Все почалося не так давно, вперше я потрапила в гори, коли мені виповнилось 29 років. Я не змогла прилетітити до моїх друзів, які одружувались, тож мене покликали у «весільну подорож» до Південної Америки.

«Якщо тебе не було на святі, тоді мусиш їхати з нами», – сказали вони. Вони зібрали гарну компанію і я погодилась. Але я і гадки не мала, що це буде мандрівка в гори. Зазвичай, люди хоча б в Крим їздять чи в Карпати. У мене ж жодного досвіду не було. А тут Мачу-Пікчу [2430 метрів над рівнем моря].

Тоді я перенесла «гірську хворобу»: температурила, блювала, мала розлад шлунку і відчуття похмілля. На щастя, пережила це. Зрештою, коли ти підіймаєшся на вершину, дивишся по сторонах, то відчуваєш цю свободу й не можеш зупинитись.

Коли я купувала взуття перед підйомом, то познайомились із моїм майбутнім тренером Сергієм Ковальовим [десятиразовий чемпіон України з альпінізму, підкорив п'ять 8-тисячників світу]. Він мені сказав: «Беріть ось ці черевики. Вони вам знадобляться, якщо наступного року ви підете з нами на Кіліманджаро» Я тоді посміялася. А через рік таки вирушила з його командою на найвищу вершину Африки.

29 травня 2014 року я поїхала у відпустку. Вилетіла з Донецького аеропорту, а 14 червня повернулась в Україну. Я вийшла в Борисполі із валізкою, де лежали парео і купальники. Я навіть не встигла злякатись, бо на відпочинку, по-перше, не дуже дивилась новини. А по-друге, я думала: «Ну це ж божевілля! Це ж скоро закінчиться!»

Зателефонував мій товариш і спитав, як у мене справи. Після того, як він дізнався, що я в аеропорту, то забрав мене і привіз до подруги в Києві. Я пожила тут місяць, адже думала, що в Донецьку все швидко закінчиться. Та виявилось, що час затягується і затягується...

Тому у вересні вирішила орендувати тут квартиру. Деякий період я жила за містом. Тоді я багато ходила лісами-полями і зловила себе на тому, що це мені найкраще вдається! Ось і виникла ідея: якщо іти, то вже на Еверест! Чесно кажучи, я досі не знаю, що сталось із моїм домом. Коли все добре і в один момент ти залишаєшся без усього – це найважче.

Пам'ятаю, ми пили із подругою каву на кухні і їй кажу: «Піду, мабуть, на Еверест». А вона мені: «Йди». Звісно, ще тоді я не дуже відрізняла Еверест і Ельбрус, як і багато хто. Але потім таки зрозуміла: питання не в цьому, а в тому, що експедиція триває 50 днів і коштує понад 60 тисяч доларів! Третину зі своїх заощаджень я відправила одразу, щоб не було шляху назад.

Ще жодна українка на піднімалась на Еверест. Тож я могла стати першою. Напередодні влаштувала прес-конференцію, де мене запитували: «Яка у Вас місія?». Я ж відповідала: «Йду туди з рушником – за мир і процвітання. Мені потрібна допомога. І якщо це когось зацікавить, то я розгляну всі пропозиції».

Мені здавалось, що я добре підготовлена. Думала: головне – це переносити холод, бути стійкою до висоти і вправно ходити снігом в альпіністських кішках [спеціальне «взуття» для пересування льодом, кріпиться на черевиках], які спочатку жахали мене.

Також брала наповнений журналами рюкзак і щось важке прикріпляла до рук – так і ходила в «подорож» на півдня. Підкорювати Еверест я вирішила в листопаді 2015 року, а у квітні 2016 року вже стартувала експедиція. Так робити не можна!

Люди роками готуються до такої події: вживають вітаміни, багато ходять, вимірюють пульс після тренування... Мені ж просто було потрібно вийти в топ, реалізувати себе. Я жадала успіху, хоч і ризикувала своїм життям, чітко розуміла, що йду туди для того, щоб бути першою.

