Карфаген, який не може бути зруйнований

Нова спецоперація НАБУ під античною назвою «Карфаген», націлена на Офіс Генерального прокурора, схожа на сюжет до видовищного фільму. Нахабні корупціонери, які звели гніздечко на вершині правоохоронної системи, чарівні коханки з великими амбіціями й матеріальними потребами, тіньовий контроль шахрайських кол-центрів і легалізація отриманих коштів, а також особливо цинічна життєва філософія фігурантів справи, – усе це заслуговує на екранізацію. Однак корупційний Карфаген в Україні, про необхідність знищення якого люблять говорити політики й високопосадовці багато років поспіль, продовжує міцно стояти, демонструючи надзвичайну адаптивність і стійкість в умовах повномасштабної війни.

У 153 році до нашої ери римський політик і письменник Марк Порцій Катон Старший відвідав місто Карфаген. Він був вражений швидким економічним відновленням і багатством давнього ворога Риму. Тож, повернувшись додому, упродовж кількох років взяв за звичку завершувати будь-яку свою промову фразою «Карфаген має бути знищений». Катон помер у 149 році до нашої ери. Саме цього року розпочалася Третя пунічна війна, яка завершилася падінням Карфагену через три роки. Тож бажання римського політика здійснилося, хоч і посмертно. На жаль, ситуація з корупційним «Карфагеном» в Україні не така оптимістична.

Наразі головне досягнення в роботі антикорупційних інституцій в Україні полягає не стільки у знищенні або мінімізації корупції, скільки в оприлюдненні фактів, які спричиняють потужний суспільний резонанс. Деталі корупційного життя посадовців високого рангу стають топ-темою для обговорень. Вони надихають на появу хвилі мемів у соціальних мережах. Часто приводять до кадрових змін і неприємно б’ють по рейтингу влади. Але загалом підсумковий ефект не такий серйозний, який мав би бути. Бо фігуранти гучних справ з-поміж топ-посадовців, за деякими винятками, перебувають на свободі. Їхнє процесуальне майбутнє невизначене. Вироків часто доводиться чекати роками. Та й умовні терміни ув’язнення переважають над реальними.

На перший погляд, спецоперація «Карфаген» унікальна, оскільки її головними фігурантами стали особи, які мали б, навпаки, боротися з корупцією, стежити за дотриманням законності, дбати про справедливість. Але правда життя виявилася трохи інакшою. Виявляється, під дахом Офісу Генерального прокурора діяла злочинна група, яка, використовуючи власне службове становище, налагодила системне отримання хабарів за опіку або неперешкоджання роботі шахрайських кол-центрів. Як випливає з результатів справи, шахраї, які обманом виманювали кошти з громадян України та іноземців, отримали індульгенцію за скоєні гріхи, оскільки ділилися вкраденим з працівниками Генпрокуратури. Сформувався взаємовигідний симбіоз правоохоронної системи і криміналу. І хтозна, скільки часу він би діяв, якби не раптова увага детективів з НАБУ.

Проте українців здивував і вразив не сам факт, що правоохоронці кришують кримінал. А подробиці особистого життя й біографії фігурантів справи. Життєва філософія Сергія Кропиви і його «музи». Цікаві цитати про те, в яких обсягах потрібно красти і з ким мати інтимні контакти. Їхні кар’єрні плани, дорогі покупки, люксове життя, яскраві фото зі соцмереж та зроблені під час обрання запобіжного заходу – ось що стало топ-темою обговорень у суспільстві. А ось заява про відставку Генерального прокурора Руслана Кравченка мала значно менший медійний ефект. Тобто українці сприймають причетність правоохоронців до корупційних діянь як щось саме собою зрозуміле. Багато хто взагалі переконаний: корупція існує, бо вона має могутніх покровителів зверху.

Історія з кол-центрами в Україні підтверджує таку думку. Ці шахрайські структури виникли задовго до повномасштабної війни. Але особливого розквіту набули в останні роки. За деякими підрахунками, в Україні працює від 1,5 до 2 тисяч кол-центрів. Хоча до 90% їхньої діяльності сфокусовано на громадянах РФ та інших держав світу, українці теж стають жертвами «офісників». Не потрібно ідеалізувати роботу працівників кол-центрів. Їхній особливий інтерес до росіян викликаний не патріотичними мотивами, а зумовлений більш практичними судженнями. Річ у тому, що відкрити кримінальну справу за шахрайство в такому випадку неможливо. Оскільки для цього потрібна заява від потерпілого.

Експерти оцінюють щомісячний обсяг зароблених шахрайськими кол-центрами коштів в 1 млрд доларів. Зрозуміло, що такий великий смачний шматок пирога не може пройти повз увагу інших структур. Щоб працювати легально, кол-центри готові щедро ділитися. І вони діляться, заносячи касу у відповідні органи. Якщо не заносять – можуть мати неприємності. Те, що НАБУ розкрило одну таку справу, глобально нічого не змінить. Адже політичної волі припинити діяльність кол-центрів в Україні немає. Як немає бажання боротися з корупцією по-справжньому. Бо корупція приносить тим, хто перебуває на вершині, чималі дивіденди. Хто ж різатиме курку, яка несе золоті яйця?

Боротьба з корупцією в Україні більше нагадує процес, а не результат. Це ніби спостерігати нескінченний серіал з елементами драми, криміналу і фарсу. Дійові особи дійсно цікаві. Але, як правило, не через свою харизму чи неповторність, а через займані посади або зв'язки. Конкуренція йде не за роль, а за те, хто зможе продемонструвати глибину морального падіння. Ще більше вразити суспільство своїми непомірними апетитами. Здивувати масштабом награбованого. Засвідчити особливий цинізм і відсутність будь-яких внутрішніх обмежень.

Однак є щось дивне у цій довготривалій битві з корупційним Карфагеном, який ніяк не може бути знищений. Україна як держава демонструє унікальну здатність до адаптації. Незважаючи на справді серйозне ураження її інститутів корупцією і доволі посередню якість управлінських еліт, вона вже кілька років чинить опір в екзистенційній війні з ворогом, який бажає її знищення. Це феномен, який важко пояснити з позиції логіки. Очевидно, ми недооцінюємо горизонтальні й паралельні зв’язки, які діють в українському суспільстві, частково компенсуючи слабку ефективність офіційних інституцій. І все ж не можна сподіватися на диво. Внутрішній резерв має здатність вичерпуватися, а компенсаційні механізми зношуватися. Було б добре, якби правлячі еліти зрозуміли це. Хоча б керуючись інстинктом власного самозбереження, якщо в них дефіцит інших якостей.