«Наступного разу повстануть зацікавлені та небайдужі»

На території Меморіалу Героям Небесної сотні у Львові тої суботи було людно і гамірно. Посходилися студенти і викладачі, митці та науковці, журналісти, політики і підлітки. Здавалося, що навіть підвечірньому сонцю стало цікаво, а що ж відбувається, бо воно вперлося в площу з усією своєю літньою силою. Смалило немилосердно, але всі залишались на місцях, чекали лекції про незалежність «Культура: де моя/наша незалежність?». Як ми завдяки Тарасові Шевченку знаємо, «огонь запеклих не пече».

Директорка Інституту стратегії культури Юля Хомчин підвела мене до лектора, професора філософії у Могилянці Тараса Лютого.

«Пан Тарас. Філософ, есеїст, письменник», – відрекомендувала вона його.

Всупереч інстинкту самозбереження, я таки зняла сонячні окуляри (сонце ніби чекало, щоб хтось підставився). Подала руку і сказала: «Василина, домогосподарка».

Останнім часом я постійно так роблю. І, якщо чесно, роблю на збитки. На лекції, звісно, не вартувало проводити свій маленький соціально-побутовий демарш («В деякому сенсі, я теж домогосподар», – прокоментував пан Тарас). Але кілька місяців я тільки так себе і означую. Бо відчуваю певне знецінення роботи жінок, які за рахунок власного ментального і фізичного здоров’я забезпечують побут своїх рідних. Мене це злить. До речі, я з’ясувала, що такий умовно низький соціальний статус гарантує мені також певний ступінь свободи. Бо назвись журналісткою – і до тебе буде безліч претензій, зауважень і пропозицій. А які можуть бути очікування від домогосподарки? Це слово стало моїм дрібним бунтом і моєю маленькою незалежністю.

Найіронічніше, що лекція професора Лютого в якомусь сенсі була саме про це. Про глобальні зміни смислів у житті конкретних нас. Про те, як змінювались предмети нашої зацікавленості і об’єкти нашої небайдужості за часи суверенної України. Адже ще 30 років тому доля українських домогосподарок і їх суспільний статус в принципі не стояли на порядку денному. Як і низка інших понять, про які ми запекло дискутуємо зараз.

Тарас Лютий розпочав свою лекцію із пропозиції відштовхуватись від «культури значення» і «культури присутності» – понять, про які писав американський філософ, теоретик культури Ганс Ульрих Ґумбрехт.

Люди, причетні до освіти і знань, зазначив пан Тарас, занурені у культуру значень. Публічна сторона їхнього життя міцно прив’язана до говоріння про смисли. Та і будь-якій сучасній людині складно уявляти себе поза культурою значень.

Ґумбрехт же виводить на авансцену культуру присутності. Буття тут і тепер. Щоб не тільки значити, але й чути, бути, бачити. Ґумбрехт зазначає, що культура присутності не менш важлива, ніж культура значення. Ба більше – між ними тісна взаємозалежність. Адже місця, де можна фізично перебувати, підштовхують до творення певних ідей, що могли б і не прийти на думку, не стати осмисленими і озвученими, перебувай ми деінде.

Так, лекція про незалежність стає вагомішою, коли її слухаєш на території Меморіалу Героям Небесної сотні. Бо це вже не порожнє розумування – за ним стоять люди, які віддали за саму можливість такої нашої зустрічі своє цілком реальне життя. На цьому місці ми думаємо про певні події, наповнюємо їх певними значеннями. І без фізичної присутності частина цих значень були б неможливі.

Архітектура і краєвид меморіалу, зазначив професор, особисто його відсилають до київської локації – вулиці Інститутської, що стала символом в історії української незалежності. А сама незалежність – акт постійного утвердження присутності себе і нас в культурі. (Іноді – дорогою ціною. Тут мені пригадався Жадан з його парадоксальним "жити – значить померти"», – авт.)

Пан Лютий звернув увагу, що, говорячи «культура», він послуговується тлумаченням її як осередку символів. ( І це важливо для спільного розуміння, бо слово «культура» має близько 200 визначень, тож варто знати, чим ми у конкретній розмові послуговуємося – авт.). Символи не є сталими чи незмінними. Це нескінченна кількість знаків і значень. Останні постійно нашаровуються і вимагають людського переосмислення. У цьому процесі розкривається взаємозалежність присутності і значущості.

Ось як це працює. Без певного погляду на них місця і предмети не обростають знаками і значеннями. Водночас, самої присутності десь замало – щоб місце чи явище утвердилося зі своїм певним реноме в культурі, воно має бути осмислене людиною. Ці смисли можуть і ставати спільним набутком, і втрачатися. (Це як «Отруєні пейзажі» Мартіна Полака, де місця з кривавою історією, яку намагаються забути, стають просто землею з деревами та руїнами. – авт.).

