Ця книжка стала політичним бестселером у Німеччині. Вона витримала два перевидання німецькою мовою і тепер уперше вийшла в електронному форматі українською у видавництві Vivat.
Відомий німецький журналіст Борис Райтшустер показує читачеві різні грані президента Путіна. Як він прийшов до влади і яким чином до цього причетна система КДБ? Чому росіяни обрали такого правителя і яку роль у цьому відіграла всенародна ностальгія за «совком»? До яких методів вдавалися Путін та його оточення, щоб зміцнити свої позиції, і як далеко сягає своїм корінням тероризм у Росії? Що взагалі змінилося у величезній країні з приходом до влади клану Путіна? Тут – відповідь на запитання, як саме ця людина змогла поставити на коліна найбільшу країну, при цьому налаштувавши проти себе весь цивілізований світ.
***
Весна в грудні
Отже, Кремль спробував взяти великі російські телеканали на короткий поводок – щоб навіть зрідка не з’являлося на екранах, що не подобається можновладцям. Четвертого грудня 2011 у день парламентських виборів по каналу «Росія-24» показали стовпчикову діаграму розподілу голосів по Воронезькій області. 62,2% людей проголосували за партію Путіна «Єдина Росія», 31,11% – за комуністів, 17,22% – за «Справедливу Росію», 11,72% – за ліберал-демократів і 6,59% – за інші партії . Щоб увійти в суть справи, треба зробити нескладний підрахунок: скласти результати по всіх партіях і отримати в підсумку 128,96%. А по Ростовській області, як повідомило телебачення, за інформацією блогерів, підсумковий результат навіть перевищив 146%.
На Заході втішилися б тим, що могла статися помилка в роботі комп’ютера. Але для Росії подібне – справжній символ виборів у Думу в цілому: реальні речі не мають значення, навіть правила математики, логіки і звичайної пристойності майже у всій країні зганьблені. Навряд чи якийсь регіон в цій найбільшій за площею країні світу не чув про вражаючі спотворення і підтасовки під час голосування.
Цікаво те, що партія Путіна, попри масований тиск і фальсифікації, цього разу зібрала лише приблизно 49,5% голосів, тобто майже на 15% (близько 12 млн осіб) менше, ніж чотири роки тому. І не менш вражаючим є той факт, що завдяки таким сучасним технологіям, як Інтернет і камери мобільних телефонів, порушення документувалися і оприлюднювалися у величезних обсягах – як ніколи раніше.
В умовах Заходу результат правлячої партії на рівні 50% став би втіленням мрії. Горст Зеегофер міг би сьогодні мріяти про такий результат для свого Християнсько-соціального союзу. У «керованої демократії» ж це зловісна ознака, якщо першою цифрою в підсумку не сімка або хоча б шістка. Коли при таких керованих виборах, незважаючи на втручання третіх сил, ніякої переважної більшості не виходить, це показує, як сильно невдоволений народ. У цього є і більш просте обґрунтування: багато росіян повірили реформістській риториці Медведєва і сподівалися на реформи. Їх розчарувала не так «рокіровка влади», як те, що Путін зізнався: так, усе було куплено від самого початку і він разом з Медведєвим протягом чотирьох років грали перед народом комедію.
Шулерство, блеф і шахрайство з боку держави є в сьогоднішній Росії типовою повсякденністю, що ми і побачили тієї неділі на виборах. Журналісти «Новой газеты», в якій колись працювала Ганна Політковська, підняли завісу над механізмом фальсифікації: закулісні «тіньовики» платили виборцям за те, щоб ті голосували по кілька разів на кількох виборчих дільницях, і роздавали виборчі бюлетені, які проносилися на дільницю в натільних сумочках під верхнім одягом і десятками вкидалися в урни.
Крім того, незліченну кількість державних службовців – від найдрібнішого клерка і до солдата – змусили під загрозою звільнення віддати свої голоси за партію Путіна. Особливо в’їдливими були нападки на організацію спостерігачів «Голос», яка ще перед виборами критично висловилася з приводу численних порушень процедури. Керівницю цієї організації затримали в аеропорту на кілька годин, на сам «Голос» масовано накинулося телебачення і оголосило спостерігачів п’ятою колоною Вашингтона. Увечері в день виборів були затримані чимало з кількох сотень критиків Кремля, які наважилися вийти на вулиці, насамперед у Москві та Санкт-Петербурзі.
«Це були найбрудніші і найбільш підтасовані вибори в пострадянській Росії», – обурюється ліберальний політик Володимир Рижков і говорить про «безпрєдєл». Це слово прийшло з тюремного жаргону і означає «велика небезпека», «повне свавілля» та «порушення всіх меж». Це були не вибори, – продовжує колишня надія демократів, – нова Дума буде нелегітимною. Але президент Медведєв охарактеризував голосування як «чесне, рівноправне і демократичне».
