Парадокси сучасної політики

Із вступом на посаду президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа епоха постправди заграла яскравішими барвами. Тепер парадоксальність висловлювань поступово починає підкріплюватись і парадоксальністю дій.

Свою передвиборчу кампанію теперішній президент США будував на критиці діяльності тодішнього керівництва країни. Дональд Трамп звинувачував адміністрацію Барака Обами у втраті Штатами своєї величі. Проте, аби «ковбойську минулу славу повернути», себто зробити America great again, по суті, обіцяє навіть не те, що продовжити курс Обами, а й посилити його. Замість несміливого втручання, котрим запам’ятався у своїй зовнішній політиці попередник, новоспечений президент взагалі обіцяв усунутися від участі у розв’язанні міжнародних проблем – мовляв, нехай кожна країна піклується про себе сама.

Попри парадоксальність цих заяв, є шанс, що вони матимуть ефект. Відхід від постійної участі у зовнішніх конфліктах може знизити кількість звинувачень у бік США. Відповідно, це зменшить загрозу терактів в країні. Американські військові після 11 вересня доклали чимало зусиль, аби переконати потенційних терористів у тім, що в проблемах їхніх держав винуваті не Сполучені Штати, а уряди цих країн.

Проте жодної гарантії бути не може, адже мимоволі виникає ціла низка застережень. По-перше, чи вдасться новій владі США змінити антиамериканські настрої в світі на проамериканські чи хоча б нейтральні? Перші реакції на антиімігрантські ініціативи президента Трампа поки засвідчують протилежне.

По-друге, чи справді зможе глава Білого Дому уникати втручання в міжнародні конфлікти? Адже цим неодмінно захочуть скористатися такі країни-негідники, як Росія та Північна Корея. Перші дії нової влади спрямовані наче у правильнім руслі – це вимоги до країн НАТО, аби збільшили свої витрати на військовий сектор до 2% ВВП, як про це було домовлено. Проте застереження виникають щодо того, чи існує у Трампа та команди чітке й цілісне бачення зовнішньої політики США. На користь сумнівів відносно цього свідчать зміни в повідомленнях, котрі виходять з Білого Дому відносно Росії, пов’язані із відставкою радника з питань національної безпеки Майкла Фліна, котрого неодноразово звинувачували у прихильності до Москви. Його наступник Герберт Макмастер уже встиг заявити, що Росія – ворог, а не друг.

Ну і по-третє, чи не спокуситься сам президент Трамп на зовнішньополітичні інтриги у разі, якщо доведеться відвертати увагу соціуму від проблем внутрішніх? Мимоволі глава Білого Дому сам може стати жертвою власної політики, адже у всіх американських бідах не вдасться більше звинувачувати терористів та нелегальних мігрантів, а нарікати доведеться тільки на себе.

Ця парадоксальність, розходження слів і думок, котра не викликає когнітивного дисонансу, є однією з основ епохи постправди. Дональд Трамп – чи не найкращий виразник цих часів, їхній логічний (чи все ж алогічний?) підсумок. Концентровано-еклектична суміш інтуїції, відчуття соцмереж та вдала ставка на тарґетований маркетинг.

Прикметно, що втіленням доби є не Володимир Путін, котрий наближав світ семимильними кроками до настання цих хижих часів, а саме Дональд Трамп. Проте очільник Кремля теж не зраджує засадам парадоксального мислення й діяння. Він обіцяв Росії світле майбутнє, а впевнено веде її до «застою». Як писав Георгій Почепцов у своїй книзі «Мерлін, Супермен і Гаррі Поттер»: «Якщо довоєнний Радянський Союз був державою, що дивилась в майбутнє, то післявоєнний… був державою, що дивилась в минуле. Звідси в результаті випливає і феномен "застою"».

Погляди і керівництва РФ, і його населення цілком спрямовані в минуле. Пасеїзм став неофіційною релігією, а обіцяне «вставання з колін» перетворилося на задкування. Десь до протестів на Болотній справи в російського керівництва йшли непогано: нафта дорожчала, всі хотіли торгувати з РФ, швидко забувши про напад російських військ на Грузію. Умовно кажучи, погляди й надії спрямовувалися в майбутнє. Проте страх перед можливою революції так заволодів Путіним, що той перелякався й вирішив орієнтуватись на сталінські часи. Виявився недостатньо впевненим у собі, не мав чого запропонувати нового, ніякої модернізації. Прикметно, що це пародіювання сталінської епохи РПЦ, котру тоді совіцьке керівництво активно знищувало.

Логічним підсумком такої шизофренії став напад на Україну, щоб відвернути її від руху в майбутнє, бо тільки з нею Путін вбачає можливість повернутися до сталінського минулого. Проте наслідком стало не повернення контролю над Києвом, а падіння російської економіки, санкції і «застій».

Слоган передвиборчої кампанії Дональда Трампа Make America great again теж апелює до минулого. Правда, незрозуміло, за чиїм сценарієм він збирається робити Америку великою знову, себто великою, як в які часи? На кого рівнятиметься з попередніх очільників Штатів?

Республіканці сподіваються, що приклад братиметься із Рональда Рейгана із його рейганомікою та важливою роллю у розвалі СРСР. Інші ж побоюються, аби це не виявилася модель президента Річарда Ніксона із Вотерґейтом та імпічментом у підсумку.

У будь-якім разі орієнтація на минуле не віщує нічого доброго. З іншого боку, прогнози є доволі складними у випадку із Дональдом Трампом, адже алогічність його поведінки ускладнює раціональне осмислення можливих дій адміністрації Білого Дому.

Парадоксальність меседжів, котрі надсилає Білий Дім світові, можна легко проілюструвати цією цитатою: «За словами головного стратега Білого дому Стівена Беннона, Трамп позиціонує себе як ґлобальний лідер антиґлобального руху, який виступає проти еліт, істеблішменту, лібералів, але є націоналістичним».

Можливо, парадоксальність мислення та висловлювань Дональда Трампа, їхня двозначність є бажанням сплутати карти основним противникам США, котрі думали, що зможуть читати його дії на кілька ходів наперед. Перші кроки президента засвідчують, що аналітики не помилилися хіба в тому, що Трамп – це непередбачуваність. Проте така загадкова діяльність зменшує кількість потенційних союзників серед самого американського суспільства. Президент зумів налаштувати проти себе не лише феміністок, а й спецслужби, журналістів тощо. Високий рівень недовіри згодом може зіграти злий жарт із самим президентом. І в той момент, коли він потребуватиме загальнонаціональної підтримки – не зможе її отримати, бо заплутав, розгнівав чи образив своїми словами та діями надто багатьох. Недовіра сіє недовіру. Важливо у підсумку не перехитрити себе самого.