«Нонсенс, що Данило заснував Львів»

Яким князем був Лев Данилович? Як обірвалась лінія Романовичів? В чому була небезпечність Вишеградського з’їзду? Та коли відбулось остаточне приєднання Галичини до Польщі і розпад Королівства Русі?

У новому випуску «Без брому» професор Львівського університету ім. І. Франка, старший науковий співробітник Інституту українознавства Леонтій Войтович. Говоримо про княжу добу, генеалогії правлячих династій та події, що відбувались на галицьких та волинських землях після смерті Данила Романовича.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Сьогодні будемо говорити про княжу добу – період, в якому ви є чи не найкращим фахівцем в Україні. Коли йдеться про галицькі чи волинські землі, часто акцентують на добі короля Данила. Водночас, про те, що було після Данила, нам відомо надто мало. Знаємо Лева Даниловича, його сина, який зі сторінок літописів постає як не надто вдалий державотворець і загалом неприємний персонаж. Чи був Лев Данилович по смерті свого батька хорошим політиком і провідником для Королівства Руського?

Про Лева Даниловича я скажу словами Даріуша Домбровського, що це фігура не менша, ніж Данило. При ньому територія Галицько-Волинської держави була найбільшою. І як політик, і як полководець він тримав Королівство Русі. Цікавий факт, що на Заході його сприймали як короля Русі, на банкетах він сидів за столом серед королів.

На Сході була інша специфіка. Чим стало прийняття корони Данилом Романовичем? Це було порушенням верховних прав Бату, якому він присягнув. Тому Данило так довго і відкладав свою коронацію. Він хотів, щоб Бату помер, бо, згідно з середньовічним правом: помер мій сюзерен, я новому не присягав, тож нічого не порушував. Але події розвивалися досить стрімко. Створювалася коаліція проти монголів. Папа розіслав листи, вони потрапили до Олександра Невського. А Олександр Невський виходив із цього питання так: якщо переможе Данило, то Данило і далі буде головним на Русі, а його, Олександра, брат Андрій буде другим, як зять Данила, а він залишиться рядовим князем.

От він обдумав це і поїхав до Сартака, розповів йому про все. До слова, російські історики якийсь час пробували доводити, що то був не Олександр, але ж іншого Рюриковича, до якого Папа міг би написати листа, на той час в природі не існувало. В результаті вийшло так: рать не воює, Андрій Ярославович був розгромлений, вимушений втікати у Швецію. У літописі є цілий детектив, як рятували від монголів дочку Данила з Володимира-на-Клязьмі. Одночасно монголи атакували галицько-волинську територію, вже не було сенсу щось завивати в папірці. І Данило приймав коронацію в Дорогочині не тому, що там були хрестоносці, а щоб монголи якомога пізніше довідалися про сам факт коронації.

А Лев був одним із перших, хто використав у своїй політиці монгольське військо і ставив на монголів. У який спосіб? Чорноморський бейлербей Ногай виявився найстаршим у гілці Джучі, і він фактично ставив ханів. Між Ногаєм і Левом налагодилися добрі контакти, в усіх починаннях – і в боротьбі за польську спадщину, і в боротьбі за литовську, і в інших походах проти Угорщини він використовував монгольські війська. Але для того йому не треба було афішувати, що він сюзерен. Хоча по смерті Данила в Європі цю державу аж до 1434 року сприймали як Королівство Русі. І звідки пішла назва Руське воєводство? Та від Королівства Русі.

Наскільки Королівство Русі по смерті Данила було державою централізованою? Наскільки Лев Данилович мав владу? Бо ми знаємо, що був Василько, брат Данила, був Мстислав Данилович.

Після походу Бурундая 1260 року Данило Романович мусив емігрувати. Це була остання його еміграція в Угорщині. Повернувся він у 1262 році, коли Берке зав’яз у боротьбі за Азербайджан зі Хулагуїдами. Данило думав відновити коаліцію проти Монголії, продовжувати боротьбу. Василько і Лев – як реалісти: Лев тримав Галицьке та Перемиське князівства, а Василько тримав Волинь. Вони були проти. З Данилом вернулися Мстислав і Шварно. Між ними почалася внутрішня боротьба. Данило повернувся вже хворим, через два роки він помер. Фактично королівство розсипалося.

Номінальним зверхником залишався Василько, але у Шварна була перевага – він зостався у Холмі, фактично в центрі. Крім того, батько хотів забрати Галич у Лева, просто Лев не віддав його Шварнові, хоча батьківська воля була. До того ж Шварно був зятем литовського короля Міндовга. Після загибелі Міндовга його син Войшелк дуже швидко зрікся влади, повернувся в монастир – і Великим князем Литовським став Шварно. Це була дуже складна ситуація.

