Про роль публічного інтелектуала в суспільстві

Микола Рябчук, 30 грудня 2010154138

- Сам феномен «публічних інтелектуалів» передбачає не лише інтелектуальність, а й публічність, тобто великою мірою є явищем мас-медійним, насамперед телевізійним, бо ж засяг і вплив телебачення є на порядок потужнішими, ніж усіх інших засобів інформації. І з цим, я гадаю, українські публічні інтелектуали – як інституція – мають поважні проблеми. Бо для абсолютної більшості українських мас-медій, себто їхніх власників (із відповідним культурним баґажем та стереотипами), куди важливішою й цікавішою є думка московської «поп-звезды» з будь-якого приводу, аніж якого-небудь Івана Дзюби чи Мирослава Поповича, чи Вадима Скуратівського.

Інтерв’ю Миколи Рябчука інтернет-порталу «Полiт.ua».  

 

- Як Ви розумієте поняття «публічний інтелектуал» і яка його роль в суспільстві? Навіщо вони потрібні? Поясніть це на прикладах публічних інтелектуалів України.

- Моє улюблене (жартівливе) визначення публічного інтелектуала: це той, хто стає дедалі більш публічним і дедалі менш інтелектуальним. Тобто у цьому популярному (і, звісно, спрощеному) визначенні йдеться про насамперед talking heads – балакучі голови, котрі ми бачимо в телевізорі і котрі коментують усе на світі – від візиту Папи Римського до виверження вулкана в Ісландії. Для українців такі персонажі найчастіше асоціюються з політиками і так званими «політологами», котрі в нашому просторі є справді найбільш «публічними», а проте (здебільшого) аж ніяк не «інтелектуальними».

Якщо ж говорити серйозніше, тобто не так, як воно є, а як мало би бути, то публічні інтелектуали – це люди розумової праці, які мають певне публічне ім’я і авторитет і мають достатню відвагу та компетентність висловлюватися публічно з найрізноманітніших суспільно важливих питань. У цьому сенсі вони є певною суспільною інституцією – інституцією громадянського суспільства,  яка а) дає в популярній формі фахову оцінку проблем та шляхів їхнього вирішення; б) встановлює певну ієрархію цих проблем, структуризує їх у суспільній свідомості; і в) задає суспільству не лише інтелектуальні, а й певні моральні стандарти мислення та поведінки. 

В Україні ця інституція недорозвинена, що пов’язано, на мій погляд, не лише з тоталітарною спадщиною, а й з колоніальною (чи, якщо говорити про сьогоднішню ситуацію, – неоколоніальною). За тоталітаризму така інституція не могла існувати у принципі, бо ж не існувало жодного незалежного від держави суспільного простору – він був весь одержавлений-опартійнений. А за колоніалізму домінантною є імперська культура – вона володіє незрівнянно потужнішими ресурсами і каналами комунікації, вона формує панівний дискурс і, відповідно, марґіналізує дискурс аборигенів. Колоністи/колонізатори, як правило, не мають своїх публічних інтелектуалів (якщо не вважати такими, зрозуміло, персонажів на кшталт Табачника) і не надто їх потребують, бо живуть у загальноімперському культурному просторі, тож усі справжні інтелектуали, справжні авторитети для них перебувають не в Одесі чи Києві, а в Москві, – достоту як для креольських еліт XVII-XVIII століть всі справжні авторитети перебували в Мадриді, а не в Боготі чи Каракасі.

Водночас саме ці еліти контролюють економіку колоній, засоби масової інформації та, відповідно, панівний дискурс. Аборигени, навіть якщо вони мають своїх інтелектуалів, залишаються у ситуації культурної меншини – незалежно від своєї чисельності. Їхній дискурс не потрапляє до «мейнстріму» або ж потрапляє в уривчастій, спотвореній, часто окарикатуреній формі. Зрештою, на цю тему є блискуча монографія Володимира Кулика – «Дискурс українських мас-медій», – де проблему проаналізовано досить глибоко і детально, на конкретних прикладах.

