«Потрібно зробити кіно комерційно успішним»

В Україні триває прокат українського фільму «По той бік», прем’єра якого відбулась у рамках міжнародного повнометражного конкурсу кінофестивалю «Молодість».

«По той бік» став дебютною роботою режисера Олександра Литвиненко, він же є й автором сценарію. Його брат Євген Литвиненко – продюсер картини. У фільмі зіграли Поліна Джакаєва, Ірина Шут, Роман Мацюта, Іван Шевчук, Юрій Кляцкін та інші.

Фільм «По той бік» знятий без державної підтримки, а його бюджет складає $180 тис.

Картина поєднала у собі детективну історію із драмою та містикою. Дія фільму відбувається в радянські часи. Молода вчителька, яка дивом виживає після нещасного випадку, починає бачити у своїх видіннях місця злочинів. Новий дар дівчини здатний назавжди змінити життя мешканців невеликого містечка.

ZAXID.NET розпитав братів Литвиненків про їх фільм та ситуацію в українському кіно в цілому.

Олександр та Євген Литвиненки. Фото: S13 Lytvynenko brothers

Чому глядач має захотіти подивитись ваш фільм?

Олександр Литвиненко: По-перше, не так часто в прокат виходять українські стрічки, тож вже через це варто прийти. Крім того, цікава історія. Наш жанр ми визначаємо як трилер, містика, драма, детектив.

Події відбуваються у маленькому містечку, місцева вчителька дивом виживає після нещасного випадку (це вона так думає, а насправді глядач розуміє, що це не зовсім так).

Після того в неї трапляються видіння, які виводять її до місць злочинів. Ось така заплутана історія.

А чому Радянський Союз, 80-ті роки? Не надто популярна епоха.

О.Л.: Ця історія могла трапитись будь-де та будь-коли. Але мені здавалось, що такі маленькі містечка у радянські часи жили дуже розміреним життям. Вважалось, що тоді не було ані вбивств, ані маніяків. Всі один одного знали, поважали. Тоді такі історії викликали надзвичайний резонанс. Якби вона трапилась зараз, то не була би такою винятковою.

Розкажіть, будь ласка, про акторів, які у вас знімались. Як ви їх знайшли?

Євген Литвиненко: Усі актори – наші знайомі. Вони працювали з нами або в рекламних проектах, або у кліпах. Ми маємо великий досвід зйомки рекламних роликів. Щодо повнометражного кіно, то це наш перший досвід.

Коли Олександр писав сценарій, то ми враховували наші можливості. Адже фільм ми робили повністю своїм коштом та своїми силами. Томи ми розуміли всі реалії, тож Олександр відразу, ще на етапі сценарію бачив, кого можна запросити на цю чи іншу роль. В нас був невеличкий кастинг на папері.

До виконавиці головної ролі Поліни Джакаєвої ми звернулись відразу. В неї це другий досвід повного метру, вона багато знімалась у телевізійних проектах.

Усі наші актори так само багато працювали у серіалах. Богдан Мацюта багато знімається, Юрій Кляцкін є актором та режисером київського театру «Чорний квадрат». Але є і дебютанти. Ми хочемо відкривати нові обличчя, адже українських акторів знають мало.

У нас є старше покоління, такі актори як Ада Роговцева, Олексій Горбунов, тощо, а молодого покоління фактично немає, адже більшість проектів в нас знімались у копродукції з Росією і в головних ролях були саме російські актори, а українські якось відходили на другий план.

Усі бачили, що це українські міста, а номери на автомобілях та шеврони у міліціонерів – російські.

Тобто те, що багато українського кіно зараз забороняють для показу, є корисним для українського кіно?

О.Л.: Якщо для акторів, то це добре, адже телеканали знімають свої серіали й актори мають більше роботи. Щодо кіноіндустрії в цілому, то це ніяк на ній не позначилось.

Багато фіксування йшло з Росії у випадку копродукції. Зараз цього немає. Але в цьому немає нічого страшного, адже існує багато прикладів, коли кризова ситуація підштовхує до того, щоб робити щось тими засобами та тими інструментами, які є.

Є.Л.: Зараз ринок з Росією закрився і, звичайно, бракує власного контенту. Тому телеканали знімають свої серіали та запрошують уже наших акторів. Це позитивно. Але не хотілося б такої ситуації. Вона неправильно по своїй суті.

