Тоталітарна Україна Баумейстера

В українському сегменті соцмереж нині точаться доволі бурхливі дискусії навколо інтерв’ю такого собі «видатного українського філософа» і «публічного інтелектуала» Андрія Баумейстера. Якого певні ресурси шанобливо репрезентують навіть як «представника публічного повороту у філософії». Інтерв’ю Баумейстер дав російському позиційному емігрантському виданню Meduza. І вже сама теза інтерв’юйованого, винесена в заголовок, виглядає більш ніж провокативно: «Український філософ Андрій Баумейстер упевнений, що за час війни його країна перетворилася на тоталітарну державу».

Дійсно, такий заголовок не міг залишити байдужими ні прихильників, ні ворогів України. Цікаво ж дізнатися, що мав на увазі філософ, чим обґрунтовує своє твердження. Так-от, на його глибоке переконання, не вільна демократична Україна протистоїть тоталітарній фашистській Росії, що прагне реваншу, а воюють дві тоталітарні держави. Процитуємо:

«Я вже наприкінці 2022 року говорив про те, що якщо ми розпочинали цю війну як свобода проти тиранії, демократія проти тоталітарного режиму, то сьогодні борються дві тоталітарні системи: маленька тоталітарна система та велика тоталітарна система. Тільки маленька тоталітарна система – з елементами хаосу, запорізького молодецтва, змішаного з махновщиною – непередбачуваною, хаотичною. А інша – вертикальна, тупа, жорстка, чиновницька, що нагадує Радянський Союз, але на іншому рівні».

Зрозуміли? Ну, з Росією нібито все зрозуміло, там – тупа, жорстка вертикаль з Путіним на вершині. А от з Баумейстеровим описом «українського тоталітаризму» важко позбутися когнітивного дисонансу. Як це тоталітарний устрій може передбачати махновщину, запорізьке молодецтво, непередбачуваність і хаос? Або це не тоталітаризм, або ми щось про нього не знаємо, що знає пан філософ. Або, може, він ніякий не філософ. За сутністю, а не за дипломом і раніше обійманими посадами й очолюваними кафедрами.

Так, можна дискутувати щодо питання доречності чи недоречності урізання певних демократичних свобод в умовах війни, певного перекриття повітря опозиції й обмеження трансляцій «незручних» телеканалів. Але стверджувати, що в Україні запанував тоталітаризм – це повне безглуздя. Цього б не допустило ні українське суспільство, ні західні союзники, від допомоги яких реально залежить виживання нашої держави.

Ще більше сумнівів у тому, що Андрій Баумейстер є істинним адептом любові до мудрості, викликає його пояснення, чому він вважає Україну не менш недоговороздатною, ніж Росію. Тут знову не обійтися без цитати:

«Безумовно, повномасштабне вторгнення в Україну 2022 року – акт, який був замаскований брехнею. Російське МЗС транслювало на весь світ тезу, що Росія нападати не збирається. У цьому сенсі Путін збрехав, і це брехлива система.

З іншого боку, і Україна неодноразово зривала свої обіцянки. У лютому 2014-го був договір [тодішнього президента Віктора Януковича] з лідерами Майдану та європейськими амбасадорами. Йшлося про позачергові вибори українського президента, і тут справді, швидше за все, [якби ті вибори відбулися], Янукович програв би і тоді країна увійшла б до іншого [політичного] режиму.

«Мінські угоди» таки були визнані міжнародними інституціями – представники Франції й Німеччини стежили за переговорами. [Але] до кінця 2021 – початку 2022 року Україна поступово публічно відмовилася дотримуватися цих домовленостей.

Нарешті, стамбульські документи, які нещодавно опублікувала The New York Times, говорять про те, що [навесні 2022-го] все йшло до певних домовленостей, і ті, хто прочитав їх, бачать, що вони були цілком компромісними для обох сторін.

Говорити, що Путіну не можна довіряти, звичайно, правильно. Але, з іншого боку, чи можна довіряти нам, українцям? Чи завжди ми як держава Україна дотримуємось своїх обіцянок та міжнародних договорів?»

