‒ Квартира. Там усі вчителі живуть. Нас одразу мали поселити.
Еміль дивився на будинок і думав ‒ добре, що так склало ся: пожити в школі було дуже навіть цікаво. Зрештою, у квартирах жив кожен. Інша річ ‒ у школі!
Стемніло дуже рано. Мама весь час повторювала «ляжемо раніше» і позіхала, хоча була заледве шоста. Вони накрили щось на кшталт ранньої вечері чи, можливо, пізнього обіду. Мама зварила половину курки ‒ на крихітній плитці, такій слабенькій, що вода закипала, здавалося, років сто. Але однак раділа: все ж таки курку купили. Тоді вони бували в продажу не завжди.
Еміль швидко все з’їв і зіскочив зі стільця.
‒ Ма, я погуляю?
‒ Геть здурів! ‒ здивувалася мама. ‒ Темно надворі.
‒ Я ж по школі!
‒ А уроки?
‒ Ще вдень зробив. Перед базаром.
‒ Все одно не можна, ‒ відмахнулася вона. ‒ Зараз зі столу приберемо, і спати. Не забувай про різницю в часі!
‒ Так я ж не сплю!
‒ Однак такі перельоти стресують, ‒ спокійно заперечила мама.
‒ Виходить, треба більше стресів, щоб я нарешті заснув?
Мама сумно хмикнула.
‒ Що б я робила без твого гумору…
‒ А генетична особливість вважається хворобою?
‒ Зовсім ні. Просто ти інакший.
‒ Від народження?
Мама тяжко зітхнула. Він навіть подумав, що зараз його насварить. Але вона просто сказала:
‒ Майже.
‒ А можна ще запитання?
‒ Ні.
‒ Чому я не можу всю ніч читати?
‒ Тому що я не сплю при світлі.
‒ Чому мені не можна купити нормального ліхтарика?
‒ І вагон батарейок! ‒ вигукнула мама. ‒ Ну, Емілю! І взагалі, треба давати організму шанс.
‒ Який шанс?
‒ Шанс, що все повернеться. І годі вже запитань, я тебе благаю.
І тицьнула йому в руки тарілки. Еміль мовчки пішов їх мити, але не здався.
‒ План такий, ‒ повертаючись, він почав із порога. ‒ Йду на другий поверх, там випробовую ліхтарик і повертаюся. Двадцять хвилин на всю операцію. Згода?
Вона не відповіла. Виявилося, задрімала, сидячи на ліжку. Притулилася спиною до стіни, з тривожним, заклопотаним виразом на обличчі. Її дихання було спокійне і глибоке. Якщо прокинеться, поки його нема, неодмінно розсердиться. Але темні й порожні шкільні коридори були сповнені таємниць і, здавалося, кликали його наполегливим, тихим шепотом.
‒ Звичайно, синочку, ‒ промовив Еміль замість неї, імітуючи мамину інтонацію. ‒ Випробуй ліхтарика як слід!
Ліхтарик називався «жучок»: батарейок він не мав, тому потрібно було безперервно натискати на висувний важіль ‒ від цього всередині дзижчала динамо-машина і загорялася лампочка. Швидше натискаєш ‒ яскравіше горить.
У школі вже давно ні душі. Світло вуличних ліхтарів, від бите білими схилами обледенілих заметів, скидалося на сріблясте сяйво місяця. Еміль почав енергійно рухати кистю, динамо-машина в ліхтарику задзижчала, і порожній коридор освітився мерехтливим жовтим променем.
У вестибюлі горіла одна-єдина лампа і панував напівморок. Окрім стільця і тумбочки під кнопкою шкільного дзвінка, простір був зовсім порожній і нудний. Та Еміль легко уявив, що це ворожий міжзоряний Центр Управління, й миттєво наповнив його загадковими пультами з десятками 54 датчиків і лампочок. У його уяві вартовий саме підвівся з-за пульта і кудись побіг.
‒ Усе чисто, ‒ прошепотів Еміль у зап’ястя, де був закріплений мікрофон рації.
І швидко прокрався під сходи. Задзижчав ліхтарик, освітлюючи невисокі чорні двері. Еміль ступив до них, аж раптом відчув тягучу вібрацію десь під коліньми. Страх. Не вигаданий, а найсправжнісінький.
‒ Ото ти даєш, дверей боятися! ‒ сказав він уголос.
І простягнув руку до металевої ручки. Цієї миті тишу темних коридорів розірвав пронизливий звук телефонного дзвінка.
«Дззззи-и-и-и-и-нннннь!»
Еміль мимоволі здригнувся й заходився тиснути на «жучка» втричі швидше. Порожніми коридорами розносилося високе металеве відлуння. Нічого не відбувалося.
«Дззззи-и-и-и-и-нннннь!» Звук лунав із другого поверху. Еміль вирішив не зверта ти уваги, та раптом подумав, що звук на диво гучний. Наче двері в кабінет із телефоном забули зачинити. А це вже було цікаво.
«Дззззи-и-и-и-и-нннннь!»
Він визирнув з-під сходів і посвітив ліхтариком угору. На другому поверсі було зовсім темно. Рішуче зітхнувши… він викинув дзвінкий телефон із голови. Тужлива трель пролилася по школі ще раз чи двічі, й знову запала тиша.
Непевними кроками Еміль повернувся під сходи і потягнувся до дверної ручки. Рішуче видихнув носом і потягнув за неї.
Замкнено. Розчарований, глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти серцебиття. Нарешті промовив в уявний мікро фон на зап’ястку:
‒ Вхід заблоковано. Працюю обережно.
І, пильно пострілюючи в різні боки променем ліхтарика, попрямував до тумбочки чергової. Нічого цікавого. Висунув єдину шухляду… Ключ! Еміль не сумнівався, що він ‒ від комірчини під сходами. І форма схожа. Але чи можна взяти те, що в тумбочці, чи це все одно, що ритися в чужих речах? І чи належить тумбочка комусь особисто, чи вона все ж таки шкільна? А якщо взяти ненадовго, а потім повернути ‒ це ж не вважатиметься крадіжкою? Чи все-таки вважатиметься?
Аж раптом за спиною щось чітко і гучно цокнуло.
Еміль підскочив на місці. Космічна станція, секретне завдання й вартовий, який от-от мав вистрибнути з-за рогу, вмить випарувалися. Він істерично заторохкотів важелем динамо-машинки, промацуючи променем темряву в напрям ку сходів.
На нижньому прольоті широких сходів пустої школи самотньо сиділа й дивилася на нього справжнісінька, чорна як ніч, ворона.
Ми використовуємо