У нас було чотири підйоми на висоту 6400 метрів і два на 7000. Останній наш вихід виглядав так: ми сидимо у базовому таборі, чекаємо гарної погоди. І тут нам кажуть, що 21-23 травня – хороше погодне вікно. Жодного іншого шансу не буде. І всі вирушають.

Із 5200 м виходимо на 5800 м. Ночівля. Далі – 6400 м. Ночівля. На семи тисячах вже вдягаєш кішки, газовий балон, костюм на -40 Сº, великі двошарові пластикові черевики. Доходиш до 7800 і вже апетит зникає, може боліти голова і початись розлад шлунку. Я взагалі намагалась домовитись зі своїм організмом. Я постійно повторювала таку мантру: «Гора, будь ласка, прийми і відпусти. Я лише в гості». Я рахувала кроки, читала вірші, згадувала батька і просила його, щоби він із небес підтримав мене! Чесно кажучи, там мозок працює інакше. Все дуже повільно. І рухаєшся ти як під водою. Кожен крок – це 4-7 секунд.

Після цього всього ще один марш-кидок на 8300. Це вже штурмовий табір – останній на Евересті. Далі починається так звана «зона смерті», де півтора метра ти йдеш над обривом. Ми вийшли о 12-ій ночі і о 06:45 ранку дістались найвищої точки Евересту, хвилин 15 любувалися краєвидами. Це неймовірно! Я взяла зі собою маленьку камеру, яку поклала у внутрішню кишеню, і відзняла відео про те, щоб люди жили дружно. Також я була із рушником. Подумала, що і хлопці наші підкорювали Еверест, і прапор український там уже був, а я дівчина – я за мир, процвітання та любов! Це символічно.

У цей самий час зі мною на Еверест сходила закарпатка Ірина Галай. Я дізналась про це тоді, коли перед вильотом у Гімалаї мене в аеропорту «Бориспіль» спитали: «Ви знаєте, що з Вами підніматиметься ще одна українка?» Вперше тоді про це почула.

Коли ми познайомились у базовому таборі, то виявилось, що вона сходила на найвищу точку у складі іншої команди та з іншим гідом. Так, в мене була можливість виходити з першою групою і на вершину ми піднялися б разом. Проте це вже змагання, а вони недопустимі, тим більше в горах. Запитання нашого гіда Олександра Абрамова перевернуло все: «Якщо з Іриною щось трапиться, коли вона бігтиме, ти зможеш жити з цим?» І я мала добу на роздуми, зателефонувала ще Сергієві Ковальову. Він сказав: «Роби так, як говорить Абрамов. Гіда слухають завжди».

Таки вирішила підніматись в інший день. Можливо, інколи треба ступити крок назад, щоби згодом зробити три вперед.

Нам казали, що варто розраховувати свої сили так, аби їх вистачило на спуск з вершини. Ще на горі, ми побачили, що хмари під нами густі та сірі, наче налиті свинцем. Було зрозуміло, що внизу – буря. І ми почали спускатись.

23 години ми йшли без жодної зупинки. Хіба попити чаю, але не довго. Замерзати не страшно. Ти просто хочеш присісти і заснути. Але потрібно знайти в собі сили, які змусять тебе йти до низу.

І ці трупи, які є на шляху, вони не лякають, це радше такий дзвіночок, що потрібно зібратись та йти далі. Звісно, що вночі їх не видно, бо твого ліхтарика вистачає лише, щоб дивитись під ноги того, хто попереду. Але коли спускаєшся вдень, то бачиш померлих. Звідти їх не забирають, це небезпечно. Одного разу трупів намагались спустити шерпи [народ, що мешкає поблизу Джомолунгми], проте один із них помер. Якщо би я побачила на вершині когось живого, хто втрапив у неприємну ситуацію, рятувала б його. Адже немає нічого ціннішого, ніж людське життя.

