Про надумані приводи і справжні причини війни

Зараз, коли ми входимо у четвертий місяць Великої війни, очевидним для багатьох стає факт, про який ще кілька місяців тому говорило обмежене коло людей – ця війна надовго. Відповідно, все частіше звучать запитання від широкого загалу: що це за війна, як довго вона триватиме та які ризики та перспективи є за таких умов для України та цілого світу.

Почнімо з України. Отже, де ми знаходимось, що це за війна для нас і які основні ризики та можливості несе сьогоднішня ситуація для української нації та держави.

Контекст історичний

Можливо, для деяких наших співгромадян це стане відкриттям, проте ми, і народ, і держава, знаходимось там, де перебували останніх кілька століть – у самому епіцентрі екзистенційної боротьби за своє існування. Це доволі природний стан для націй та держав, що існував на Європейському континенті з часів середньовіччя до Першої світової війни. Всі воювали зі всіма, такий собі Гобсівський первісний стан на континентальному рівні. Потім у 19-му столітті приходить «весна народів», потім – Перша світова, і світ більш-менш сформувався у тому вигляді, в якому ми його знаємо зараз. Друга світова фіналізувала територіальні суперечки, що врешті було зафіксовано Гельсінським актом. Більшість держав і націй, які століттями ворогували і воювали між собою, усвідомили небезпеку війн і їхніх руйнівних наслідків, що вилилось у поняття «ніколи знову». Більшість, але не всі.

Москва, яка була агресором всю історію свого існування, загрузла в минулому та не модернізувалась ментально, залишившись осторонь решти цивілізованого світу. І заручником такого стану речей опинилися ми – українська нація та українська держава.

Програвши національно-визвольні змагання на початку 20-го століття та змінивши нацистську окупацію на радянську за наслідками Другої світової, ми логічно опинились на маргінесі світової культурно-політичної мапи та впевнено прямували до остаточного припинення свого існування, що було важливим завданням для Москви. Саме тому, після отримання юридичної незалежності Україною у 1991 році, виникнення нової гарячої фази війни між нашими державами було неминучим.

Було б хибно та наївно стверджувати, що після Другої світової у Європі між ще недавно ворогуючими націями та державами запанувала вселенська любов. Проте концепція «пробачаємо і просимо вибачення» поступово звела непорозуміння у цивілізованому світі до виключно дипломатичних непорозумінь і конфліктів на рівні окремих маргіналізованих груп. В Москві ж державна агресивна політика як щодо всього світу, так і, передусім, щодо сусідніх держав з різним ступенем інтенсивності визначала все спрямування державної машини. Після низки провалів спроб московської політики поглинути назад Україну за білоруським сценарієм, ймовірність прямої військової агресії ставала неминучою. Проте, після початку реальної російської військової агресії у 2014-му більшість наших співгромадян наївно сподівались, що стан замороженого конфлікту триватиме вічно та ігнорували факт, що усі заморожені конфлікти рано чи пізно переростають у гарячу фазу протистояння.

Якщо виходити лише з вищенаведених міркувань, то може скластись враження, що зараз триває суто регіональна війна, лише між Росією та Україною. Але це не так.

Екзистенційно Москва ніколи не могла обмежитись лише регіональними амбіціями, а прагнула світової гегемонії. Саме тому московський режим, окріпнувши економічно, не лише продовжив агресію на периметрах своїх кордонів та намагається встановити свій протекторат над колишніми республіками СРСР, які відновили суверенітет, а й намагається впливати на внутрішню та зовнішню політику провідних держав світу, включно зі США. І саме тому світова демократія розпочала активну підтримку українців та України. Фактично, ми увійшли в стадію світового екзистенційного протистояння.