Сам феномен «публічних інтелектуалів» передбачає не лише інтелектуальність, а й публічність, тобто великою мірою є явищем мас-медійним, насамперед телевізійним, бо ж засяг і вплив телебачення є на порядок потужнішими, ніж усіх інших засобів інформації. І з цим, я гадаю, українські публічні інтелектуали – як інституція – мають поважні проблеми. Бо для абсолютної більшості українських мас-медій, себто їхніх власників (із відповідним культурним баґажем та стереотипами), куди важливішою й цікавішою є думка московської «поп-звезды» з будь-якого приводу, аніж якого-небудь Івана Дзюби чи Мирослава Поповича, чи Вадима Скуратівського. Українським публічним інтелектуалам не бракує «інтелектуальності» – під цим оглядом вони нічим не поступаються своїм російським чи польським чи іншим колеґам (що, зрештою, легко можна помітити на міжнародних форумах чи в авторитетних виданнях, де виступають, скажімо, Оксана Забужко, Юрій Андрухович чи Ярослав Грицак). Але їм бракує публічності, бо ж їхній (та й, узагалі, всякий український – саме тому, що український) дискурс просто фізично не проникає до більшої частини суспільства, – почасти через відзначену вище упередженість медій, а почасти і через упередженість сформованого цими медіями суспільства.

 

- Кого можна назвати публічним інтелектуалом у світовій практиці? У Росії?

- «Світова практика» надто велика, аби її тут охопити. Гадаю, це насамперед французька традиція – від Еміля Золя із його «J’accuse» до Сімони Вейль, Жан-Поля Сартра та Андре Ґлюксмана. Хоча, за бажання, її можна вивести й зі стародавньої Греції чи, принаймні, з доби Просвітництва. 

За сьогоднішню Росію не знаю. Гадаю, там нині на всі випадки життя є Владімір Путін, тож навряд чи російські мас-медіа потребують іще якихось публічних інтелектуалів. Хіба що – розвивати й підкріплювати думки головного авторитета. 

 

- Чи можна відрізнити публічних інтелектуалів, що важливі для самих інтелектуалів і важливих для широкого загалу? Наведіть приклади.

- Не знаю. Боюсь, тут якась суперечність у визначенні. Публічний інтелектуал – апріорі для широкого загалу. Якщо він для самих тільки інтелектуалів – то вже не публічний.

 

- Які професії у публічних інтелектуалів?

- Які завгодно. Сахаров був фізиком. Хоча переважають, звісно, гуманітарії. Певно, тому, що специфіка їхнього знання і діяльності є більш антропоцентричною, суспільно орієнтованою.

 

- Що є темами для інтелектуальної комунікації?

- Все. Тобто все, що є важливим для майбутнього – світу, країни, нації, людини. «Інтелектуальна комунікація» (чи, краще б сказати, комунікація інтелектуалів) відрізняється від інших комунікацій не так темами, як рівнем осмислення та способом обговорення. Публічних інтелектуалів цікавить насамперед істина – незалежно від того, наскільки вона корисна тій чи тій партії, нації чи їм особисто. Тобто в ідеалі вони мають бути максимально об’єктивними, безсторонніми, позапартійними. Це одна з головних відмінностей інтелектуалів від інтеліґентів. Усі інтелектуали у певному сенсі інтеліґенти. Але не всі інтеліґенти мають цю здатність до саморефлексії й самоконтролю, до об’єктивізації свого знання й кориґування власної, цілком природної для всіх людей упередженості, заанґажованості й партикулярності.

 

- Які головні центри кристалізації інтелектуалів, групи і інтелектуальні майданчики в Україні?

- Ця метафора теж доволі розпливчата – в чому має полягати та «кристалізація»? Інтелектуали, за суттю своєї праці та мислення, – одинаки. Звісно, вони, як правило, знають одне одного і ставляться якщо не з любов’ю та приязню, то принаймні з повагою. Їм, припускаю, цікаво спілкуватися одне з одним – і приватно, й публічно: на конференціях, лекціях, у часописах, радіо- й теле-дискусіях, в інтернет-форумах та електронних розсилках. Іноді вони підписують разом якісь звернення, видають журнали та збірки текстів, співпрацюють у науково-дослідних інституціях над конкретними проектами. В цьому сенсі «майданчиками» можна вважати і polit.ua, і «Критику», і zaxid.net, і Центр Разумкова, і Західну аналітичну групу, і «Телекритику», і навіть, можливо, «Українську правду».

