Макрон, Ширак і Мороз

У Франції завершилися дострокові вибори до нижньої палати парламенту. Завершилися так, як думала увечері 9 червня, певно, одна-єдина людина у всій країні – президент Емманюель Макрон. Це ж він оголосив після провалу своєї партії та рекордного тріумфу ультраправих на виборах до Європарламенту дострокові внутрішньофранцузькі вибори.

Які несподівано, можна навіть сказати – сенсаційно (хоч і, парадокс, очікувано, знаючи особливості виборчої системи у Французькій Республіці), обернулися для «Національного об’єднання» навіть не поразкою, а розгромом. Принаймні інакше розцінити підсумковий результат цієї політсили, яка в першому турі зібрала разом із партнерами третину всіх голосів, упевнено лідирувавши в перегонах, що нинішній лідер партії Жоан Барделья почав говорити про своє майбутнє прем’єрство, – не виходить.

Звісно, результат – перемога лівого «Нового народного фронту» – теж далеко не найкращий варіант, хоча радикальна «Нескорена Франція» Жана-Люка Меланшона отримала із «фронтових» 180 місць (у Національних зборах 577 крісел, тож це теж далеко не половина) лише 72, а інший учасник об’єднання, Соціалістична партія, яку всі вже поховали – 61. Тож тут про тріумф можна говорити дуже умовно. Та давайте подивимося на результати другого туру під іншим кутом.

Як взагалі сталося так, що партія Марін Ле Пен програла вибори, які, здавалося, мала б вигравати? Річ у тім, що у Франції – не просто мажоритарна, а двотурова мажоритарна система. Тобто з першого туру в депутати виходять лише ті кандидати, які відразу набирають понад 50% голосів виборців. Для всіх інших – проводиться другий тур. І саме в цій схемі схована одна із двох причин поразки «Національного об’єднання».

Бо в першому турі було обрано лише 77 парламентарів. А потім… Потім сталося те, що Франція уже неодноразово переживала. Наприклад, 2002 року, коли в першому турі президентських виборів чинний президент республіки Жак Ширак набрав скромні 19,88% голосів, а на другому місці не просто сенсаційно, а тоді ще цілком собі скандально опинився тато Марін, творець ультраправого «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пен – із 16,86%.

Знаєте, що зробив тоді Ширак? Він закликав усі політичні сили об’єднатися навколо нього – щоб не дати ультраправому кандидату прийти до влади. А «усі політичні сили» – це соціаліст Ліонель Жоспен, який став третім, програвши Ле Пену пів відсотка, це комуністка Арлетт Лагіє, що фінішувала п’ятою, це колишній соціаліст Жан-П’єр Шевенман на шостому місці. Із правоцентристів на тих виборах, крім Ширака, із помітних постатей був тільки Франсуа Байру від «Союзу за французьку демократію».

І що ж ви думаєте? У другому турі, де явка зросла на понад 2,5 мільйона, Ширак набрав… 82,21%! А Ле Пен – усього лиш 17,79%, тобто на один неповний відсоток більше, ніж у першому турі. Французькі ліві і праві, щоб не дати перемогти ксенофобу Ле Пену, об’єдналися навколо персони чинного глави держави, з яким вони, м’яко кажучи, постійно ворогували.

Саме така історія сталася і на цих виборах. Тут ліві, центристи і правоцентристи за тиждень встигли домовитися про зняття на тих округах, де могли перемогти кандидати від «Національного об’єднання», усіх, окрім найрейтинговішого з опонентів ультраправих. І це ситуативне об’єднання – об’єднання навколо інтересів не Ширака чи Макрона, а навколо інтересів Франції – знову зіграло. І знову переможцем виявилося французьке суспільство.

І як тут не згадати Україну, той легендарний 2006 рік, коли після парламентських виборів представники «помаранчевої коаліції»-2004 (Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна» та Соціалістична партія) разом набрали понад 40%, що в перерахунку на мандати склало 243 – але соціалісти перебігли до Партії регіонів Януковича, проти якої ще півтора року тому виступали на Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції.

Та коаліціада назавжди увійшла в історію зрадою лідерів Соцпартії Олександра Мороза, який знехтував своїми виборцями, своєю власною позицією – заради того, щоби ще, як виявилося, на якісь 18 місяців посидіти у кріслі голови Верховної Ради.

Ось вам і відмінність України, де цінності для багатьох політиків – порожній звук, та Франції, де заради того, щоб зупинити головного політичного опонента, ліві й ультраліві об’єдналися із центристами з макронівської партії «Разом». Де навіть радикальні політики – не можуть зрадити своїх політичних принципів, своїх виборців врешті-решт.

Звісно, Мороз і Соціалістична партія загалом свою ціну за ту зраду заплатили – і дуже швидко. Уже на наступних виборах, 2007-го, ця політична сила зупинилася на межі потрапляння до Верховної Ради. А через п’ять років від колишньої поважної, поміркованої і навіть респектабельної за українськими мірками партії не залишилося практично нічого – нещасні 93 тисячі виборців, що в перерахунку на тодішні реалії, 0,46%. Удесятеро менше, ніж становив тодішній прохідний бар’єр.

Та навіть після цього в українському політикумі вистачало зрадників і махінаторів, які продавали свої політичні прапори за подачку з олігархічно-владного столу. 2012-го з’явилося поняття «тушки» – так назвали депутатів, які перебігли від проукраїнської опозиції до коаліції Януковича-Азарова. І в подальшому регулярно з’являлися чергові «борці за справедливість», яким не вистачало сміливості, щоб, не погоджуючись із політикою блоку, у складі якого вони прийшли у Раду, скласти мандати – так вони і сиділи до кінця каденції, формально частиною коаліції, а фактично…

Французькі вибори 2024 року мали б стати для України, для її виборців і політиків дуже хорошим уроком. Уроком про те, що ти перш за все француз, тобто українець. А вже потім – лівий, центрист чи правий. І коли потрібно об’єднатися навколо інтересів країни – саме вони для тебе є головними. І ти робиш усе, щоб на виборах не перемогла чергова Партія регіонів. Як французи зробили усе, щоб відвернути прихід до влади ксенофобів з «Національного об’єднання». Що і стало головним підсумком дострокових парламентських виборів у Франції. Виборів, якими Макрон, можливо, урятував свою країну. Тоді як Мороз, можливо, занапастив Україну своєю зрадою 18 року тому.