Сто років тому вперед

Цьогорічні вибори до Європейського парламенту принесли кілька не дуже приємних для поміркованої частини тамтешнього істеблішменту результатів. Ультраправі перемогли в кількох країнах – і головною з них стала Франція. Там «Національне об’єднання» Марін Ле Пен на чолі з Жоаном Бардельєю розбило всіх можливих суперників, включно з партію президента Емманюеля Макрона, і отримало 30 із 81 місця в ЄП, виділених для країни.

Глава Французької Республіки відреагував на провал своєї політичної сили нібито несподіваним, але, вочевидь, заздалегідь обдуманим рішенням – розпуском Національної асамблеї, нижньої палати парламенту, яка пропрацювала лише два роки.

Таким кроком Макрон, наскільки можна зрозуміти його логіку, прагнув мобілізувати прихильників як його партії, так і взагалі поміркованих французів – яких мало б налякати можливе отримання влади радикалами. Розрахунок, в принципі, мав під собою певне підґрунтя. Та, як виявилося, президент погано вивчив своє суспільство.

«Національне об’єднання», набравши 29,25% (разом із частиною «Республіканців», які перебігли до Ле Пен – навіть 33,15%), упевнено виграло перший тур виборів. Звісно, попереду ще тур другий, французька мажоритарна система відрізняється тим, що загальний результат не є гарантією успіху на округах. Так, 2017-го «Національне об’єднання» в першому турі зібрало понад 13% голосів, а в підсумку отримало в Національних зборах лише вісім місць. Та й на попередніх виборах партія Макрона серйозно додала саме у другому турі: у першому випередили праворадикалів на 7%, а от у другому – аж на 20%, що в підсумку принесло президентській політсилі 245 місць, а партія Ле Пен обмежилася 89 мандатами.

Однак тепер, вочевидь, ситуація відрізняється. По-перше, «Національне об’єднання» виграло перший тур. Такого досі не було ніколи. 2019-го Марін Ле Пен і Ко перемогли (нехай і лише на 0,9%) партію Макрона «Разом» на виборах у Європарламент – але ці вибори все ж не сприймаються як ключові для політичного життя країни ніде в ЄС. Як маркер, сигнал, показник – так, але не як причина змін. Вибори до парламенту власне Франції партія, заснована Жаном-Марі Ле Пеном, ще жодного разу не перемагала. І от – це сталося.

По-друге, на що багато хто не звернув уваги – другою під час першого туру стали не ліберали Макрона, а лівий «Новий народний фронт». Точніше, його варто було б назвати ультралівим, бо головну роль у цьому об’єднанні відіграє лівопопулістська та євроскептична «Нескорена Франція» Жана-Люка Меланшона. Президентська коаліція «Разом за республіку» проміжний фініш зустріла лише на третьому місці – програвши лівому фронту аж 7%.

До речі, у цьому червоному об’єднанні присутня й Соціалістична партія Франції. Та сама, президентами від якої були Франсуа Міттеран та Франсуа Олланд. Після провалу на виборах-2017, коли коаліція, очолювана соціалістами, здобула лише 45 місць – одна із двох основних партій П’ятої республіки, фактично розчинилася в лівій частині політичного спектру. Другий стовп знищеної нині політичної системи Франції, правоцентристи із «Республіканців», ще так-сяк зберігають власну присутність в електоральному полі країни – фінішувавши в першому турі четвертими, щоправда, зі скромними 6,57%.

Що це все означає? Що електоральні настрої французів радикалізувалися. Як на правому фланзі, що було зрозуміло уже кілька років тому, так і – це продемонстрували нинішні вибори – на лівому. Замість поміркованих республіканців та соціалістів французьке суспільство захопили Ле Пен та Меланшон зі своїми різкими, простими і популістськими лозунгами.

Дуже схожі події відбувалися сто років тому в сусідній із Францією країні, відомій під неофіційною назвою Ваймарська Республіка. Так, це була Німеччина, де після початку Великої депресії 1929 року в США також погіршилася економічна ситуація, що закономірно призвело до зростання популярності радикалів, як лівих, так і правих.

На виборах 1928 року в Німеччині перемогли соціал-демократи, далі йшла консервативна Національна народна партія і центристи. Тільки на четвертому місці, із 10,6%, фінішували німецькі комуністи Ернста Тельмана. Націонал-соціалістична робоча партія Адольфа Гітлера, набравши 2,63% й отримавши мізерні 12 (із 491-го) мандатів, не розглядалася як серйозний політичний гравець.

Минуло лише два роки. І на виборах-1930 наці та комуністи були уже другими (18,3%) і третіми (13,1%). Причиною їхнього електорального стрибка були економічні негаразди, але не тільки. На правому фланзі не придумали нічого розумнішого, ніж зупинити комуністів підтримкою націонал-соціалістів, а не консерваторів чи центристів. На лівому відбувалися аналогічні процеси. Та принцип «(радикальний) клин – (радикальним) клином» приніс зовсім не ті результати, на які сподівалася поміркована частина німецького політикуму.

Уже в липні 1932 року нацисти виграли вибори, дві ультрапартії (НСДАП та КПД) отримали підтримку понад 50% населення країни. А через рік демократія в Німеччині завершилася на довгі 12 років.

Звісно, Франція 2024 року – це не Німеччина 1930-го. І навряд чи Ле Пен, Барделья чи Меланшон перетворяться на новітніх Гітлерів чи Тельманів. Та ситуація з остаточним руйнуванням підвалин П’ятої республіки не може не хвилювати увесь Європейський Союз. Та й Україну теж, попри те, що лідери «Національного об’єднання» в останні місяці змінили риторику з відверто антиукраїнської на майже проукраїнську.

На Францію чекають важкі роки, і політична криза, яка неминуче накриє другу за значенням країну ЄС, позначиться на всіх у Старому світі. І поки що не видно жодної притомної альтернативи – ні ліворуч, ні праворуч, – яка могла б повернути французьке суспільство з радикалізму вулиць до відповідального політичного життя.