Взагалі, місія шерпів і під час підйому, і під час спуску з Евереста – величезна! Мій був для мене мамою, татом, братом, помічником, ангелом-охоронцем. Вони «несуть» тобі життя: постачають кисень, намети, провізію. Ми ж народжуємось у 0 метрах висоти, натомість вони живуть на 4000 і вище. Якщо під час підйому чи спуску ти ще якось можеш перекладати ноги з однієї на одну, то твій помічник буде тебе вести. Проте тягнути нас вони не можуть, кожен може впасти і потягнути шерпа за собою.

Ще скажу, що, спустившись на 6400 метрів, я зняла черевики разом із нігтями, вони відвалились у мене! Так, це пекельний біль, але ти повинен іти нижче й нижче, декілька разів. Тому я обмотала нігті пластиром і потихеньку спускалась.

Наслідки походу я відчувала ще довго. Взагалі, жінкам, які були на горі, три місяці не можна вагітніти. Чоловікам теж не радять зачинати дітей. Ми настільки виснажені, що потрібен час на відновлення. Про які вітаміни, може йти мова?!

У мене нігті були хвилясті. Також я відчула на собі, що від нестачі кисню, клітини мозку відмирають. Я приходила в ресторан і казала: «Дайте мені те, чим їдять суп!» Тобто, я забула слово «ложка». Спершу це було кумедно, я усміхалась, а потім я зрозуміла, що нічого смішного в цьому немає. Зате зараз зручно. Якщо я щось забула, то завжди все можна виправдати наслідками Евересту.

Мама не знала, що я піднімаюсь на Еверест. З базового табору телефонувала їй і казала, що в горах, що в мене все добре. Про сходження на вершину повідомила не я. Сусіди побачили новини і розповіли їй про підкорення мною Джомолунгми. Від природи моя матір дуже скромна, тому вона просто сказала: «Ой, дурненька».

Підкорити сім найвищих вершин світу я спочатку не думала. Про таку програму мені розповів Сергій Ковальов. Справді було цікаво, якими є гори в Антарктиді чи деінде, але ту мрію я відсунула, бо експедиція, знову-таки, коштувала чимало.

Однак той факт, що я стала не першою українкою, яка піднялась на Еверест, а другою, змусив мене захотіти більшого. Еверест – був для мене екватором. До того я вже була на Кіліманджаро, Ельбрусі і Аконкагуа. Крок за кроком – і я побувала на вершинах Деналі, Піраміду Карстенз, Косцюшко та Пік Вінсон, на який я зійшла у грудні 2017 року.

Найважчою для мене виявилась Аляска (Деналі). Ми мали впоратись за тиждень, але погода зіпсувалась і ми вісімнадцять днів жили на горі. Коли ми піднімались, то температура повітря була -30 Сº і пориви вітру до 60 км/год. На нас був одяг з Евересту, але ми не зупинялись навіть води попити. Адже коли ти зупиняєшся, то вмить промерзаєш. На вершині я зняла рукавицю, щоб зробити кілька кадрів. Було враження, що рука розіб'ється, якщо її стукнути. Тільки коли ми спустились на злітне поле, стало зрозуміло, що американці всіх альпіністів розвернули, бо в таку погоду вони не піднімаються.

Увесь проект мені обійшовся у 250 тисяч доларів. Я вважаю, що це була моя інвестиція в себе. Тепер я читаю мотиваційні тренінги для великих компаній. І розповідаю, що не обов'язково йти на найвище вершину світу. Головне — це ставити такі масштабні цілі, як Еверест.

Після семи вершин я переплила Босфор і піднялась на найвищий вулкан Охас-дель-Саладо в Андах. Тепер подумую, що варто податись на Північний полюс і пройти там лижами 111 кілометрів до нульового меридіану.