Народ чарівної палички

Не хочеться починати так важливу тему з анекдотичного діалогу двох хробаків, який закінчується відповіддю батька-хробака: «Що зробиш синку – батьківщина…» Але як інакше описати провалля між фантазіями українців та реальністю? Як сказати фантазерам, що для реалізації їхніх прожектів у нас нема ні ресурсу, ні можливостей? Як замінити віру в дива раціональним аналізом ситуації з подальшою невтомною працею?

Недавно натрапив на дуже влучний коментар у соціальних мережах про те, чому випускники українських шкіл часто не використовують отриману інформацію на практиці? Відповідь направду вражає. Тому що інформація зі шкільної програми аж ніяк не асоціюється з реальним життям. Молодій людині важко усвідомити можливість практичного застосування знань про тангенси і котангенси, приймочки-маточки та закону Ома для ділянки кола. А, як відомо, інформація, не пропущена через власний досвід, не стає знаннями. Тобто молоді люди закінчують школу з певним багажем інформації, яка ніколи не стане знаннями.

Саме тут криється найбільша проблема освіти, а отже й суспільства: школи і навіть університети не вчать вчитися. Не розвивають абстрактного мислення і не показують його зв’язку з реальним навколишнім світом. Учні та студенти мають зазубрити певну інформацію, щоб вмить після екзаменів її забути. Так суспільство отримує величезну кількість людей без елементарних задатків критичного мислення. Бо, не усвідомивши – не зрозумієш.

Тому тисячі науковців-гуманітаріїв не здатні сформулювати наукову проблему. Їхні наукові праці не те що нічого не досліджують і не відкривають, вони часто є невпорядкованим потоком слів, пересипаних недоречними термінами або гордощами за «радянську батьківщину», «подвиг героїв-націоналістів» і найчастіше за «національне відродження». Якщо провести експеримент з тихої ліквідації цих інституцій, то підозрюю, що суспільство навіть не зауважить втрати. Навпаки, позбудеться джерела продукування нікчемних міфів, потрібних тільки «віруючим» темним людям.

Відсутність зв’язку між науково-технічною освітою та практичною сферою призвела до повної деградації машинобудівної галузі. Поодинокі лабораторії, що давно перетворилися на приватні фірми, живуть і процвітають, але давно померли подібні структури при технічних університетах та науково-дослідних інститутах. Майже те саме стосується інститутів, що займаються селекціонерством, працюють з м’ясо-молочною продукцією, біологічними добавками. Україна користає або з чужих розробок, або купує технології, розроблені українськими вченими, які ті свого часу успішно продали на Захід.

Самі ж українці чекають дива. Замість того, щоб скористатися санкціями, запровадженими світом проти Росії і перенести до себе виробництво автомобілів, мийних засобів, телевізорів, пральних машин, холодильників тощо, Україна палець об палець не стукнула, щоб бодай почати переговори. Навіть гірше, Україна далі закуповує подібну продукцію, вироблену в Росії. Те саме стосується непростих відносин сильних світу цього з Китаєм. Ну чому б не скористатися зі ситуації з пандемією, закриттям на певний час Китаю і напруженням торговельних відносин між США, Китаєм та ЄС? Тут в України неперевершено зручне становище.

Але мало розпочати переговори. Треба навести лад у себе в домі. Мінімізувати корупцію, докорінно реформувати судову та правоохоронну системи. Бо ніякий інвестор не піде в країну, де якийсь окружний суд своєю ухвалою може позбавити його власності. Там, де нема справедливого суду – нема іноземних інвестицій. Дивлячись на вакханалію в українських судах, тут ще довго не варто розраховувати на інвестиції, а отже й на те, що економіка почне працювати. Якщо хтось спробує закинути, що от, мовляв, в Росії нема справедливого суду, але інвестиції є, скажу таке: інвестори досить охоче інвестують гроші в економіку авторитарних режимів. Бо там в ролі поручителя виступає сам диктатор.

Дивно, але українці охоче діляться на непримиренні табори навколо третьорядних політичних питань. Ведуться на порядок денний, сформований ворожими олігархічними медіа, не розуміючи, в чому їхній власний інтерес. Навіть не уявляють собі, чи має Україна ресурс для таких грандіозних звершень, які вони малюють у своїй голові. Опинившись в опозиції, як правило, виступають з претензіями до чинної влади, нібито нагородили її чарівною паличкою. За помахом якої має припинитися війна, відбутися вихід з «мінського» пату. Україна відвоює ОРДЛО, поверне Крим, і її обов’язково приймуть в НАТО і ЄС. Росія розвалиться, а Україна «приріже» собі нові території. Не усвідомлюючи, що не дає ради з тими, які вже має.

Вимагають жити по-справедливості і суворо покарати всіх злодіїв та корупціонерів. Але це аж ніяк не стосується своїх. У таких випадках вони вмить забувають про Кононенків, Свинарчуків, Мартиненків, Грановських та багатьох інших. А спроби розібратися в суді щодо президентського «бізнесу» Петра Порошенка у них враз перетворюються на політичні переслідування справжнього патріота. Але, за правилами логіки, найбільший патріот сам є кровно зацікавленим у доведенні своєї правоти в суді. У незаплямованості своєї команди. То чому всі ті Кононенки просто випарувалися з лексикону найпатріотичнішої опозиції? Чому вони затято мовчать про обвинувальний вирок у справі Мартиненка в Швейцарії?

Натомість патріотичні опозиціонери наполегливо вимагають від чинної влади биття себе в груди зі словами «меа кульпа» тільки за те, що посміли перемогти «патріотів» на демократичних виборах. І страшенно радіють, коли цій владі щось не вдається. Дуже часто радіють разом, здавалося б, з їхніми запеклими ворогами: Кремлем та ОПЗЖ Медведчука. Напевно, знову сподіваються, що після провалу Зеленського чарівна паличка опиниться в їхніх руках і за її допомогою вони здійснять велике чудо – Петро Порошенко повернеться в крісло президента. А вони заживуть при ньому своїм щасливим життям. Тільки дива не вийде. Із вбивчим антирейтингом Порошенка наступними на черзі у розчарованих та дезорієнтованих українців стоятимуть Бойко і Медведчук. І тоді чарівна паличка не допоможе. Бойко стане президентом України, а Медведчук очолить Верховну Раду. Така перспектива однозначно не влаштує окремі регіони України і далі знову залишається тільки віра в диво.

Парадоксальним у цій ситуації є те, що «віруючі» кричать «Думайте!», а здатні критично мислити – мовчать. Не розуміючи, що пан Гільйотен уже давно спроєктував і застосував свій ефективний інструмент. Що після леза гільйотини вже не дізнатися, хто вірив у чудеса, а хто був наділений даром критичного мислення. Обидві голови покотяться в один кошик.