Світло й тінь публічних інтелектуалів

Нещодавнє інтерв’ю російському виданню Meduza українського (а радше малоросійського) філософа Андрія Баумейстера, де він назвав нинішню Україну тоталітарною державою і загалом наговорив такого, що сумніватись тепер слід не тільки в його українській ідентичності, а й у здатності до адекватного осмислення дійсності, збурило чимало емоцій і ширших за постать самого Баумейстера дискусій.

Одне з обговорень – про роль і місце публічних інтелектуалів. Адже саме на такий статус претендує Баумейстер. Більше того, в очах декого він ним навіть є. На тлі цієї історії стали лунати навіть думки, що статус «публічного інтелектуала» – це «обгортка», якою дехто прикриває відсутність у себе чітко визначеного фаху або ж здобутків у випадку його таки наявності. Теза спірна. Як і явище публічних інтелектуалів, зокрема українських.

Свого часу Микола Рябчук сформулював таке визначення: «Публічні інтелектуали – це люди розумової праці, які мають певне публічне ім’я і авторитет і мають достатню відвагу та компетентність висловлюватися публічно з найрізноманітніших суспільно важливих питань. У цьому сенсі вони є певною суспільною інституцією – інституцією громадянського суспільства, яка а) дає в популярній формі фахову оцінку проблем та шляхів їхнього вирішення; б) встановлює певну ієрархію цих проблем, структуризує їх у суспільній свідомості; і в) задає суспільству не лише інтелектуальні, а й певні моральні стандарти мислення та поведінки». З такої дефініції очевидно, що публічні інтелектуали є вкрай важливою складовою частиною суспільства, без якої останньому куди складніше даються критичні саморефлексії й дискусії. У теорії, публічні інтелектуали – це «совість» суспільства.

Історично в різних суспільствах складалась відмінна ситуація з наявністю й роллю таких інтелектуалів. Десь вони ставали критично важливою частиною суспільства, як, скажімо, у Франції. Уявити інтелектуальну (і не лише) історію цієї країни чи то без «просвітників» Руссо, Дідро, Вольтера та багатьох інших, чи в новіші часи без Камю, Арона й Сартра – категорично неможливо. Щось схоже можна сказати про Німеччину, Британію, США і не тільки.

А як щодо України? Випадок складний. У минулому інтелектуалів нам не бракувало. Якщо брати від другої половини ХІХ століття, коли з поступовим поширенням освіти і преси з’являється сенс говорити про публічність, то можна згадати видатних інтелектуалів рівня Драгоманова, Франка, Грушевського, Липинського, Донцова та чимало інших прізвищ. Гірше було з публічністю – іноді через неможливість з політичних причин отримати доступ до ширшої аудиторії, а подекуди через небажання цієї аудиторії їх чути. Добу радянського тоталітаризму з цілковитою неможливістю існування вільної й незалежної думки виносимо за дужки. А що ж в добу незалежності?

Стан справ у дечому нагадує давніші, ще дорадянські часи. Інтелектуали високого рівня є, а от з публічністю проблеми. Чи багато українців чули про Мирослава Поповича, Мирослава Мариновича, цитованого вище Миколу Рябчука? Питання риторичне з наперед відомою негативною відповіддю. Дещо більше людей чули про Оксану Забужко, Ярослава Грицака – не в останню чергу через скандали довкола певних їхніх висловлювань.

Публічні інтелектуали (та й просто фахівці) в усьому світі нині мають проблему з тим, щоб «достукатись» до мас в епоху панування соцмереж з їхнім «кліповим» форматом коротких твітів і тік-токів. Доступ до широких аудиторій мають усі охочі, а найбільше підписників – аж ніяк не ті, хто говорить про непрості речі й «розумує» про політику, державу, економіку чи суспільство. Тож не варто дивуватись, що після російського удару по лікарні «Охматдит» до мільйонів українців свої думки доносять не освічені люди, а «інстаблогери» з «аналізом» на рівні «війна це погано, треба домовлятись». Байдуже як, байдуже, що на даному етапі в цьому немає сенсу і що це нічого не дасть. Щоб це розуміти треба вміти мислити й аналізувати. А не такі люди, повторюсь, стають нині блогерами-«мільйонниками».

Українська ситуація – як порівняти із Західною Європою чи США – погіршується радянським спадком цілковитої відсутності публічних інтелектуалів як таких. Плюс подекуди все ще існуючою радянською традицією відкидання мислячих людей у стилі «ти що, найрозумніший?». А тут ще й самозваний «публічний інтелектуал» Баумейстер наче підкреслює своїм прикладом, що «так тим псевдоінтелектуалам і треба!».

Нестача публічних інтелектуалів або ж їхня низька якість – це ще й про систему освіти, передусім вищої, яка не здатна їх виховувати. Про українські університети, які подекуди є науковими, але дуже рідко інтелектуальними центрами. Де далеко не завжди можна дозволити собі розкіш вільно й гучно висловлюватись. Тут знову не обійшлось без спадку радянських часів. Але понад три десятиліття це достатньо, щоб змінити ситуацію на краще.

Усе це прикро, адже високоосвічені люди, котрі здатні мислити незалежно і не бояться публічно висловлювати свої думки, потрібні завжди. Бо завжди є болючі, драматичні проблеми в соціумі. Вічно є питання, довкола яких точитиметься дискусія. І завше потрібні ті, хто спонукатиме суспільство до критичного погляду на власне минуле, теперішнє й майбутнє.

Водночас варто пам’ятати, що жодна людина, котра претендує на статус публічного інтелектуала, не є носієм істини в останній інстанції. Справжній інтелектуал це розуміє. А якщо ні (як у все того ж Баумейстера з його цілковитою відсутністю самокритики) – то це всього лише невдала пародія.

Ще одна істина – серед публічних інтелектуалів також трапляються моральні негідники, які, як Сартр, здатні виправдовувати масовий терор. Є і ті, хто потрапляє в пастку власних ідей і, наприклад, борючись із начебто існуючим імперіалізмом США, виправдовують цілком реальний імперіалізм російський – привіт Ноаму Чомскі. Межа між інтелектуалом і дурнем іноді тонша, ніж здається. А втім, протилежних прикладів – зокрема це стосується і ставлення до російсько-української війни – вистачає.

Серед публічних інтелектуалів трапляються самозванці на кшталт Баумейстера. Та чи привід це відкидати саме явище публічного інтелектуала? Ні. Як існування псевдонауковців не означає, що слід відкидати науку, а графоманство не скасовує якісної літератури.

Українське суспільство, з огляду на політичні, культурні й економічні виклики, перед якими воно стоїть, зважаючи на загрозу самому його існуванню через російську агресію, потребує когось, хто бодай би урізноманітнив охлократію соцмереж. Чи реалістично це – не факт. Чи варто цього прагнути – однозначно.