Я думаю, що Василько був тінню Данила, десь крутився біля нього, бо він навіть не зміг відстояти своєму синові Володимиру, коли вернувся брат, Луцьке князівство. Воно потрапило в руки Мстислава Даниловича. У будь-якому разі, Василько організував зустріч між Левом Даниловичем і Войшелком. Та зустріч закінчилась п’яною шарпаниною. Не хочу виправдовувати Лева Даниловича, хоча мене в цьому і звинувачують, але вийшло так, що зіткнулися людина, яка виснажувала себе постами, тобто монах, і воїн, який, за описами, міг стати в рукопашний бій один проти трьох. От він, напевне, вдарив, а той відлетів кудись. Сенсу вбивати Войшелка не було, але Войшелк загинув. Шварно не зміг отримати Великого князівства Литовського.

Уже 1269 року помирає, або гине, Шварно. Під час розкопок Холму ми знайшли княжу могилу, і той княжий саркофаг міг належати як Роману, так і Шварну, адже вони в одному віці померли. У того лицаря, що там лежав, була знесена частина голови і розбита грудна клітка. Та ми не знаємо, як помер Шварно.

Майже відразу, того ж 1269 року, помер Василько. Трохи раніше на весіллі одного з синів Бели IV Лев сидить уже між королями і в західних хроніках його титулують королем. У 1270 році він йде на допомогу своєму швагрові, угорському королю Іштвану (Стефану) V, і не просто йде, а змушує своїх братів іти з ним.

Волинські князі у тій боротьбі не мали ніяких інтересів, їх примусив до неї Лев Данилович. І всі вони були включені в угоду з Оттокаром ІІ. Там був наш Лев і його брати перечислені. Це вже свідчення того, що Лев із 1270 року відновив ту державу і опанував її. І далі, до 1288-1289 років, коли хан Телебуга, як його називають наші літописи, робив похід, вони весь час бурчать, не хочуть, але беруть участь в усіх походах Лева Даниловича. Держава на той час була відновлена.

Зрозуміло також, якщо Мстислав Данилович утвердився в Луцьку, а це територія Васильковичів, то очевидно, що там не обійшлося без допомоги Лева Даниловича, адже то його рідний брат, а Володимир Василькович – двоюрідний. Володимир Василькович – філософ, людина яка, загалом, не любила військових походів, а Лев не злазив із коня. Як писав Зиморович, «винахідник машин для здобування фортець». Тобто це лицар-воїн, а то книжник, десь він був поранений, від тої рани і помер. Для нього це було дуже важко, і, редагуючи літописи, він переніс туди всю свою нелюбов до Лева. Вони йому заважали, коли була боротьба за польську спадщину.

По смерті Болеслава Стидливого Лев претендував на польську спадщину. Чому його так назвали – Стидливим? Він був цікавою особистістю. Його дружиною стала Кунегунда, сестра Констанції, дочка Бели IV. Вона була призначена в монастир, дала обітницю чистоти. Шлюб відбувся з політичних мотивів. Чистоти вони таки дотрималися – Кунегунда лише двічі цілувалася з ним і потім вважала, що то великий гріх: першого разу – коли брала шлюб, і другого – коли він лежав мертвий, вона поцілувала його в чоло.

Кунегунда приїжджала до Констанції. Про її життя написано на початку XIV століття її ж сучасниками. Там ідеться, що вона була у Львові, при дворі Констанції, намовляла Констанцію… Зрештою намовила свою племінницю Святославу піти в той же монастир кларисок у Новому Сончі. Коли наступали монголи-телебуги, вони обидві в монастирі сховалися.

Політичний союз Болеслава Стидливого з Левом Даниловичем тривав аж до смерті першого. Кунегунда брала в ньому активну участь. Вона проштовхувала Лева Даниловича.

Битва, де невелике краківське військо Лешека ІІ Чорного розгромило дружину Лева, до кінця не зрозуміла. Таке враження, що обидва волинські князі просто його кинули.

Обидва брати.

Так, рідний і двоюрідний. Подібно вони його кинули під час походу проти Литви. Вони інспірували, так би мовити, війну з Литвою, бо вона була також союзником. На війну їх змусили йти монголи, у них не було іншого виходу. Але вони так воювали, що Лев плюнув і показав їм разом із монголами, як треба воювати. Після цього Лев реанімував Холмсько-Белзьке князівство, посадив туди Юрія. І ще організував Слонімське князівство, де посадив Василька Романовича, свого племінника. Це все на кордоні для того, щоб дивитися за братами, аби вони там чогось не натворили.