Але тут сталося таке, чого ніхто не очікував: наступного дня після виборів в Москві і Санкт-Петербурзі раптом вийшли на вулиці тисячі людей і голосно дали вихід своєму невдоволенню маніпуляціями при голосуванні. Вже багато років не було таких великих демонстрацій. Поліція із звичним завзяттям накинулася на демонстрантів, сталися криваві сутички. Лише в Москві правоохоронці – якщо таке визначення можна вважати доречним – затримали понад 300 осіб. Путін дозволив вирішити справу швидко, деяких із протестуючих терміново засудили, аж до арешту на 15 діб, нібито за виступи проти державного ладу. Підконтрольні ЗМІ не відреагували на цей протест, багато росіян так і не дізналися про нього.
Але протест, замість того щоб бути придушеним, мав продовження. Михайло Горбачов знову взяв слово і зажадав нових виборів. Останнього президента СРСР в Росії не люблять настільки, що його звернення не мало ніяких наслідків, однак для Заходу воно було дуже важливим.
Путін застосував старі перевірені методи: коли опозиція планувала демонстрацію на площі Революції, надійшла несподівана звістка, що ця площа закрита на відновлювальні роботи. Терміново почали ремонтувати і Красну площу. Путін зробив ставку на підлий обман і цинізм замість діалогу. Він висміяв білі стрічки, які його противники як відмітний знак прикріпили до петлиць: «Чесно кажучи, я подумав, що це презервативи». Порівняти когось із презервативом (назвавши «Гондон») – одна з найбільших образ у Росії.
Путін заявив також, що демонстранти діяли в інтересах Заходу і на іноземні гроші: «Ну що тут ще можна сказати? Ідіть до мене, бандерлоги! Я Кіплінга з дитинства люблю». У багатьох від такого прояву гумору сміх застряг у горлі. Адже «Ідіть до мене, бандерлоги!» – це цитата з «Книги джунглів» Редьярда Кіплінга. Такими словами пітон гіпнотизував неслухняних мавп, щоб потім їх убити. Глава держави позиціонує себе як смертоносного пітона, а своїх супротивників – як зграю мавп, які перед ним повинні тремтіти.
Невдовзі стало зрозуміло, що цього разу Путін перегнув-таки палицю. Люди згадали в’їдливі політичні анекдоти радянських часів і відповіли так: «З яким автомобілем можна порівняти Путіна? З "Жигулями" – лише іномарку треба міняти не рідше одного разу на шість років». За допомогою Інтернету фотознімки і відеоролики, відомі раніше лише у вузьких колах, нараз стали доступними широкій публіці. Наприклад, такий ролик: сором’язливий Путін під сильним дощем зупиняє старі-престарі «Жигулі», просить водія підвезти його і торгується про ціну – 100 рублів (у перерахунку за тодішнім курсом – 2,5 євро). В іншому відеофільмі Путін фліртує зі своїм молодшим партнером Медведєвим – для західного глядача нічого еротичного тут немає, тому що в Росії до гомосексуалізму ставляться приблизно так само, як на Заході до педофілії.
Сценка з німецького «Хойте шоу» студії ЦДФ про «неприкритий обман на виборах» із російськими субтитрами стала хітом на «ютубі». У нових ЗМІ береться на замітку пропаганда за допомогою старих телевізійних методів: трохи «підправлені» або покладені на музику картинки, які нібито мають демонструвати владу і велич Путіна, тепер висміюють його. Пропаганда перетворюється на справжню сатиру, щойно Путін вдає із себе капітана підводного човна, приборкувача тигрів чи пілота реактивного літака.
Дедалі більше людей виходять на демонстрації у багатьох містах. Олексій Кудрін, одна з найближчих довірених осіб Путіна, несподівано виявив симпатію до протестуючих. Схоже на те, що настрої в країні починають змінюватися. Страх, який досі був одвічним супутником більшості росіян, певно, потроху починає розвіюватися.
За допомогою «Фейсбуку» та інших соціальних мереж незадоволені швидко знаходять один одного і організовуються. Рушійною силою протесту є молоді «заінтернеччені» люди в Москві та інших великих містах, супроводжувані відомими критиками Кремля і старою гвардією дисидентів та борців за права людини. В одному лише «Фейсбуці» за короткий час зареєструвалося 30 тис. чоловік, але ФСБ не має впливу на іноземні веб-сервери.
Двадцять четвертого грудня 2011 року в Москві панувало найвище напруження. Опозиція очікувала найбільшого масового протесту за більш ніж сто попередніх років. І влада його дозволила. Хоча це не зовсім те слово, бо за все ще чинними законами, що були прийняті за часів Єльцина, про намір провести демонстрацію потрібно всього лиш повідомити, а дозволу не потрібно. Але путінські органи влади цей закон послідовно ігнорують.
Проспект Сахарова в Москві ще вночі був обгороджений: як і завжди на час демонстрацій в Росії, були встановлені ґратчасті загородження і металошукачі. Вже за годину до офіційного початку нескінченний потік людей рушив по проспекту Андропова. Широка магістраль північного сходу міського центру швидко переповнилася. Це не завадило правоохоронцям говорити про «слабку участь» людей у демонстрації – менше 30 тис. осіб. Організатори називають цифру 120 тис. Істина, як відомо, десь посередині – від 70 до 80 тис., як повідомляли московські ЗМІ з посиланням на анонімне джерело в поліції.