Український інтелектуальний простір, як я вже казав, дещо роздріджений – що загалом характерно для колишніх колоній та неоколоній. А тому і «майданчиків» у нас замало, і їхня якість не завжди достатня, а головне – вони часто не бачать, не чують одне одного, тобто функціонують як інтеліґентські тусовки, а не інтелектуальні середовища, – без належної взаємодії та синергії.

 

- Які мови є мовами інтелектуальної комунікації в сучасній Україні? Якими мовами Ви читаєте останнім часом (два місяці)?

- Хотів би почути конкретні дані від соціологів. За моїми спостереженнями – українська й російська. Причому в україномовному середовищі функціонують обидві, плюс помітна значна текстуальна присутність польської та англійської, а почасти й інших західних та слов’янських мов. Натомість у російськомовному середовищі функціонування інших мов, зокрема й української, – мінімальне.

Від часу закінчення Літінституту (понад два десятиліття) я російською майже не користуюся. Почасти тому, що за роки навчання й перебування в Москві моє знання російської літератури й культури істотно перевершило обізнаність з іншими літературами та культурами світу – а така ситуація видається мені ненормальною, отож намагаюся тепер цю деформацію вирівняти. А почасти й тому, що на межі 80-х і 90-х відкрився доступ до незрівнянно багатших англомовних джерел, із яких я можу зокрема довідатися і про все найцікавіше, найвартісніше, що з’являється у Росії. Нещодавно, наприклад, прочитав гарну статтю Леоніда Поліщука «Misuse of Institutions», яка перед тим, виявляється, друкувалася в «Вопросах экономики». А також статтю як завжди цікавого Дмітрія Фурмана «The origins and elements of imitation democracies» та Дмітрія Трєніна – «Russia and Ukraine». Зрештою, все, що є найцікавішого у російській пресі, реферують Інозмі, Західна аналітична група та інші українські видання. Завдяки їм я постійно читаю Латиніну, Піонтковського, або – ось недавно – з приємністю прочитав переклад із «Ведомостей» Аркадія Пріґожина «Право понад законом». 

Україна як неоколонія, на мій погляд, настільки занурена в російський інформаційний простір, що мені зовсім немає потреби стежити за якимись тамтешніми новинками, ідеями чи подіями. Вони все одно, навіть поза моєю волею, ввіллються мені в очі та вуха – через якийсь переклад, переказ, посилання чи цитування. Тож я не мушу сам фільтрувати увесь той масив, волію натомість зайнятися значно багатшим та розмаїтішим і водночас менше у нас доступним і присутнім масивом англомовним. 

Крім англійської та української, я чимало читаю також по-польськи – почасти з давньої сентиментальної звички (за совєтських часів це був важливий альтернативний канал культурної інформації), а почасти й через сьогоднішні фахові зацікавлення. Якщо конкретно, то ось тепер читаю дуже гарний культурно-мистецький журнал «Herito», що з’явився у Кракові, та воєнні щоденники Ернста Юнґера «Promienowania». Реґулярно переглядаю дві чільні польські газети – «Rzeczpospolita» та «Gazeta wyborcza», а також двомісячник «Nowa Europa Wschodnia», до редколеґії якого я входжу. З англомовних видань реґулярно переглядаю «RFE/RL Newsline» та «Transitions Online», а також, менш реґулярно, «Financial Times», «International Herald Tribune», «Eurozine» та «New York Review of Books». 

Так склалося, що в останні два місяці я читав (і писав) переважно англійською. Але, як правило, співвідношення між англійською та українською у моїй лектурі приблизно рівне – десь по 40%. І ще десь по 10% припадає на польську та російську. Останні прочитані книжки – «Western Ukraine in Conflict with Poland and Bolshevism, 1918-1923» Василя Кучабського, «The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew» Йоганана Петровського-Штерна, збірки статей «European Memory: A Blessing or a Curse» за редакцією Леонідаса Донскіса та «East and West: History and Cotemporary State of Eastern Studies» за ред. Яна Маліцького та Лешека Заштовта. На черзі – щойно отримана книжка Неллі Бекусь «Struggle over Identity. The Official and the Alternative "Belarusianness"».