А також відомо, що Лев, окрім активної зовнішньополітичної діяльності, проводив дієву внутрішню політику, зокрема йдеться про реформування війська, княжої дружини, на західноєвропейський кшталт. Що ми про це знаємо?

Важко сказати, хто почав ті реформи. Лев їх продовжив. Я би говорив, що систему комплектації використовували західноєвропейську, а озброєння – дешевше і зручніше, тобто монгольське. В часи Лева можемо спостерігати за фортифікаціями, що чимало запозичували від Тевтонського ордену.

Тевтонський орден був своєрідною лабораторією. Там служили молодші сини різних династій зі всієї Європи. Звичайно, вони приносили новинки. Тому таким важливим був Торунь, через який йшли зв’язки з Тевтонським орденом.

У середмісті Львова, недалеко від Підвальної, знайшли великі кушнірські майстерні – цілий центр із переробки шкіри. Монголи активно використовували різні шкіряні панцирі, які підкріплювали залізними пластинами. Вони були значно дешевші за європейські і не гірші в обороні. Ще Данило Романович перед битвою під Кресенбрунном з’явився в такій амуніції зі своєю дружиною, тож навіть деякі історики писали, що він привів союзних монголів. Та він не міг привести союзних монголів, бо за рік до того він від монголів утік. Це була його дружина, лише переозброєна на монгольський манер. Стосовно військ Лева, що їх часто плутали з монголами, – очевидно, за озброєнням вони також були схожі на монголів.

А Лев сидів у Львові? Тобто Львів тоді був столицею Королівства Русі?

Лев переніс центр. Я вважаю нонсенсом твердження, що Данило заснував Львів. Ви не знайдете жодного джерела, в якому це було б написано. 16 джерел говорять про те, що Лев заснував Львів. Звідки взялася версія про Данила? – від російського історика Миколи Карамзіна. Причому він також не знайшов джерела і чітко того не стверджував. У примітках до своєї «Історії» він написав, що, очевидно, Львів заснував Данило і назвав на честь старшого сина. Карамзін виходив з точки зору нормального монархіста ХІХ століття. Він знав, що син міг успадкувати владу батька по його смерті. Він знав, коли була перша згадка про Львів і коли помер Данило. Йому цього вистачило. Перші галицькі історики всі були москвофілами, для них Карамзін був іконою.

Але подивімось, що таке Львів і коли він міг з’явитися. Перша згадка, як ми знаємо, коли міг його заснувати Лев Данилович і взагалі коли то могло бути, – в 1245 році. До того Лев – князь Перемиський і Галицький. Територія Львова – на річці Полтва. Річка Полтва – притока Західного Бугу. Це територія волинська, Белзьке князівство. А Белзьке князівство після битви під Ярославом 1245 року переходить до Лева, він стає володарем трьох князівств.

Зрозуміло, що посередині цих земель на гарному місці він засновує фортецю. Причому вона одразу набуває великого значення, адже коли Бурундай вдруге пішов на галицьку землю, у 1259 році, серед міст і фортець, які мав намір знести, з'являється Львів. Потім місто відбудували.

Львівський хроніст Бартоломей Зиморович написав, що в 1270 році приїхав Лев, рік пожив на Високому замку, там було зимно – і він спустився на Нижній замок. Це весело виглядає, але цілком реально. Тому що це є той період, коли він уже відновив державу. Оскільки Холм, Данилова столиця, на той момент була, можливо, навіть не опанована, – а тут Львів.

Львів відновлений і стоїть на перехресті доріг з Волині на Галичину. Via Regia – та дорога, яка йшла з Перемишля на Галич, також трохи змінюється. Раніше вона проходила через Щирець, а тепер уже через Львів. Бурштиновий шлях іде через Львів. Львів на перехресті міжнародних шляхів дуже швидко став значним містом.

З Левом пов’язують і Магдебурзьке право. У літописі написано, що день і ніч йшли люди, бо певний час вважалося, що після монгольського наступу відтік населення йшов на північ. Не міг він іти на північ, адже люди рухалися туди, де кращий клімат і де менше зруйнована земля. Монголи не пройшли через галицьку землю ні в 1240 році, ані пізніше. Так якось складалося, що всі походи були переважно через Волинь. Крім Телебуги, що тримав Львів два тижні в облозі, але причина була інша.

Війна за польську спадщину мала продовження, склалася польсько-угорська коаліція – і Лев проти тієї коаліції воював. Ногай з одного боку, Лев – із другого. Вони організовували різні походи. Коли Ногай посадив на престол Золотої Орди Тулебугу, через якийсь час Телебуга хотів позбутися опіки Ногая. Для того йому був потрібен якийсь успіх, і він скористався походом в Угорщину.