Свобода і незалежність – наріжні символи культури, які пов’язані між собою, каже Тарас Лютий. І через них ми можемо формувати уявлення про певний народ чи спільноту. Бо рівень свободи, розуміння незалежності – це результат умов існування людини на індивідуальному і колективному рівні.

Ось знаковий момент лекції – які умови спричинилися до формування смислу незалежності України?

З ретельністю науковця Тарас Лютий знову наголошує на визначенні. Коли ми говоримо «смисл», то розуміємо під цим словом здатність чогось впливати на буття людини і навпаки – здатність людини впливати на щось поза собою. Мова йде про місця, події, явища тощо.

Це як герменевтичне коло, наводить приклад лектор-філософ. Коли важливі поняття залежать від того, як ми їх інтерпретуємо. А наша інтерпретація обмежена тим, що ми знаємо і яке формуємо ставлення до ситуацій, подій та обставин. Незалежність України – у цьому колі.

Поширення цих знань і зміна інтерпретації української історії пов`язана із трьома революціями, які пережила наша країна: На граніті, Помаранчевою та Революцією Гідності. І саме на три такі умовні частини спікер поділив свою ретроспективну екскурсію. Якщо українській незалежності – 30, то кожне десятиліття ознаменувалося своїм Майданом, зазначив Лютий. І кожного разу українці все більше утверджували присутність себе і своєї культури у світі.

Ідея означувати період подією наштовхнула мене як слухачку на паралель. В ігровій індустрій популярна епічна сага у жанрі темного фентезі – Dragon Age, де у цьому вигаданому світі релігійно-політичні лідерки давали назву кожній епосі відповідно до знакових подій. Попри колосальну кількість прихильників у всьому світі, гра має польську і російську локалізацію, але не має української. Після 2013-14 років фанати почали створювати україномовну версію онлайн-енциклопедії цієї гри. І хоча якість перекладу та об’єми інформації поки недостатні, цей приклад ілюструє, як українці щораз більше оприявнюють себе у тих сферах, де раніше їх мовби не існувало.

Повертаючись від світу вигаданого до реального, вододілом для самоусвідомлення українців, зазначив Тарас Лютий, стала смерть у радянському виправному таборі поета-шестидесятника Василя Стуса.

До слова, трагічна смерть Стуса є настільки сильним символом, що в процесі зміни поколінь залишається потужною зброєю у боротьбі зі спробами Росії асимілювати українське культурне середовище.

Композиція проекту «Паліндром» сучасного українського реп-виконавця Степана Бурбана, записана як саундтрек до документального фільму «Ваш Василь» (2019)

Тарас Лютий каже, що смерть поета у 1985 році перетворилась на таку точку неповернення, що радянській владі стало важко перешкоджати самоусвідомленню українців. Тиск породжував все більшу протидію. Носіями і ретрансляторами цієї протидії стали дисидентський рух (політична складова), українська література (вербалізація незалежності) і рок-сцена (протестний рух) (перелік, звісно, можна доповнювати – лектор зупинився на основних віхах. – Авт.).

Наслідком їх спільних зусиль стала Революція на граніті. Це була саме така знакова у культурному контексті подія, яка вплинула на буття людей і вимагала від них реакції на себе.

Тут лектор звертає увагу на цікавий аспект. Революція на граніті спричинилася до потужних наслідків, хоча порівняно не була масштабною. «Найбільш значущі події приходять до нас на голубиних лапках», – цитує Лютий Фрідріха Ніцше.

Наступна, Помаранчева революція, була закономірним результатом «буремних 90-их». Вони ознаменувалися появою субкультур, у літературі – індивідуалізмом, іронічністю, карнавалізацією.

Пісня Calling Dem гурту «Мертвий півень» на вірш Юрія Андруховича, присвячений культовому львівському художнику Валерію Дем’янишину (Дему). У мистецтві загалом утвердився і розвинувся постмодернізм.

Рок-сцена стала втіленням легкого ставлення до буття, відмовою від рефлексій, драйвовістю.

«Брати Гадюкіни», 40 пачок верховини

Потужна хвиля творчості вимагала інституцій, через які могла себе показати. Виникла гостра потреба у часописах, творчих об’єднаннях, фестивалях, центрах і фундаціях. Цей український світ розростався паралельно і на тлі накопичення соціальних проблем, переродження вчорашньої партійної номенклатури у олігархат, накопичення капіталу в руках так званих червоних директорів.