О.Л.: В українському кіно інші проблеми. По суті кіноіндустрії в нас як такої немає. Немає маркетингу. Адже потрібно не лише зняти кіно, а й зробити його комерційно успішним.

Чому ви вирішили не звертатись по підтримку до Держкіно?

Є.Л.: Було декілька причин. По-перше, ми звернули увагу на те, що на пітчингах перемагають одні й ті ж імена. Потрапити туди комусь новому складно. По-друге, пітчинги забирають дуже багато часу. А для нас час був дуже цінним елементом.

По-третє, ми хотіли зробити це кіно самі, щоб нами ніхто не керував. По-четверте, цікаво було переконатись, зможемо ми зробити усе своїми силами, чи ні.

О.Л.: Крім того, статистика показує, що не кожен фільм, який підтримує Держкіно, доходить до глядача. Не знаю, чому так відбувається, але так є.

Є.Л.: Ми хотіли звернутись до інвесторів, але в нас не було досвіду роботи в ігровому кіно. Тож інвестори, коли читали сценарій, то казали: тема цікава, ви зніміть кіно, ми побачимо, якщо вийде добре, то будуть гроші.

О.Л.: Але ми ні про що не шкодуємо. Ми здобули досвід та отримали великий заряд енергії. Попри все нам хочеться і далі робити кіно.

Останнім часом більшість українських фільмів таки виходить в прокат. Але касу вони все одно не збирають. Чому?

Є.Л.: По-перше, українському кіно дуже важко потрапити у кінопрокат. Навіть добре кіно, сучасне та масштабне, не може конкурувати із голлівудськими фільмами.

Великі дистриб’ютори мають украдені контракти з голлівудським студіями та коли до них звертаються з українським кіно, вони кажуть, що сітка забита і неможливо вклинитись зі своїм фільмом.

Якщо співпрацювати з маленькими дистриб’юторами, то тоді кінотеатри не дуже підтримують. І навіть трапляються випадки, коли кінотеатри беруть фільм у прокат, але не рекламують. Часом навіть постера немає, не показують трейлери тощо.

О.Л.: Вони роблять ставку на безпрограшні варіанти й навіть не хочуть приділяти увагу іншим фільмам.

Є.Л.: Іноді до прокату підходять формально. Тобто ніби фільм беруть, але запихають його кудись на один ранковий сеанс, наприклад. І з таким відношенням зіштовхнулись не лише ми.

Також потрібні промокампанії. Не лише про голлівудські, а й про європейські фільми, починають писати ще на стадії сценарію. Ще фільму немає, але вже відомо, наприклад, що уклали контракт з таким-то актором. У нас на промокампанію виділяється дуже мало коштів.

Що потрібно, щоб глядач оцінив українське кіно?

О.Л.: Ми дуже хочемо, щоб український глядач полюбив українське кіно, щоб глядач ходив на українське кіно. Для цього потрібно, щоб була підтримка, щоб дистриб’ютори та кінотеатри йому довіряли. І тоді замкнеться коло: кіно виробники, дистриб’ютори, кінотеатри, глядачі.

Ми говорили з іншими режисерами, з Любомиром Левицьким, з Олесем Саніним, і усі вважаємо, що має виходити багато українського кіно різних жанрів. Важливо, щоб воно потрапляло на екрани, щоб глядач до цього звик.

Є.Л.: В нас є багато фахівців дуже високого класу. Але вони реалізуються за кордоном. А чому б не робити кіно тут? Ми хочемо знімати оригінальне кіно за універсальними сценаріями, щоб воно було зрозумілим в усьому світі.

Довший час про українського кіно було прийнято говорити або добре, або нічого. Чи це правильна практика?

О.Л.: Ми вважаємо, що все, що ти робиш, ти маєш робити якісно. Глядача не цікавить, перший це фільм, чи ні. Не цікавить, за які гроші за скільки ти його знімав. Глядача цікавить лише кінцевий результат. 

Є.Л.: Ми не знімаємо з себе відповідальності через те, що це була наша дебютна стрічка.

О.Л.: Я знаю усі плюси та мінуси нашого фільму. Хтось бачить у ній щось добре, хтось щось погане. Але коли про фільм сперечаються, то це цікаво.