Зазначене вище створює у цій війні дуже вузьке поле для маневру (принаймі у найближчій перспективі) як для України, так і для московського режиму. Це питання виживання не лише для України, а й для Росії як держави, оскільки імперії, коли втрачають свої ключові легенди, часто припиняють існування. Українці не можуть припинити боронитись і капітулювати, бо тоді вся наша територія перетвориться на суцільну Бучу. Російська держава теж не може зупинитись з власної волі, оскільки це буде сприйнято їхнім політичним класом і «вєлікім» народом як ганебне приниження, про що красномовно свідчать матеріали кремлівських пропагандистів. Якщо ми заглянемо в історію московської держави, то такі поразки у війнах завжди приводили до її глибокої рецесії. Зараз же, зважаючи на те, що Росія пропонує Україні і світові повернутись у вчорашнє (в той час коли в світі йде дискусія про світобудову завтрашню), поразка у цій війні для Росії може обернутись не лише глибокою рецесією, а повним припиненням існування, як нежиттєздатного організму.

Насправді, як на мене, широкому загалу історію слід більше сприймати як математику, аніж як гуманітарну дисципліну. Історія не тільки, а може і не стільки про дати, події, постаті та локації. Це широке мереживо причиново-наслідкових зв’язків, через які ви розумієте, чому опинились тут і що вас може чекати і за яких умов у майбутньому. Кожна війна – це криза, яка має свої передумови та причини. Окрім цього, важливо вміти коректно відрізняти причини і приводи війни. Очевидно, що НАТО, євроінтеграція, міфічні нацики в українській владі є лише приводами для сьогоднішньої агресії Росії. Причиною глибинною є неприпустимість для метрополії втрати контролю над ключовими для імперії територіями.

Україна для московської ментальності є не лише ключовою, а й сакральною, а Україна і українськість завжди сприймались загрозою для російської держави, що підтверджується багатовіковою боротьбою з українською культурою. Також українські землі, особливо в часи, що передували значному росту цін на енергоносії, вносили значний внесок у ВВП як російської імперії, так і СРСР. Тож причини для новітньої війни Росії проти України були політичні, економічні та культурні.

Отже, ця війна є екзистенційною як для України, так і для Росії. Переможемо у цій війні – посядемо дуже важливе місце у світовій політиці як суб’єкт, програємо – припинимо своє існування остаточно.

Контекст економічний

Money talks. Економічні передумови війн і конфліктів завжди посідали не останнє місце. Проте, коли ми говоримо про російську агресію та її причини та виклики для України, слід подивитись на один важливий контекст. Якщо звернути увагу на тренди політичних реформацій в країнах Заходу, то неважко помітити, як трансформації економічного устрою країн впливали на політичні транформації у них. Звичайно, найбільш хрестоматійними тут постають Велика Британія та Франція, дещо пізніше – США. Проте й інші країни європейського континенту яскраво демонструють тренд тиску трансформації економічних відносин на політичні інститути.

Цікавим явищем є також вплив профспілкового руху щодо збільшення інклюзивності політичних інститутів Європи та Північної Америки. У результатів цих багатовікових процесів в країнах так званої сталої демократії утвердилась наступна формула: політика обслуговує економіку. Це жодним чином не означає, що не існує жодного зворотного зв’язку, більше того – він є природним та необхідним, а також слугує для забезпечення балансу у суспільстві. Не можна також стверджувати, що політичний клас країн сталої демократії повністю позбавлений явища корупції та намагання окремих осіб перетворити свій політичний капітал у суму на банківському рахунку. Проте вибудувана впродовж довгого часу система стримування та противаг не дозволяє окремим політикам підпорядкувати економіку в своїх інтересах.

Система російської держави завжди була вибудувана в іншому напрямку – економіка обслуговує політичні інтереси. Це повністю природний стан існування в межах імперського чи авторитарного устрою. Власне, початок Французької революції був спричинений тим, що економіка держави була повністю зруйнована захцянками імперської родини та свити, коли весь економічний ресурс держави використовувався для задоволення інтересів правлячого політичного класу. Найяскравіше цю формулу взаємодії економіки та політики демонструє фраза Людовика XIV: «Держава – це я». Класично ця фраза вважається квінтесенцією абсолютизму. Проте це є також і квінтесенцією тогочасної формули співіснування економіки та політики – абсолютна екстрактивність.