Великий культурний потенціал, що рвав греблю існуючих рамок, брак інституцій, що могли б задовільнити попит, зростання впливу олігархату разом спричинилися до нового зіткнення – «Помаранчевої революції». Тарас Лютий означує її як соціальне повстання і сплеск залишкової карнавальності.

Додам, що революція 2004-го базувалася на ненасильницькому спротиві, активісти руху «Пора!» (чорна) захоплювалися ідеями Махатми Ганді і у своїх мобілізаційних акціях використовували, серед іншого, театралізовані дійства, що підривали авторитет влади через висміювання. Це спрацювало.

Далі, як зауважив Тарас Лютий, в Україні паралельно відбувалися: на одному рівні - процеси становлення суспільства споживання і на іншому – протистояння ідеологій. Лівих, правих, анархістів, лібералів тощо. І поки наші люди, здатні продукувати культурні смисли, дискутували між собою, російська культура відповіла на масовий попит і заполонила інформаційний простір своїми знаками і символами, поступово вводячи українського споживача у пострадянський російський контекст. Лютий вважає, що відгомін цього впливу відчутний і сьогодні. І саме всюдисущність Росії у різних сферах життя суспільства і стала загрозою для незалежності України.

• Якщо жити чужими смислами, нема сенсу говорити про феномен свободи. Бо тоді нема ніяких «нас», – зарезюмував Лютий.

Так Революція Гідності стала відповіддю на ризик поступової втрати незалежності і суб’єктності. Суспільство переформатувалося, щоб задовільняти потреби своїх громадян і вписуватись у світовий контекст. Люди, які раніше піклувалися про своє приватне життя, стали ангажуватися до різних сфер життя суспільного. З’явилися нові інституції, які спершу виконували роль «милиць», підтримуючи державні структури там, де вони виявилися неспроможніми. Мова йде про культурні центри, освітні майданчики, медичні, спортивні, військові неурядові організації тощо.

Тарас Лютий зауважив, що Революція Гідності стала також збудником процесу, коли формування культури значень повертається від мистецтва до публічних інтелектуалів. А на рефлексії останніх є попит і гроші (меценатський рух і мода на фінансову підтримку різних важливих для суспільства ініціатив. – Авт.)

Внаслідок Революції Гідності українське суспільство сформувало попит на якісне управління, дипломатію, культурну політику. І чим меншою буде інституційна спроможність державного апарату відповідати на цей попит, тим вищим буде рівень напруги у суспільстві. Тому Лютий вважає, що в майбутньому нас чекає ще одна революція – цього разу культурна. («Не в китайському сенсі, завбачливо наголошує лектор, – в українському»). Українці боротимуться за владу і можливість втілювати у життя напрацьовані смисли і цінності.

Як на мене, скромну слухачку, то це звучить виправдано, бо вже зараз громадські ініціативи ефективніше справляються із викликами, ніж державний апарат. Але не мають ні достатньої влади, ні грошей, щоб реалізувати свій потенціал повною мірою. Ба більше, часто стикаються зі спротивом та протидією. З останнього – волонтери Роман та Юлія Куць, які всупереч спротиву в державних установах створюють в Україні реєстр донорів кісткового мозку. Чи фонд «Свої», що підтримують паліативних пацієнтів і забезпечують киснем хворих на Covid19 по всій країні, коли це мали б робити державні установи.

Лютий каже, що очікує на революцію зацікавлених і небайдужих. Я питаю: а раптом ці люди закриті у своїх бульбашках і просто спілкуються між собою, не впливаючи на суспільство загалом. Але пан Тарас не поділяє моїх занепадницьких настроїв. Каже, бульбашки – це добре. Це середовища, які потім будуть взаємодіяти між собою. Суспільна дифузія, як я зрозуміла. А фізику ніхто не відміняв. Навіть у сфері культури.

Звісно, сама лекція професора Лютого в рази ґрунтовніша і цікавіша, ніж мій короткий конспект. Подивитися її повністю можна на Youtube-каналі Інституту стратегії культури та сторінці Конгресу культури у Facebook ( А до дискусії про наше з вами завтра і сьогодення навіть долучитись фізично – 14-16 жовтня цього року у Львові буде Конгрес Культури «Сцена майбутнього». Подію організовує Інститут стратегії культури та ГО «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради й МФ «Відродження».

Повний запис лекції Тараса Лютого

А поки ви вриватиметесь у світ знаків і смислів української незалежності від філософа Тараса Лютого, піду-но я займуся хатніми справами. Статус порядної галицької домогосподарки, як будь-який культурний продукт, сам себе, так би мовити, не оприсутнить.