Що ж спробуємо розібратися в тому, що наговорив цей публічний інтелектуал, проаналізувавши все по порядку. Отже, дійсно, 21 лютого 2014 року Віктор Янукович як тодішній президент і Віталій Кличко (партія УДАР), Арсеній Яценюк (ВО «Батьківщина») та Олег Тягнибок (ВО «Свобода») як представники опозиції підписали «Угоду про врегулювання політичної кризи». Дійсно, вона передбачала, що Янукович залишається на своїй посаді до позачергових виборів глави держави, які планувалося провести не пізніше грудня 2014 року.

І що цікаво, усі підписанти мали твердий намір дотриматися цієї домовленості, підготуватися до виборів і в чесній боротьбі визначити політично найсильнішого. Але сталося непередбачуване: Янукович несподівано втік до Росії, прихопивши більшу частину накраденого в Україні багатства. І лише кремлівські пропагандистські ЗМІ подають цей епізод новітньої української історії як збройний державний переворот, ілюструючи повідомлення картинками штурму президентської резиденції на Банковій, насправді датованими 1 грудня 2013 року. А те, що пан Баумейстер нині переповідає кремлівський пропагандистський фейк, наводить на певні невтішні роздуми чи то щодо його інтелектуальних здібностей, чи то щодо його незалежності в політичних судженнях.

А особливо, якщо взяти до уваги той факт, що й наступні «аргументи» щодо недоговороздатності України подаються за московськими лекалами. Ба більше, саме ці аргументи Путін постійно використовує, виправдовуючи вторгнення в Україну. Пригадуєте це його знамените «нравится, не нравится – терпи, моя красавица»? Він постійно закидав Україні і за Петра Порошенка, і за Володимира Зеленського, що це саме Київ ігнорує виконання домовленостей. Хоча це повна нісенітниця. Адже «Мінські домовленості» передбачали передовсім виконання безпекових пунктів, які покладалися на Росію. А передовсім – виведення всіх без винятку російських військовиків з окупованих територій Донбасу. Лише після того можна було принаймні теоретично говорити про виконання політичних пунктів, які покладалися на Україну.

А загалом, «Мінські угоди» фактично стали нечинними через кілька днів після їхнього підписання, коли регулярні російські війська, замасковані під «донбаських ополченців», «шахтарів і трактористів» – як їх називав Путін, – розпочали широкомасштабний наступ на Дебальцеве. Таким чином угоди були грубо порушені, тож подальше їхнє існування не мало жодного сенсу.

І останній «аргумент» – про стамбульські перемовини. Ну, вже за два з половиною роки після їхнього завершення можна було чітко усвідомити, що реальних домовленостей так і не було досягнуто. І не могло бути. Сторони дотримувалися антагоністичних позицій щодо чисельності української армії, чисельності різних видів озброєння, щодо суверенного права України вирішувати внутрішні питання у сфері культури, мови, національної політики тощо. Певна дискусія й евентуальний компроміс тоді були можливі лише щодо нейтрального статусу України. Та й то не факт. А от головне питання – територіальне – взагалі якось опинилося поза грою. А без його вирішення не могло бути ні перемир’я, ні тим більше повноцінного миру. А Росія в питанні окупованих територій, особливо «сухопутного коридору» до Криму, не проявляла навіть крихти бажання йти на компроміс.

Тому всі ці зливи «сирих» стамбульських документів, які організував Кремль, мали лише одну мету – збурити українське суспільство і збити бажання західних суспільств допомагати Україні.

Але повернімося до нашого пана філософа. Він зумів якимось чином змотатися з охопленої війною України ще на початку бойових дій. Як це йому вдалося, адже чоловікові лише 54 роки, тобто він цілком підпадає під мобілізацію, а отже, не мав би права перетинати кордон? Але залишимо це на його сумлінні. Значно гірше, що до Баумейстера ще досі прислухаються в західних наукових колах і сприймають його вкрай шкідливі тези про Україну й російсько-українську війну за чисту монету. А він же реально займається релятивізацією вини Росії й диктатора Путіна, який розв’язав найкривавішу бійню в Європі з часів завершення Другої світової. А за логікою Баумейстера, воюють дві тоталітарні країни, то чого їх жаліти.