Таким чином, економічний контекст можна розподілити на два блоки – зовнішній російський та національний український, і вони завжди були тісно переплетені між собою.

Жодна імперія, і російська не є виключенням, не могла допустити економічної самодостатності захоплених нею територій. Західні імперії, до речі, за часів свого існування також системно висмоктували ресурси зі своїх колоній. Саме тому, хоча на території Української РСР і будувались високотехнологічні на той час підприємства, логістичний ланцюг промислової лінійки неодмінно замикався на Москву, що після розпаду СРСР спровокувало серйозне падіння промислового виробництва. Так, слід не забувати про негативні наслідки радянського планового виробництва, проте вся мережа промисловості радянського союзу була вибудувана таким чином, щоби жодна соціалістична республіка не змогла бути економічно самодостатньою.

У результаті такої радянської економічної архітектури, після падіння совка ми залишились з повністю колоніальною економікою, що не могло не призвести до економічних проблем в молодій Україні. Від самого початку Москва системно садила Україну на наркотичну енергетичну залежність від себе і гальмувала всіма силами енергетичну модернізацію України. Урок енергетичної кризи СРСР у Кремлі добре вивчили. Також Кремль чудово розумів, що корупція всередині України, як політична, так і в інших сферах, буде перешкодою для трансформації нашої країни у державу з сильною інклюзивною економікою, що відкривало б шлях до демократизації політичного устрою. Саме тому, коли нерідко ми чули критику тих чи інших реформ, тези такої критики нерідко перегукувались з кремлівськими тезами. Згадайте лишень тезу про «зовнішнє управління», і таких прикладів безліч.

То ж невже Кремль системно працював для недопущення економічного розвитку України, щоби не допустити нашого процвітання, лише як антиприкладу середньостатистичного стану справ у типових російських містах? Так, це теж мало значення, проте далеко не основне.

Війна – це далеко не лише зіткнення збройних сил двох держав. Для того, щоби перемогти у війні, військовим потрібні амуніція, харчування, зброя, набої, пальне і ще багато-багато чого. А це все потребує грошей, багато грошей. Джерелом для фінансування всього необхідного для армії є бюджет держави. Джерелом наповнення бюджету є податки. А податки є наслідком роботи бізнесу. А ще є цивільне населення, яке ділиться на задіяних в економіці, на тих, хто ще замолодий, щоби працювати, і на тих, хто вже працювати застарий. А ще мусить існувати держапарат для адміністрування держави (держчиновники і політичний клас), і на це теж гроші черпаються від платників податків.

Тому абсолютно очевидним є факт, що коли війна триває трохи довше, ніж кілька днів, це війна не лише військових, це ще також війна ресурсів.

Так, сьогодні нас економічно підтримує весь цивілізований світ, проте не варто сподіватись на таку підтримку вічно – її не буде. Час, який ми отримуємо за рахунок закордонної допомоги слід використати для побудови сильної та самодостатньої української економіки.

Економічні трансформації України повинні одночасно досягнути кілька взаємопов’язаних задач:

а) побудувати вільну та прозору економіку, що стане привабливою для інвестицій, передусім високотехнологічних, що дозволить нам не вертати втрачене, а будувати економіку завтрішнього дня, що сприятиме росту українського ВВП (дерегуляція, зменшення державного сектору в економіці, ефективність держапарату з його скороченням та присутність складових верховенства права не на папері, а в реальному житті);

б) за рахунок перезапуску української економіки забезпечити не лише добробут українців (ніхто не хоче жити у голодній країні), а й спроможність українського бюджету самостійно забезпечувати високу боєздатність ЗСУ, не в останню чергу за рахунок сучасної технологічної зброї. І, звісно ж, ми говоримо про спроможність нашої економіки утримувати сильну армію на постійній основі;