Той похід цікаво описаний в літописах і інших джерелах: він виглядає як повний провал Телебуги. Але і Лев, і Ногай свої війська звідти вивели. Телебуга лишився сам, заблукав, загинуло чимало монголів.

Це який рік був?

1285-й. З угорських джерел виглядає так, що все-таки зверхність монголів було признано і Телебуга вважав, що він переміг.

Наступний похід відбувся проти Кракова. Організовували його Ногай і Лев, продовжувалася боротьба за краківський престол. Це 1287-1288 роки. Телебуга вирішив сам його очолити. Пішов шляхом Батия. Спочатку зустрівся із Мстиславом Даниловичем. Той із питтям його зустрів, пожалівся на Лева. Потім вони зустрілися з Володимиром. Мстислав, імовірно, накапав не тільки на Лева, а й на Володимира Васильковича, бо волинський літописець написав, що монголи у Володимирі поводилися як завойовники, забирали коней, грабували... Та насправді монголи тих, хто визнав їхню зверхність, не вбивали і не грабували, у них не було такої звички.

Далі Телебуга зустрівся з Левом. Після цього в Польщу йде вже не єдине військо під командуванням Лева, а окремі корпуси, які мають свої завдання. Ногай у той час підійшов до Кракова. Коли він побачив, що його васалами розпоряджається хан, завернув і завершив те діло. Телебуга не ризикнув брати ні Краків, ні Сандомир, постояв трохи, розвернувся і пішов на Львів. З ним пішов Володимир Василькович. Його відпустили, бо він був хворий, але пішов Мстислав і брав участь в облозі Львова.

Лев, відчуваючи, що таке буде, попередньо виїхав, родину і дружину Констанцію відправив у монастир у Новому Сончі. Причому є ще цікава відомість, що Констанція учила монашок багатоголосого співу.

Телебуга простояв тут два тижні, порахував втрати (було 12 тисяч жертв) і пішов геть. Тобто він не здобув Львова, а це говорить про те, що укріплення були відновлені. З іншого боку, це говорить і про те, що Телебуга не був полководцем. Це засвідчують кілька таких випадків у його діяльності.

Що було далі – хворий Володимир заповідає Володимирське князівство своєму братові Мстиславу. Мстислав хвалиться Леву, каже: хан затвердив, хочеш – воюй. Юрій пробував, Лев його зупинив, каже: брат обіцяв привести монголів, нам того не треба. Але Ногай на тому не заспокоївся, через короткий час, коли Телебуга зазнав поразки в Азербайджані, боровся за Азербайджан, він його змістив, посадив Тохту.

Далі Володимир помер, після нього помер Мстислав. Нащадків у нього не було, легенда про Володимира Мстиславовича чи Данила Мстиславовича не має документальних підтверджень. І бачимо, що вся територія повернулася до Лева. Понад те, є підстави вважати, що повернулися ще й Київ і Переяслав. Маємо карту…

Ту, що за Данила до монголів була?

Так, монголи давали її різним намісникам. Під час походу Тохти в 1299 році там відновлюється княжа династія. Він садить у Києві дрібних путивльських династів. Вони ніколи не ризикнули б прийти в Київ, якби їх не привів хан.

Але почалася велика війна Тохти з Ногаєм. І тут дуже цікавий момент. Ногай загинув у битві під Куканликом у 1300 році. Куканлик – це, найімовірніше, Куяльник, південні причорноморські степи. У той момент Лев Данилович йде в монастир. Чому він туди пішов? Це звучить як легенда. Йому тоді було під 70 років. Я спочатку думав, що він пішов у монастир, розуміючи, що після загибелі Ногая Тохта може з усіма східноруськими князями вторгнутися в його територію, – а так скажуть, що то старий натворив, а тут буде син і синові буде легше.

Але син творить один цікавіший момент, якого не сотворив батько. Син Юрій Львович у 1301 році не просто приймає королівську корону, він добивається від Константинополя окремої Галицької митрополії. Перед тим Константинополь не йшов ні на які поділи, раніше цього довго добивалися. Отже, був повний розрив із монголами.

Я спочатку думав, що по загибелі Ногая Тохта повернувся і далі воював з Азербайджаном, лишив тут своїх братів. Але брати зав’язли у Подунав’ї, у Болгарії. Монгольська небезпека існувала все правління Юрія Львовича. Ба більше, вона не дозволила йому взяти участь в боротьбі за угорську спадщину.

Ще один цікавий момент: Лев Данилович і його нащадки переплетені з європейськими династіями. Чеський король Оттокар загинув у битві під Дюрнкрутом, в якій переміг Рудольф Габсбург, що дало опору династії Габсбургів на багато століть. Син Оттокара Вацлав ІІ у 1290-х роках нарешті опановує престол свого батька, коронується в Празі. Вони знайшли срібло на Кутній горі. Із 1300 року штампують знамениті празькі гроші, які на добрих 200 з лишком років опановують усю Центрально-Східну Європу.

