Леніно-Шевченківськ

Ще 2017 року в селі Котлярка Житомирської області місцевий художник Володимир Герасимчук, щоб виконати закон про декомунізацію, «переробив» пам’ятник Леніну на Тараса Шевченка. Ініціаторкою була завідувачка тамтешнього будинку культури Тетяна Петрук. Завдяки сюжету «Суспільного» це невелике село днями стало відомим у всеукраїнському масштабі. Чи місцева громада тішиться цією впізнаваністю – сказати важко. Адже привід такий, що змушує сміятись. Тоді плакати. Потім знову сміятись, уже зі сльозами на очах. А в підсумку – замислитись про глобальне і вічне. Бо якщо відкинути кпини з абсурдності усієї ситуації, як і з естетики вчорашнього «вождя світового пролетаріату», а нині найвидатнішого українського поета, то вся ця ситуація – як і сам монумент – вельми показова.

У соцмережах одразу почали зловтішатись, що цей леніно-шевченко – чудовий пам’ятник українським реформам. Звісно, що це спрощення. За час незалежності наша держава пережила чимало змін. Якісь були однозначно успішними, інші невдалі чи навіть шкідливі. Але більшість таки нагадує витвір із Котлярки – ні туди ні сюди. Дивишся – наче Тарас Григорович з «Кобзарем» у руці, а як пригледишся – то все той же Владімір Ілліч.

Погляньмо на ЗСУ. Багато правильних змін впроваджено за останнє десятиліття, і вони показали свою ефективність на полі бою. І структурні зміни, і символічні, і більше ініціативи для командирів нижчих ланок – усе це безперечні плюси, які, у придачу до героїзму воїнів, дають шанс вистояти проти Росії. Але поруч із ними сусідить усе ще немала кількість командирів, готових на будь-які жертви серед солдатів заради виконання навіть найбезрозсудніших наказів. А хто такі накази «згори» виконувати відмовляється – зустрічай санкції. Свідчень цьому останнім часом є дедалі більше: тут і звернення начштабу бригади «Азов» Богдана Кротевича до ДБР задля розслідування діяльності генерала Юрія Содоля, і ще свіжіший випадок із начебто «підвищенням», а радше зняттям з посади за відмову виконувати безглуздий наказ командира 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ Еміля Ішкулова, і чимало інших прикладів.

Така половинчастість в еволюції армії ризикована, адже бездумно розкидатись людьми не можна, зокрема й з огляду на куди вищі суто людські резерви ворога. Методами Жукова Росію не перемогти, бо «маленька радянська армія не переможе велику радянську армію». Лише ефективність та інноваційність можуть. Якщо ж більш метафорично, то багато що залежить від того, досвід якої з УПА переважить – повстанської та героїчної чи паперової.

Інший до болю знайомий приклад – освіта. Тут, з одного боку, не встигаєш рахувати реформи й реформаторів, а з іншого – реальних змін на краще не видно. Завжди є успішні винятки. Упровадження ЗНО свого часу стало однією з найуспішніших реформ за всю нашу новітню незалежність. Але поза цим більшість інших потуг призводить не до реальних покращень умов праці, мотивації, фінансових спроможностей, матеріальної бази, мобільності, а до появи щораз нових бюрократичних вимог і перешкод. На виході маємо все ту ж родом зі «совка» громіздку освітню машинерію, тільки в новіших декораціях.

У випадку вищої освіти – болонської (у наших реаліях радше «оболонської») системи. Бо гасла про європейський досвід – це добре, а в реальності той-таки університетський викладач змушений наслідувати товариша Стаханова. Бо треба і пари вести (а їх куди більше, ніж у європейських чи американських колег), і поточні курси вдосконалювати, і нові розробляти (і щоб обов’язково з повним пакетом документів і методичним забезпеченням!), і посібники готувати, мінімум 2-3 статті на рік до фахових видань писати, обов’язково ще про скопус не забувати (навіть якщо це позбавлено сенсу для деяких наук), і тези на конференцію підготувати, а ще виховну роботу не проґавити. Десь у цьому списку загубилась власне наука, але що ж... формальні вимоги понад усе.