На якийсь короткий момент у значної частини людей перехопило подих. «Я бачу тут достатньо людей, щоб прямо зараз штурмувати Кремль і "Білий дім"», – прокричав Олексій Навальний, що був у той час однією із символічних постатей протесту, хрипким голосом із трибуни, встановленої на проспекті Сахарова в Москві. Кілька поліцейських, які перед тим у своїй зимовій формі розслаблено підпирали огорожу, згрупувалися. За пару секунд із боку демонстрантів почулося нерішуче «Так!». Багато демонстрантів мали переляканий вигляд. «Але ми – мирна сила. Ми не будемо цього робити. Поки що... – Тут Навальний витримав акторську паузу. Напруження зменшилося, хтось засміявся. – Але коли ці злодії і шахраї захочуть нас знову обдурити, брехатимуть нам і у нас красти – ми заберемо в них те, що нам належить», – вражав своєю харизмою оратор, і на лютому морозі тисячі людей в один голос відповіли захопленим «Так!».
Навальний став популярним після статей на одному сайті, де він, незважаючи на неодноразові погрози, писав про корупцію і зловживання владою на всіх рівнях, аж до вищих ступенів управління державою. Після 6 грудня 2011 року, коли за участь у демонстрації проти фальсифікації виборів його засудили до арешту на 15 діб, цей поважний сім’янин став іконою протестного руху, хоча іноді й шокував неприкрито націоналістичною риторикою. Ніхто з ораторів не може похвалитися настільки захопленою, численною і згуртованою аудиторією, як Навальний.
На проспекті Сахарова зібралася в одне ядро різнорідна маса – від комуністів і націоналістів до лібералів, від школярів до пенсіонерів. Єдине, що їх об’єднує, це невдоволення обманом на виборах і режимом Путіна. Демонстрація не мала певного плану. «Раніше демонстрації для нас були серйозною справою, на цей же раз це чиста радість, наприклад, бачити влучні вислови й карикатури на плакатах і транспарантах – неймовірно, наскільки талановитий наш народ!» – радіє пенсіонер із червоним від морозу носом, потираючи руки.
«Лідер нації» став мішенню дотепів із трибуни демонстрантів. Один із ораторів вийшов переодягненим у презерватив і звернувся до народу з обуренням, що Путін зі свого приватного життя зробив «державну таємницю» – мабуть, справді є що приховувати. На багатьох плакатах прем’єр-міністр зображений у презервативі, напнутому на голову, як стареча хустка. Висловлювання на цю ж тему можна прочитати на безлічі транспарантів, наприклад: «Хороший презерватив – це новий презерватив». А за годину вже сотні тисяч змогли оцінити цей гумор в Інтернеті за допомогою одного кліка мишки. «Ми втратили страх», – кричить у натовп екс-чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров.
У ці дні загального збудження хтось із хорошими зв’язками у Кремлі в довірчій бесіді попередив про те, що колишнього офіцера КДБ недооцінюють. «У своєму тісному колі він зронив, що опозиції пора б уже стати розсудливішою. А не те після виборів він із цими, – далі йде російська лайка, по телебаченню зазвичай заглушувана звуковим сигналом, а за змістом найбільше підходить до похідної від англійського слова «fuck», – вчинить так, «як вони на те заслуговують». Однією з найхарактерніших рис Путіна, на думку все того ж інсайдера, є надзвичайна злопам’ятність: «Помста для нього – це святе. Але він вміє чекати, діє дуже ретельно і любить, коли жертва подається йому холодною». Хоч би як карикатурно звучало тоді це попередження, воно було зроблено недаремно.
У боротьбі за пост президента «лідер нації» почав поводитися незвично. Він багато говорив про боротьбу, про російський народ як народ-переможець, про небезпеку для Вітчизни і навіть про загибель Москви: його виступ на московському стадіоні «Лужники» в День захисника Вітчизни, 23 лютого 2012 року, прозвучав так, ніби колишній офіцер КДБ перебуває в передчутті війни. Він процитував рядки з вірша Михайла Лермонтова, в яких йшлося про те, що солдати мріяли загинути за батьківщину. Тільки тоді, в 1812 році, противником був Наполеон, а сьогодні – «той, хто втручається в наші справи». Путін сказав: «Боротьба за Росію триває. Ми переможемо!.. Ми – народ-переможець, це в нас у генах».
В одному рекламному фільмі соратники Путіна малюють похмурий сценарій на випадок, якщо вождь народу-переможця не виграє вибори. «Росія без Путіна» – так називався фільм. У ньому показані підступи фашистів зі свастикою на рукавах і штандартах. Говориться про голодні зими, про розпад Росії, про сотні тисяч біженців, про громадянську війну, анархії, мертве місто на Кавказі, вступ НАТО в Калінінград і привласнення російського Сходу Китаєм. Головною є та думка, що все це станеться, якщо Путін програє вибори.
Ми використовуємо