Але що цікавіше – в 1299 році ще Лев Данилович зустрічається з Вацлавом ІІ, вони відновили союз, після чого Вацлав спокійно коронується як король Польщі. Нема Королівства Польського, там ще князі, а коронується він за всіма правилами в Гнєзно. Тобто то є відновлене Королівство Польщі. І Владислав Локетек, ніби союзник Лева Даниловича, під його впливом зобов’язується присягнути Вацлаву ІІ.

Приходить Юрій, який був політиком. Владислав Локетек був його швагером, він навіть віддав йому Люблінську землю. Але Вацлав злегка нахабніє – він король Польщі і Чехії. До того третина дрібних польських князів вже були чеськими васалами, він реально тримає Краківське князівство. А нахабніє чому – в 1301 році гасне династія Арпадів.

Юрій Львович має повне право на спадщину Арпадів, але він і його сини не брали участі у боротьбі, напевне, через загрозу монголів. Так видається, що монголи висіли над ними дамокловим мечем.

Спочатку Юрій Данилович підтримує неаполітанського принца Карла Роберта, а потім – баварського герцога Отто. Вацлав ІІ коронує свого сина як короля Угорщини. При тому коронує також за всіма правилами. А коли згодом бачить, що йому важко втриматися в Угорщині, вивозить його разом з угорською короною до себе в Чехію. Там дуже цікаве сплетення на початку XIV століття. Треба переглянути багато різних західних хронік, бо можна знайти несподівані сюжети.

Королівство Русі було надійно інтегровано в геополітичну ситуацію Центрально-Східної Європи. А по смерті Юрія Львовича маємо дуже спорадичні згадки в джерелах про його синів Андрія і Лева. Чи вони правили одночасно?

Одночасне правління – дуумвірат, тріумвірат – це все конструкції істориків. Середньовіччя – лицарська епоха – такого не знає. Бували випадки, що правив слабак, а його брат, так би мовити, сидів збоку і фактично ним керував. І тут пишуть про дуумвірати, тріумвірати... У тих джерелах, які є бездоганні, тобто у грамотах, Андрій стоїть першим, а Лев другим. У наших літописах Лев узагалі пов’язаний з Луцьком. І це конструкція Ярослава Книша: деякі джерела, що належать іще до Лева Даниловича, він зараховує до Лева ІІ – і той у нього великий правитель, відомий у всій Європі. Не був він відомий, на жаль, у всій Європі.

Там два брати – старшим був Андрій. Загинули вони майже одночасно, принаймні одного року.

Це 1323 рік.

Чи загинули вони на війні, як вважають, з монголами? Швейцарський хроніст пише, що там почалася заворуха і монголи їх ставили. Позаяк Андрій не ризикнув узяти королівську корону, то там таки щось було. Це був період відродження Золотої Орди, до влади прийшов Узбек, найпотужніший з усіх золотоординських ханів. Він втручається і хоче повернути контроль над Королівством Русі. Ба більше, Болеслав Тройденович відмовляється від титулу. Rus minoris, тобто Мала Русь, з'являється в часи Болеслава Тройденовича, це була поступка монголам. Ми Русь, але – мала. А далі це фантазії істориків.

Історики про це знають, але у шкільних підручниках написано, що Андрій і Лев загинули і нібито лінія Романовичів обірвалася. Болеслава Тройденовича трактують як князя чужого, католика. Наскільки це відповідає реальності?

Але є ще спадкоємці. Найбільші права мав саме Любарт Гедимінович. Так виходить, що мати Любарта могла бути з династії Романовичів. Але навіть якщо так не було, тоді Любарт також був зятем Лева Даниловича. І так само Болеслав Тройденович, він же внук короля Юрія. За кужелем [спадкування за материинською лінією], він мав абсолютно всі права.

А ще був Владислав Земовитович.

Після того, як Болеслав Тройденович і Юрій ІІ почали проводити самостійну політику, Владислав Локетек втягнув цього другого племінника.

А як можемо оцінювати політику Юрія-Болеслава Тройденовича? Назагал сприймається, що він був пропольським, прокатолицьким.

Те, що він був пропольським, – дурня. Хоча б тому, що він воював проти Польщі і організував проти Польщі коаліції. Чому він то робив: не тому, що не любив Польщі. Польща пробувала його використовувати як свого сателіта, але то відпало одразу. Він одружився з литовською принцесою, пішов на союз із Тевтонським орденом. Водночас Польща активно зблизилася з Анжуйською династією, що потім привело навіть до унії. Це загрожувало йому – два потужні клієнти, які нависали над його кордонами.