в) перехопити інвестиції, які тікають з Росії та Білорусі, та залучити їх в українську економіку, створивши у такий спосіб пріоритетність закордонної підтримки не лише з геополітичних мотивів, а й економічних. Чим більше в українській економіці буде грошей західних демократій, тим активніше їхній політичний клас дбатиме за безпеку нашої держави як місця перебування свого капіталу;

г) за рахунок створення власної економічної бази та економічних перспектив припинити відплив людського капіталу з України, а відтак створити умови для побудови економіки майбутнього, а не відбудовувати економіку минулого;

д) за рахунок створення вільної та прозорої економіки забезпечити створення невідворотних умов для появи достатньої кількості громадян, що вимагатимуть політичних трансформацій у демократичному керунку. Вільні економічно громадяни завжди прагнутимуть більше свободи у всіх сферах життя і не будуть патерналістами;

е) Освіта. Здавалося б, до чого освіта до економіки? Проте це надзвичайно взаємопов’язані речі. Хороша освіта не може бути дешевою. Почнімо з найелементарнішого – зарплат викладацького складу. А ще – матеріально-технічне забезпечення передового навчання, постійна і широка співпраця зі світовою науковою спільнотою. Плюс, сама система навчання, яка в Україні потребує найглибшої трансформації. Починаючи зі шкільної, закінчуючи університетською. Усе це у сукупності дасть Україні молоде покоління, яке, володіючи передовими та якісними знаннями, буде спроможне своєю працею створювати національний продукт з високою доданою вартістю. Тому освіта – це про переваги і про гроші;

Таким чином, в економічному контексті для нас ця війна є війною за побудову економіки майбутнього, де гідність людини є не банальною фразою, а сутністю існування нації, і саме зараз є той моментум, коли економічні трансформації можуть бути надшвидкими. Невикористання такого шансу може призвести до вичерпування ресурсів у війні та призвести до нашої поразки.

Контекст ціннісно-культурологічний або цивілізаційний

Чимало громадських діячів та політиків як в Україні, так і за її межами, говорять про цю війну як про конфлікт не лише армій двох держав, а передусім як про конфлікт двох світів – демократичного та авторитарного. Ще коли я працював нардепом 8-го скликання, на усіх міжнародних зустрічах, у яких мені доводилось брати участь, завжди акцентував, що міжнародна допомога Україні, як економічна, так і мілітарна, є необхідна демократичному світу не менше, ніж самій Україні.

Поразка у цій війні України буде поразкою всього цивілізованого та демократичного світу. І мова, звичайно, не лише про викрадені унітази та собачі будки. Це лише шпиль айсбергу. Такий собі катарсис російських цінностей.

Якщо ми звернемось до усієї плеяди так званих західних філософів, правників та лідерів думки свого часу, то ми майже завжди знайдемо прагнення побудувати справедливу державу, де буде повага до людської гідності. Ще в Арістотеля ми знаходимо розважання як досягнути суспільного балансу, як слід застосовувати закони в судовому процесі, коли вони не дають відповіді щодо досягнення справедливого рішення. У своїх тезах щодо прогалин закону і нечітких норм він пропонував гуманістичний підхід ще задовго до тез Дворкіна вже у 20-му столітті. І, звичайно ж, концепція Верховенства Права Дейсі виникла не на порожньому місці, а як катарсис багатотисячолітніх пошуків формули забезпечення прав Людини.

Традиція ж московської філософської і правової думки завжди прагнула принизити людську гідність у стосунках з державою та владою. Свобода та людська гідність завжди всіма московськими режимами сприймалась як загроза владі, тому всіляко нищилась. Також характерною рисою всіх московських режимів було намагання якнайшвидше зліквідувати національну самоідентичність усіх поневолених народів – автентична мова, культура, релігія – це завжди Москвою сприймалось як загроза московському самодержав’ю (а радянська влада лише продовжила цю традицію, назвавши цей процес творенням єдиного совєтського чєловєка).