 

- Які публікації чи інтелектуальні події вплинули на Вас останнім часом? А які публікації або події вплинули на інтелектуалів з 2003 року до сьогодні?

- Усі перелічені вище публікації були для мене по-своєму важливими. Додав би до них іще недавно прочитані статті Фукуями «Transitions to the Rule of Law», Мотиля «Why Is the “KGB Bar” Possible? Binary Morality and Its Consequences» та його ж «Russia’s Systemic Transformations since Perestroika: From Totalitarianism to Authoritarianism to Democracy—to Fascism?», а також дискусії «довкола Бандери» у «Критиці» та «довкола Бартова» й довкола посткомуністичних дискурсів в «Україні модерній».

Якщо ж ідеться про тривалішу перспективу (чому саме з 2003-го?), то тут, гадаю, найважливішими були українські видання двох праць Едварда Саїда, «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулфа та «Становлення демократії» Робера Патнема. Особисто для мене важливими були також дві невеликі, але концептуально проникливі статті Кійта Дардена про «шантажистську державу», ціла низка статей про «гібридні режими» Лукана Вея та Стівена Левицького, трансформована нещодавно в окрему книжку – «Competitive Authoritarianism. Hybrid Regimes After the Cold War», та блискуче дослідження Марії Тодорової «Іmagining the Balkans». 

 

- Назвіть впливових публічних інтелектуалів в Україні і поза її межами.

- Українських я в основному уже назвав – із застереженням, що їхня «впливовість» істотно обмежена – переважно із незалежних від них причин. Щодо «світових» інтелектуалів, то тут список може бути занадто широким – від Бжезінського й Ґора до Габермаса, Гавела й Ноама Чомського. 

 

- З ким iз цих людей Ви знайомі і з ким спілкуєтесь?

- Я мав честь особисто пізнати лише кількох – покійних уже, на жаль, Сєрґєя Авєрінцева, Юрія Шевельова, Єжи Ґєдройця та Лешека Колаковського. А також близьких мені й симпатичних Алена Безансона, Жака Рупніка, Адама Міхніка, Єжи Клочовського, Нормана Девіса та Григорія Грабовича. Гадаю, молодше покоління українських інтелектуалів не матиме наших проблем із залізною завісою чи з відсутністю Інтернету та електронної пошти. Тож їхнє спілкування з зарубіжними колеґами буде напевно ширшим та інтенсивнішим. Ми повинні навчитися спілкуватися з зовнішнім світом без посередників, його мовою – як у суто філологічному, так і в концептуальному, понятійному сенсі.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 38

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Віра, Надія, Любов 9 січня 2011, 14:17

    Завжди українці терпіли за свою щирість і доброту, за те, що ніколи не були окупантами, а лиш боронили свою рідну казкову землю. Історія України – це суцільні страждання, але покладаємо свою надію на Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який сказав: „Випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близько“ (Лк. 21:28)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Извалявшись в грязи Интернета 3 січня 2011, 17:04

    "2 Извалявшись в грязи Интернета02-01-2011 21:10" Не часто везет русскоговорящему найти единомышленника на этом сайте. Но вот это, Вы думаете камень преткновения между нами: "А в тех краях, откуда родом Президент Кравчук, надежда на независимость Украины и вовсе никогда не угасала,- ты это знаешь?" Да, знаю, но есть такая мудрость народная: "Человек предполагает /надееться/, а Бог располагает". Надежды остались бы надеждами, если бы повторюсь не прогнившая система НОМЕНКЛАТУРЫ КПСС, оказавшаяся бессильной перед необходимостью проведения реформ. Распад СССР - это не РОК, "Вильна Украина" не панацея и не надо увязывать одно с другим. Факт "Государство Украина" никак не связан с "надеждами" Ваших земляков.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук