Радянська молодь покоління Незалежності
IQ

Радянська молодь покоління Незалежності

Гиря на нозі в українців значно важча, ніж у західних сусідів

Володимир Молодій, 5 лютого 1935 2

Львів. 28-й рік Незалежності. Редакція філіалу одного з українських телеканалів. Купе історичної програми. Пізній вечір. Біля одного зі столів велика купа реквізиту для постановочних зйомок. Їх немає куди більше подіти, тож в куті тісного приміщення лежать старі валізи, клунки з капелюхами, піджаками і сорочками, пера з чорнильницями, друкарська машинка, ціпки, папки з пожовклими газетами, старий телефон, а ще монокль, накладні вуса і тріснуте погруддя Леніна. