Пострадянський період звалився на плечі українців подвійним тягарем. І тут не так навіть про економічну катастрофу й падіння соціальних стандартів, як про те, що радянський етатизм практично не змінився. Тільки відтоді держава зняла з себе буквально всі зобов’язання перед громадянами, залишивши їх сам на сам з усіма проблемами. Дійсно, етатизм нікуди не дівся. Він продовжився й утвердився в неймовірній бюрократичній зарегульованості усіх сфер життя. А з нового, додався новий чинник, яким стала «боротьба українського народу за державність крізь віки». Боротьба за державність стала мірилом правди і справедливості.
Спритні історики поспішили переписати історію з точки зору боротьби за державну незалежність. І в цьому нема нічого дивного, вони були навчені обслуговувати комуністичну ідеологію та всіляко демонструвати любов до радянської держави. Виводити витоки радянської пролетарської держави ледве не з первісного ладу. Тепер карта лягла інакше. І вони почали тими ж «піснями» оспівувати героїчну боротьбу українців за державність. Саме за цими критеріями були відібрані «правильні» історичні персонажі, названі патріотичними і героїчними конкретні політичні та військові формації.
Колишні радянські пропагандисти легко переінакшили «Моральний кодекс будівника комунізму» на «Декалог українського націоналіста». Де центральним пунктом стало «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї». Що цікаво, і в головній комуністичній пісні були майже такі ж слова: «И как один умрем в борьбе за это». Тобто людина в такій системі морально-етичних координат – ніщо. Держава – все.
До сконструйованого на принципах класової боротьби наративу додали діаспорний та західноукраїнський варіант «національно-визвольної боротьби». Цей гібрид на довший час став свого роду «символом віри». «Правильником», повторення якого давало змогу безперешкодно потрапляти у владу та обіймати «хлібні» посади. Він став головним критерієм відбору до державної управлінської еліти. Спочатку на Заході України, а потім і в столиці. На героях, що виборювали українську державу, будували свій політичний успіх ВО «Свобода», «Батьківщина», «Наша Україна», Конгрес українських націоналістів, різні ОУН в Україні, уламки Народного руху України, зрештою, партія «Європейська Солідарність» Петра Порошенка і багато різних національних активістів. Потрапивши до парламенту або в місцеві органи влади, вони дуже швидко знаходили способи капіталізувати свою любов до Батьківщини та омріяної століттями держави.
З часом всі ці люди мало чим уже відрізнялися від радянської номенклатури. Хіба що тим, що більше не було однопартійного домінування і не існувало контролю, коли за проступки можна було покласти на стіл партквиток і вилетіти з управлінської обойми. В незалежній Україні можна було перемальовуватися хоч десяток разів. Головне – вправно виголошувати новий політичний «символ віри», який часто освячував брехню, яку видавали за правду. Вдавання стало своєрідним суспільним договором. Який дозволяв легко залишатися у владі, мандруючи від однієї до іншої «державницької» партії. Але обмеженість і вичерпність ресурсів обов’язково ведуть до внутрішньовидової боротьби. Посипалися партійні розколи, зради, нові союзи і блокування, навіть вбивства.
Виявилося, що охочих постояти на варті «державних інтересів» надто багато. У боротьбі за збереження держави, а в реальності – потворного радянського покруча, об’єдналися колишні радянські дисиденти, номенклатурні комуністичні академіки і навіть вищий офіцерський склад старого КДБ. Дивні метаморфози трапилися з дисидентами, які встигли вкусити добра від нової держави: дістали помешкання, персональні пенсії, стали депутатами та моральними авторитетами на зарплаті. Їм здалося, що якщо нова держава їх пригорнула, то це тому, що вони її вибороли. А отже мають оберігати та захищати всіма силами. Тому найбільші патріоти та національна інтелігенція стали церберами, що оберігають антисоціальну, злодійську і несправедливу державу. Не розуміючи часто, що їх знову використовують «в темну», що ними прикривають найбрудніші оборудки.
Дійшло до того, що колишні дисиденти стали вимагати усунути різноманітних інакодумців з державних установ та навчальних закладів. Підписували проти них петиції, а насправді доноси, діючи в унісон зі старою кадебешною братією. Вони закликали всіх терпіти, бо держава слабенька і не може всім віддати належне. Що в неї нічого не можна вимагати, бо та візьме і розвалиться. Байдуже, що в цей час інші великі «державники» мільярдами розкрадали народне добро, яке можна було пустити на реформування соціальної сфери.
Нічого подібного не сталося, і українці кинулися усіляко виживати. Хтось подався на заробітки, а хтось почав обманювати державу, не сплачуючи податків. Українська держава вдавала, що вона держава, а українці вдавали зі себе законослухняних громадян. За таких обставин позиціонуватися державником означало погоджуватися на брехню і несправедливість. Дійшло до того, що практично не лишилося ні однієї вільної від брехні сфери. Бо будучи державником, не можна було визнати, що в державі нема справедливого правосуддя, а розвалена освіта перетворилася на конвеєр з видачі незаслужених дипломів. Що практично не існує системи соціального захисту і відсутня безплатна медицина. Що ті, що борються з контрабандою, на ній і наживаються. Одне слово, держава перейшла на середньовічний принцип кормління. Коли вся управлінська братія годується з посад. А отже порушує всі можливі закони і приписи заради особистого збагачення.
Певний час існувала надія на церкву. Але виявилося, що церква так любить наближення до влади. За словами предстоятеля ПЦУ Епіфанія, «Православна церква України: понад 1033 роки в утвердженні української державності». Здавалося б, до чого церква у світській державі? Та й не утверджувала православна церква ніякої української державності в минулому. Роль православ’я навіть у впливах на формування української ідентичності була сумнівною. Згадаймо Російську імперію й анафему для Івана Мазепи. А уваровське гасло, як квінтесенція імперської ідентичності: «Православие, самодержавие, народность». Виявилося, що не дата хрещення Русі є для ПЦУ важливою, а державність. Байдуже, що сучасна політична нація – це продукт формування в різних імперіях. Що, наприклад, Греко-католицька церква, завдяки реформам Габсбургів, відіграла ключову роль у формуванні української нації.
Виявилося, що зберегти себе в державі – ось головне гасло державників. Тому залишається сказати «досить» усім цим державникам: поетам, письменникам, ієрархам, політикам, моральним авторитетам, які добровільно служили прикриттям пограбуванню українців, і відправити насолоджуватися рівними благами, які вони забезпечили.
Ми використовуємо