То цікава річ, навіть якщо правителі були іншої нації, інших релігійних поглядів. У Польщі були такі королі, вони ставали місцевими патріотами і проводили політику в інтересах місцевого населення. Так само і Юрій-Болеслав Тройденович.

Я не сумніваюсь, що його отруїли галицькі бояри, але діяли вони заодно з Казимиром і з його подачі, це було в його інтересах.

Стосовно Вишеградського з’їзду. Ми маємо Дубенську хроніку, яка писалась з автентичних документів. У тій хроніці є записано, що приїхав Владислав Лотко, поляки з нього зробили Болька. Там не написано, що був Юрій. Ця легенда з'явилася в ХІХ столітті у стінах Львівського університету. У Львівському університеті німецькі позитивісти вимагали у поляків і українців: хлопці, може, і ваша правда, але доведіть на базі джерел. Польські взялися за вивчення тих джерел. Мирон Кордуба також звернув увагу на Дубенську хроніку і на її підставі сказав, що це Владислав Земовитович.

Але чим був небезпечний Вишеградський з’їзд? Що на ньому було ухвалено?

На Вишеградському з'їзді була фактично ухвалена на роки наперед політика в Центрально-Східній Європі. Найважливішим стало те, що якщо Казимир, а виглядало саме так, не буде мати спадкоємців по мечу, то спадок перейде до угорського короля, який одночасно стане королем Польщі. Це вже небезпека.

А цей Лотко, руський князь, яка його доля?

Лотка вони хотіли замість Болеслава Тройденовича. Він би тоді, так би мовити, не суперечив плану. Після того Болеслав Тройденович з ординцями організував похід на Люблін. Той похід перервався тільки тому, що ординський очільник загинув під стінами Любліна і вони відступили.

Як це феодальне військо збиралося: для цього фактично потрібні були місяці. Люди розкинуті по своїх замках, там у нього загін із 3-5 чоловіків з того замку їде на інше місце. Тут буквально за тижні Казимир був у Львові. Окрім того, військо угорське вирушило з Угорщини… Вони навіть точно знали місяць, коли те відбудеться. Дійшли до Карпат, потім повернулися назад.

Таких випадковостей не буває. Чи я правильно розумію, що бояри у змові з поляками і, можливо, уграми отруїли Юрія-Болеслава?

Вони просто взяли бояр і з ними домовилися. Пообіцявши їм певні преференції.

У 1340 році Казимир, якого інколи називають Великим…

Для Польщі він Великий.

Але я кажу про українську історіографію.

Українська історіографія дуже бідна для того періоду і дуже багато послуговується готовою польською історіографією.

Ця казимирівська легенда, яка інколи безкритично переходить на наш ґрунт. Спробуймо з нею розібратися. Казимир ІІІ у 1340 році йде на Львів, грабує і повертається назад.

Це як грабунок Константинополя хрестоносцями. В Константинополі більша частина населення через місяці довідалася, що хрестоносці взагалі там з’явилися. Грабунки стосувалися церков, в яких лежали зібрані святині всього християнства. Після того почалася торгівля тими святинями.

Що саме пограбував і що забрав? Він був тут два тижні, швиденько втікав перед монголами. Понад те, він навіть до Кракова не заїхав, а втік одразу в Угорщину. Тому що Любарт разом із Дмитром Дедьком привів монголів і вони йшли за ним. Він забрав коронаційні регалії, пограбував княжу скарбницю. І все, більше нічого. Може, військо в той момент, коли заходило, когось пошарпало. Ніякого планового грабунку не було. Далі Казимир пробував претендувати на ту спадщину.

А він мав генеалогічні підстави?

Дуже слабкі. Десь щось перепліталося, але, порівняно з Любартом, значно менші. Спочатку він пробував домовлятися з боярами. Так, Сяноцька земля була прихоплена, були переговори з перемиськими клієнтами.

Любарт пішов із галицькими боярами на контакт, він фактично віддав їм владу, за яку вони боролися. Вони хотіли мати щось на зразок золотої булли угорської. І він їм це фактично дав і поставив їхнього лідера старостою руським.

Йдеться про Дмитра Дедька.

Він, видаючи свою грамоту купцям Торуня, пише, що «ми з Казимиром помирилися, біс нас попутав». У 1349 році нібито Дедько помер, хоча ми не знаємо дати, її прив’язали історики. Казимир шукав моменту і почав війну. Дуже скоро він переконався, що це було йому не по зубах. Для того, щоб підтягнути угорців, він погоджується на те, що Королівство Русі – це угорська спадщина, спадщина Анжуйської династії, бо вони є спадкоємці Арпадів, а фактично це пряма спадщина Арпадів. І отримує в пожиттєве володіння Королівство Русі.

