«Не варто намагатися прожити своє життя за когось іншого»

Зірковий шлях Купера Гоффмана почався з вражаючого дебюту, що приніс йому номінацію на «Золотий глобус». Син легендарного актора Філіппа Сеймура Гоффмана ще в 18 років вразив глядачів у драмеді дорослішання Пола Томаса Андерсона «Лакрична піца» (2021), довівши, що акторський талант – це його власна спадщина. А тепер Купер готовий вийти за межі свого першого успіху, занурившись у набагато складнішу й похмурішу роль.

Цього разу актор очолює акторський склад довгоочікуваної екранізації «Довгої ходи», культового роману Стівена Кінга і першого бестселера в жанрі підліткової антиутопії.

Кадр з фільму

Фільм, який виходить в кінотеатрах України 11 вересня, розповідає про жорстоке змагання на смерть, де сто юнаків повинні безперервно йти доти, доки не залишиться лише один переможець.

Режисером екранізації став Френсіс Лоуренс, який раніше зняв усі, крім першої, частини «Голодних ігор». Щоб максимально передати виснажливість і психологічну напругу історії, він знімав фільм у хронологічному порядку, змушуючи акторів в реальності долати десятки кілометрів під палючим сонцем. «Довга хода» змусила Купера Гоффмана максимально зануритися в роль, знайшовши особистий зв'язок зі своїм персонажем, Реєм Ґарраті. В ексклюзивному інтерв'ю Купер розповів про виклики цієї ролі, про те, як він використовував для неї власний життєвий досвід, і чому він вважає, що «Довга хода» – це, першою чергою, історія, яка говорить про стійкість, що є актуальною для кожного.

Купере, Стівен Кінг був ще студентом на момент написання свого першого роману. У «Довгій ході» він рефлексував свій протест проти тодішньої війни у В’єтнамі. Як ви, людина зовсім іншого покоління, співвіднесли себе з цією історією?

Я пов'язав себе з цією історією крізь ідею стійкості. На мою думку, «Довга хода» – це метафора життя. Метафора будь-яких труднощів, через які ти проходиш – чи то депресія, чи тривога, чи розбите серце, чи щось інше. Іноді в житті ти хочеш зупинитися, і це дуже похмура думка. Але той момент, коли ти усвідомлюєш це, приймаєш це – і попри все продовжуєш йти – стає чимось справді прекрасним.

Кожен юнак у «Довгій ході» має власні причини для участі в смертельній прогулянці. Ваш герой, Рей Ґарраті, переживає втрату тата. І він вступає у змагання, щоб помститися лідерам країни, які винні у смерті його батька – учасника руху опору, – і в такий спосіб продовжити батьківську справу. Ця особиста мотивація, певно, теж чимось вас зачепила?

Звісно. Беручись за цей проєкт, я багато думав про мої стосунки з татом – і з моїми батьками загалом. Коли ти малий, ти ніби віриш усьому, що вони тобі кажуть, і ти ніби хочеш робити те, що вони хочуть. Ти хочеш бути ними, навіть якщо не хочеш бути ними. Дорослішаючи, ти починаєш усвідомлювати, що вони – це не ти. І не варто намагатися прожити своє життя за когось іншого, особливо – за когось, кого вже немає.

Кадр з фільму

У фільмі є гарна сцена, де інший герой, МакВріс (його грає Девід Джонссон з «Чужий: Ромулус», – ред.) каже: «Гнів заводить тебе так далеко». І це правда, тому що гнів – це почуття, що ґрунтується на горі.

Який він – ваш герой у «Довгій ході»?

Ґарраті усім серцем вірив, що його батько боровся за абсолютно правильну справу, і що він не міг зробити нічого поганого. А потім, в якийсь момент, все змінюється. І тоді мій герой починає думати: «Гаразд, то тоді ж хто я в цьому? Навіть якщо я почав цю подорож, роблячи це для когось іншого, як я збираюся її закінчити, роблячи це для себе?».

Справді, паралелі між моїм персонажем і мною самим були для мене очевидні одразу, ще коли я лише прочитав сценарій. І це лякало.

Чим саме?

Кадр з фільму

Як мені чесно зіграти щось настільки особисте? Загалом дуже схоже на те відчуття невпевненості, яке було в мене ще коли я лише починав акторський шлях. Я думав щодо своєї акторської кар'єри: «Я збираюся зробити це так, як того хотів би мій батько». А потім було, як у фільмі, коли Рей усвідомлює: «Я насправді не знаю, чому я тут». Це дійсно страшно, але ця зміна в думках є необхідною.