Від часів царя Петра І Москва зрозуміла, що її дикість лякає решту цивілізованого світу, і взяла курс на європеїзацію, але на свій лад. Запозичуючи зовнішні атрибути на різних своїх етапах існування, ця держава займалася лише бутафорією. Цей підхід в мене має лише одну асоціацію – це як побудувати навколо дому розпусти мури монастиря. Показова релігійність московської влади у новітній війні це яскраво демонструє.

Відповідно, сама так звана російська культура і розвивалась в режимі подвійних стандартів, де при фрагментарних розважаннях про моральність ховалася зневага до людини та возвеличення самодержав’я як явища.

Тож у результаті, у 21-му столітті, ми побачили агресію дикого звіра, який цивілізаційно і морально заблукав у темних віках середньовіччя, але десь вкрав і натягнув на себе сучасний лондонський костюм-трійку. Костюм його муляє, звір смердить, і не розуміє чому на нього поглядають з такою огидою.

Разом з тим, звіра не можна не недооцінювати, бо єдине, що він системно в себе вбирав і старанно вчивсь – це мистецтво нищення і руйнації. Війна – це не просто природний стан цієї держави, це життєва необхідність, і це мистецтво вони вивчили непогано. Так, їхній підхід не передбачає цінності людського життя (пригадуєте відоме: «Баби нарожают»?), проте при такій чисельності народу Росії це становить реальну небезпеку і не лише для України.

Отже, це цивілізаційне зіткнення вільного світу та світу невільництва, і я не бачу можливості у подальшому співіснуванні цих систем. І саме тому світ підтримує нас, а не тому що раптом забуяла вселенська любов до України і українців. Своєю боротьбою ми переконали, що наша нація є нацією вільних людей і поняття свободи та гідності для нас є наповненими реальним змістом.

Тут хтось може сказати, що демократичний світ неоднорідний, що рівень свобод і поваги до гідності в різних країнах є неоднаковим, що демократія не завжди генерить вірні рішення і часами хибить, що в рішеннях країн світу, що прийнято називати демократичними, є темні сторінки, якими не можна пишатись. Все це так. Проте тут важливішим є інше – якою є спрямованість настроїв суспільств цих країн? І зауважте, що саме суспільні настрої сьогодні зазвичай визначають рівень підтримки боротьби України. Також є ще один важливий мейнстрім демократичних країн – вони усвідомлюють свої баги і працюють над їх усуненням.

Усього цього ви ніколи не побачите в країні, яку називають Росією. «Народ бєзмолствуєт» – це і є їхнім суспільним договором, бо інакше і не може бути в авторитарній системі.

Але чому ж Росія так параноїдально намагається знищити не лише Україну, а й знецінити та знищити міжнародні інститути та світовий порядок? Річ у тім, що авторитарна система не може комфортно вживатися з демократичними урядами, які існують в принципово іншій системі координат, а це, відповідно, є перешкодою для задоволення Москвою своїх реваншистських настроїв.

Тому поведінка московської влади у ПАРЄ, ООН, нехтування всім міжнародним правом і своїми зобов’язаннями за міжнародними конвенціями та договорами є аж ніяк не поведінкою слона у посудній лавці. Це системно продумана стратегія, спрямована на руйнування світового порядку, знецінення демократії в усьому світі та побудови нового світопорядку вже за московським сценарієм.

І тут ми логічно переходимо до наступного контексту.

Контекст правовий + геополітика

Низка філософів системно обстоює думку, що війна є природним станом людства, оскільки, мовляв, воно завжди воювало. Однак, мені видається, що з такою думкою можна погодитись лише зі значними застереженнями. Причиною стародавніх війн, які були лише загарбницькими, було бажання збільшити територію своєї держави та за рахунок трофеїв покращити свої економічні справи. Із розвитком цивілізації війни все більше шкодили економікам держав, аніж допомагали, а з розвитком промисловості збільшення національного ВВП потребувало мирних умов існування.

І з плином часу великі війни все більше переслідували ціннісні задачі та перерозподіл глобальних впливів. Першим таким яскравим прикладом, як на мене, є наслідки Вестфальського миру 1648 року за наслідками великої війни, в яку в більшій чи меншій мірі були втягнуті усі держави європейського континенту, включно з Москвою.