Це 1350 рік?

Так. Із тим, що воно буде або викуплене потім, або повернене Угорщині. Це зафіксовано, як то кажуть, у тих документах. Чому так пишуть у підручниках? Ой, я не знаю.

Колись до мене зверталися люди, щоб я допоміг підготувати дитину до вступу на історичний. Я в таких випадках казав: я не можу підготувати. Бо як почну розказувати то все дитині, то вона отримає на іспиті двійку.

У підручниках написано зовсім інші речі! А чому вони так написані? – бо більшість підручників пишуть не історики, люди, які не викладали в школі.

Тут ще теж така цікава річ: коли ми говоримо про Львів, то йдеться начебто про кам’яне будівництво.

Все, що будували в Україні – в Галичі, у Львові, – потім пов’язували з Казимиром. Це така казимирівська легенда. Ольга Козубська, аспірантка Володимира Александровича, займалася документами щодо будівництва Львівської катедри. І чітко прослідкувала, що в часи Казимира катедри не було. Завершена вона при Владиславі Ягайлові у XV столітті.

За документами XV століття, з церкви Марії Сніжної пишуть до Риму, що от львівський єпископ – самозванець, бо він то єпископ Галицький, але живе у Львові, претендує зі своїм собором, який не добудований у центрі, а наша церква Марії Сніжної – найголовніша у Львові. Такі документи теж є. Так само, якщо ми візьмемо Галич і Володимир: виходить, що в той період Казимир не міг фізично нічого там побудувати. Звичайно, він опановував ту територію, де міг, старався ставити замки. Але треба брати конкретику. Високий замок з'явився раніше, ніж був Казимир.

Така сама справа, як я розумію, з Магдебурзьким правом, бо 1356 рік – це підтвердження.

Я теж так думаю, що це підтвердження Магдебурзького права. Німецькі колоністи були дуже потрібні і у Володимирі, і у Перемишлі, і в інших містах. Щоб вони прийшли, необхідне було Магдебурзьке право.

Але це угорська присутність 1370 року?

Угорська присутність з’явилась трошки раніше. Казимиру вдалося їх втягувати в ті війни. Вони брали участь у штурмі Белза.

1352 року, здається.

На підставі Вишеградських домовленостей він став королем Польщі і, зрозуміло, претендував на території. Він посадив тут Владислава Опольського. Хоча збереглись його українські грамоти, де він називає себе Володиславом. І дійсно так, по матері він був нащадком белзької гілки, то не зовсім Романовичі, а нащадки брата Романа Мстиславовича. Він себе писав вічним дідичем, його політика зводилася до тієї династії.

Коли його призначили палатином Польщі, Людовік Анжуйський не хотів тримати два королівства в одних руках. І він змусив його відмовитися від Королівства Русі на свою користь. Сам прийняв той титул.

А похід Ядвіги у 1387 році – це остаточне приєднання Галичини до Польщі? Така традиційна дата.

Вона підкреслена кількома документами. По-перше, по цьому гине польсько-угорська унія, ділять між двома сестрами, Марія стає угорською королевою, Ядвігу видають за Владислава Ягайла. Ягайло одразу застрягає у боротьбі з литовськими князями, які не признають польсько-литовської унії, адже зверхність була польська.

Тим часом польська еліта вирішила, що треба покінчити з Королівством Русі і приєднати його. Вони роблять похід на чолі з Ядвігою – на Львів, Перемишль. Хочуть поставити литовців перед фактом, що то вже польська територія.

Таке триває аж до Галича – там опір, угорська залога. Бенедикт каже: я нічого з дитиною, з вашою королевою, не хочу підписувати, давайте мені чоловіка. Князі всі гарантують і так далі... Але у 1392 році литовські князі таки признали Ягайла королем і погодилися, що Русь вже є польською. Та це ще не все. Сигізмунд Люксембурзький і Марія, а потім сам Люксембурзький, претендували і далі на ці території.

Князь мукачівський Федір Коріятович разом з угорцями робить похід на Польщу, і це все тягнеться до 1434 року. Коли вже офіційно поляки не завертають нічого в папірці, а признають ту територію анексованою і організовують на ній два воєводства – Подільське (за той час там з'явилося окреме Подільське князівство) і Руське.

Якими постають часи до 1434 року в історіографії та джерелах?

Там карбували окрему монету, видавали окремі документи, керував територією генеральний староста, який напряму підкорявся королю. Тобто там із 1387-го до 1434 року була певна автономія.

Ми зараз більше говоримо про Галичину після 1349 року. А от Волинь Любарта – чи можемо бачити якісь відмінності між Галичиною і Волинню в контексті, скажімо, збереження місцевих традицій?