Котлярківський монумент показовий і щодо способу мислення багатьох українців. У сюжеті «Суспільного» відверто «різонули» слух слова Тетяни Петрук: «Коли побачила, що його вже от-от повалять, чогось заболіло в душі...». Нагадаю – йдеться про пам’ятник Леніну. Чи це ностальгія за радянською молодістю, чи безідейна прив’язка до звичного символу – це вже другорядне. Важливим є наслідок цього до кінця не перетравленого на рівні свідомості «совка». А це – отакі фантасмагоричні пам’ятники.

Таких Тетян Петрук усе ще легіони. Це особливо притаманно саме селам і містечкам, де, через різні обставини, менше активних громадян і куди більше пасивності й думок «а що люди скажуть». Тож Котлярка тут не виняток, а правило. Цього типу чиновники – українські за формою, та «совкові» за суттю й однаково прихильні що до Леніна, що до Шевченка – часто «стопорять» правильні ініціативи «згори». Саме з їхньої подачі дуже часто декомунізація і деколонізація не виконує вкрай важливої функції – не просто замінити неприйнятні назви населених пунктів, вулиць, площ тощо, але й дати їм нові назви, що вторитимуть нові сенси. Котрі вшановуватимуть героїв минулого чи сучасності, апелюватимуть до локальної історії й специфіки – варіантів багато. От тільки дуже часто замість цього на виході маємо безлико-«совкові» вулиці сонячні, травневі, веселі, кленові та інші вишневі.

Ще один урок, який можна почерпнути із цього сюжету, нехай і опосередковано: можна бути патріотично-українським за формою, але радянським за суттю. Якщо радянська система виробила рефлекс автоматично любити тих, кому пам’ятник – то для такої людини неважливо, кому саме той монумент. І неважко додуматись до ідеї переробити Леніна на Шевченка. Щоб зрозуміти, що це наруга над здоровим глуздом і постаттю масштабу Тараса Григоровича, потрібні відповідні знання і критичне мислення. А це не те, що тоталітарний режим волів бачити, калібруючи «радянську людину».

Усе ще не бракує людей у різних сферах і на різних рівнях, котрі винесений зі «совка» спосіб мислення формально адаптували до нових реалій. А насправді для них небагато змінилось, бо яка різниця, за якої влади демонструвати сервілізм; крутити «схеми»; відкривати щось незавершене, зате до «круглої» дати; віддано виконувати планові показники – лиш би начальство було задоволеним. З огляду на це, не дивно, що після 1991 року чимало колишніх уже комсомольських і партійних кадрів «перефарбувались». І з тією ж впевненістю в існуванні єдино правильної істини й нетерпимістю до інакодумців, з якою славили Леніна й комунізм, взялись будувати «світле майбутнє» вже під патріотичними гаслами. Лише дискредитуючи останні і тих, хто дійсно прагне діяти на користь держави й суспільства.

Уся ця історія з чудо-пам’ятником – чергове нагадування, що, попри всі здобутки і прогрес, перед українцями як суспільством і Україною як державою ще чимало викликів на шляху до подолання радянського спадку. Позбуватись його формально – у топоніміці й міському/сільському просторі – однозначно правильний крок. Та куди важливіше (і важче), щоб він набув тривких сенсів. Це ж стосується й інших сфер. Бо таки свідомість перш за все визначає буття людини як створіння, наділеного власним мисленням і волею, а не навпаки.

Творення й усталення нових сенсів, як і суспільних чи політичних інститутів, чи проведення справді ґрунтовних і дієвих реформ – завдання не на роки, а на десятиліття. Завжди будуть ті, хто тягтиме нас назад і не бажатиме покинути зону особистого комфорту. Подолати це одним махом неможливо. Зміна поколінь уже дає позитивні плоди в останню декаду. Що більше буде освічених, активних громадян – то стрімкішими будуть зміни на краще. І то швидше останні сліди нашого пострадянського леніно-шевченківська кануть у ле́ту, а на зміну їм прийде Тарас Григорович без слідів від кепки і газети «Правда» під пахвою.