Вдумайтесь: за наслідками цього миру з’являється поняття державного суверенітету, ліквідовується ексклюзивне право Папи Римського коронувати королів, ліквідовується правило «чия влада – того і віра». Наслідки цього миру для визначення подальших європейських політичних мейнстрімів важко переоцінити, на цю тему написано масу різноманітних робіт. І світопорядок вже ніколи не вернувся у Європі в довестфальську епоху, тому так – це була ціннісна війна, викликана багатьма кризами різноманітних інтересів на Європейському континенті і територіальні претензії були лише одними з багатьох. Тому я переконаний, що великі війни виникають лише тоді, коли рівень накопичених викликів стає критичим, а чинні правила перестають справлятись з існуючими викликами і з’являється такий собі глобальний Гордіїв вузол. Проте при розрубуванні таких вузлів цивілізація завжди потребувала переосмислення цінностей і встановлення нових правил.

До чого я це все описую? Після Другої світової війни світ спробував віднайти нову формулу співіснування та створив сучасне міжнародне право, яке мало б допомогти забезпечити існування поняття «ніколи знову». Рафал Лемкін вводить в міжнародне право поняття геноциду, а Герш Лаутерпахт – злочинів проти людяності. Світ напомацки намагається створити хоча і хитку, та все ж функціонуючу так-сяк систему стримуваня та противаг, щоби не допустити третьої світової війни, особливо зважаючи на накопичений ядерний потенціал. Проте у Москві системно формувалася та вирощувалась геть інша формула – «можем повторіть».

Та навіть для такої дикої держави необхідне міжнародне визнання «правомірності» її дій. Отримавши індульгенцію після Другової світової за її розв’язання спільно з Гітлером внаслідок участі у антигітлерівській коаліції, у Москві вчергове переконались, що правила для них не писані. Але як же ж уникнути покарання за злочини збройних агресій, воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочинів геноциду, незважаючи на чинність для Росії міжнародних зобов’язань?

Правильно, необхідно зруйнувати міжнародні інституції, які опікуються питаннями контролю за дотриманнями міжнародних зобов’язань та притягують до відповідальності порушників. Тому ще раз – це не якась хуліганська поведінка, а системна і продумана стратегія, яка покликана зруйнувати існуючу систему міжнародних зобов’язань, а на її уламках побудувати нову систему, яка спише Москві усі вчинені злочини міжнародного масштабу.

З часом звір залиже свої рани

Наприкінці декілька окремих тез про злочини геноциду, які вчиняються зараз та які завжди були незмінним супутником московських влад.

Рано чи пізно війна закінчиться і я вірю, що вона закінчиться перемогою України та всього цивілізованого світу. І я дуже побоююсь, що почнуть лунати голоси про відміну санкцій проти Росії, особливо, якщо вдасться притягнути до кримінальної відповідальності політичне керівництво Кремля. І тоді ми матимемо ризик, що звір з часом залиже свої рани і знову поповзе задовільняти свої прагнення у реваншизмі.

Саме для запобігання такого розвитку подій я вважаю необхідним забезпечити винесення, можливо спеціально створеним для цієї мети міжнародним трибуналом, рішення про визнання подій Голодомору геноцидом української нації. Для того, щоби ніхто із західних еліт не мав спокуси знову зайнятись прирученням екзотичного звіра, необхідно саме юридично, з достатньою доказовою базою, довести, що геноцид, який вчиняє сьогодні Росія, не є ексцесом сьогоднішньої влади, а є тяглою традицією тієї держави, а її економічний потенціал завжди виливається у біль і страждання тих, до кого ця держава може дотягнутись.

Зупинитись на півдороги у сьогоднішньому цивілізаційному зіткненні означатиме, що нова війна і злочини Москви – це лише питання часу. Пухлини на тілі Землі слід вирізати і проводити ефективну хіміотерапію, а не заліковувати аспірином.

Оригінал