Волинь Любарта як незалежна держава до 1383 року залишалася.

Незалежна держава від усіх?

Від усіх. Любарт не був литовським васалом. Він мав титул Великого князя і скрізь це декларував. Навіть на своїх монетах: з одного боку – лев, з іншого – волинський хрест. Любарт позиціонував себе як спадкоємця всього Королівства Русі. По смерті Любарта його син Федір не втримав Волині, і її віддають Вітовту Кейстутовичу. А Федора Любартовича переводять на Чернігівщину. Не в свою землю. Дають йому Жидачівське князівство і все інше.

Оте Жидачівське князівство – це якийсь певний феномен рубежу XIV-XV століть?

Його зробили для Свидригайла. Свидригайло був небезпечним для поляків і треба було його якось виманити з Угорщини. От вони йому його й дали. Він не довго там затримався, бо отримав Сіверське князівство, пізніше Федір його дістав. А звідти, коли Свидригайло поїхав у Москву, він хотів отримати допомогу і за підтримки Москви відвойовувати щось. Після повернення його ув’язнили в замку, де він просидів багато років.

А потім, по смерті Вітовта, Свидригайло стає Великим князем Литовським. І маємо ще один нонсенс від українських істориків. Слідом за польською історіографією, вони пишуть про повстання Свидригайла. Уявіть собі, Великий князь Литовський, визнаний всіма князями, які за нього воюють у всіх битвах (бо там по 35-40 князів беруть участь у битві), раптом повстає у своїй державі! Проти кого? Проти себе? Узурпатором був Сигізмунд Кейстутович, якого поставили поляки.

А Велике княжіння руське Свидригайла – це черговий історіографічний міф?

Свидригайло ніде не титулувався Великим князем руським. У той момент, до 1434 року, це Королівство Руське. Але після угоди 1392 року поляки кажуть – Королівство Руське, маючи на увазі тільки галицьку частину. А волинська частина входить у склад Великого князівства Литовського.

Якщо ще повернутися у XIV століття, яке для нас справді є темними віками, бо ми про нього мало що знаємо, у першій половині 1300-х років територія Києва і Київського князівства зберігала традицію державотворення? Чи існувала там принаймні традиція князівських ліній?

Вона продовжувалася до 1470 року, тільки з Гедиміновичами на престолі.

Ми розпочали говорити про часи після смерті Данила, але мене не полишає питання (воно хронологічно давніше, але все ж): коли ми традиційно говоримо про рубежі в історії Русі, у нас монгольська навала є визначальним чинником. Після неї начебто все зле, пусто, держава зникає.

Ну не пусто. В 1240 році зруйнувався Київ. Узявши його, монголи фактично знищили ту державу, яку ми називаємо Київська Русь. Данило, як претендент на той престол, поїхав до Бату і звідти повернувся. Всі східні автори і літописці кажуть, що його дуже добре прийняли. Зрештою, ми сьогодні знаємо, що чорний кумис – це напій Чингізидів. Що він зустрічав з ними Новий рік, що його посадили серед царевичів і так далі. Для східних князів це великий успіх.

Він повертається, і галицько-волинський літописець, то ще Данилів, пише: «ой люта честь татарська, що син такий-то таких-то князів такої честі не отримав». Тобто він надіявся, що отримає Київ, що нехай навіть в залежності від монголів, та держава збережеться.

Монголи чітко дали йому зрозуміти, що того не буде, мовляв, ми з різними князями будемо вести справу самі, тої держави вже нема. Але ми тобі даємо ярлик аж на дві землі – Волинську і Галицьку, то й тішся.

Тобто він поклонився статуї Чингізхана, признав ясу, все, як має бути. Тоді Данило починає організовувати коаліцію, натрапляє на Папу Іннокентія IV, того самого, який спочатку теж сподівався, що там є християни, що вони за допомогою монголів ще й проти мусульман будуть воювати.

У листі від племінника Бату, який у Каракорумі став великим монгольським кааном, було написано: «Хлопче, ти, як старший серед тих католицьких і християнських, збирай всіх докупи. Бо як не збереш, ми прийдемо і все буде гірше». Мовляв, похід Бату буде, порівняно, забавкою. Тобто дали зрозуміти. Вони звернулися до Сартака. Той був християнином несторіанського толку. Приніс йому Біблію й інші речі і секретар Сартака, сам християнин, сказав: «Не називайте мого пана християнином, він монгол». Та й усе.

Пане Леонтію, дякую за цікаву і дуже детальну розмову про маловідомі віхи нашої історії.

Моє завдання – зацікавити молодих дослідників, щоб вони тим займалися. Це складно, особливо в нинішніх умовах.