Тож зрештою я використав свій особистий досвід, щоб сформувати свою гру, і насправді така щирість сильно може вплинути на те, як глядачі сприймають фільм. Колись моя мама (відома в кіноіндустрії художниця по костюмах Мімі О'Доннелл, – ред.) дала мені одну з перших – і найважливіших! – порад щодо акторської майстерності. Вона сказала: «Пам'ятай, що ти сам по собі достатній. Ти – цікавий. Речі, через які ти проходиш у житті, і те, як ти їх сприймаєш, – це найцікавіша частина тебе. І ти повинен ділитися цим з іншими людьми. Кожен в своєму житті переживає втрату, розбите серце, набуття і втрату дружби... І ти як актор працюєш для всіх, хто це відчув».

Тож малим ви хотіли наслідувати батька – стати актором, як і він?

Зовсім ні. Це відчувалося як завелика відповідальність, враховуючи, яким талановитим і визнаним він був. Насправді я мріяв бути баскетболістом. Я щиро думав, що потраплю в NBA. А потім моя мама сказала, що цього не станеться (і це жорстока правда, тому що Купер Гоффман занизький для професійного баскетболу – він лише трохи вищий за свою партнерку з «Лакричної піци» Алану Гаїм, зріст якої 1 м 70 см, – ред.). І це був перший раз, коли мені розбили серце, тому що я дуже сильно люблю баскетбол.

Кадр з фільму

А яка улюблена команда?

Звісно мої рідні New York Knicks!

Та зрештою актором ви все ж стали – завдяки батьковому другу, режисеру Полу Томасу Андерсону, який запросив вас на головну роль у «Лакричній піці».

Я знав Пола Томаса Андерсона все своє життя. Він знімав батька у п'яти фільмах, зокрема у «Майстрі» (2012) та «Ночах в стилі бугі» (1997). Та попри давні особисті зв’язки, він насправді був дуже обережним щодо можливості зняти мене у своєму фільмі. Коли фільм вийшов, мені було лише 18 років, але я відчував себе дорослим, насолоджуючись визнанням (за свою дебютну роль Купер навіть отримав номінацію на «Золотий глобус» як найкращий актор у комедії чи мюзиклі, – ред.). Мені здавалося, що я гарячий хлопець! А потім мене збила вантажівка невпевненості.

І ви пішли вчитися?

Так. Я вступив до акторської школи в Нью-Йорку, і був там наймолодшим, – другому наймолодшому студенту було вже близько 25. Вже десь за місяць я усвідомив, що почуваюся там не на своєму місці. Я просто не міг навчатися. Будь-яка школа, особливо професійна, намагається заштовхнути тебе в певні рамки. І я це ненавидів. Це змушувало мене почуватися ніяково. Я постійно сумнівався у собі. Постійно думав: «Я роблю щось неправильно?». А я завжди дуже хочу робити все ідеально – майже до самознищення.

Кадр з фільму

До речі, про самознищення: певно, знімання у «Довгій ході» були дуже виснажливими?

О, так! Боже, ми проходили близько 15 миль на день у 100-градусну спеку (близько 24 км за температури +38 за Цельсієм, – ред). Ми йшли і йшли. Ніхто нічого не вдавав – це справді було дуже виснажливо.

Ми знімали фільм у хронологічному порядку. Коли за сюжетом хтось з учасників Ходи помирав, актора відправляли додому – для нього зйомки закінчувалися. Ми тоді поплескували один одного по спині. Це було знаком визнання: «Ти добре попрацював. Сьогодні не наш день. Це твій день, і ми будемо поруч з тобою».

Купере, зараз ми побачимо вас у «Довгій ході». Пізніше цього року – в еротичному трилері Ґреґґа Аракі «Я хочу з тобою сексу» та у драмі Луки Гуаданьїно «Штучний» про компанію OpenAI. Тож, судячи з такого потоку проєктів, можна сказати, що ваша акторська невпевненість минула?

Кадр з фільму

І так, і ні. Коли люди кажуть мені, як грати, я їх зупиняю. Кажу: «Не треба! Не робіть цього». Я все з’ясую сам. Проводячи паралелі з баскетболом – можливо, я не влучу в ціль, але тоді я просто повернуся в захист. І це ОК.

Я насправді постійно перевіряю себе, чи все ще хочу цим займатися. Тому що це нелегко. Як тільки я справді захочу перестати, то зупинюся. Сподіваюся, я відчую, що можу – що у мене є ця стабільність у мозку.

А чи є у вас акторський приклад для наслідування?

Так. І це дратує, тому ще це – мій тато. Ні з ким іншим у мене немає такого внутрішнього зв’язку. Я люблю багатьох акторів, але для мене головною є та правдивість, яку у свої ролі привносив мій тато. Він – хороший приклад для наслідування. І я не можу цього приховувати.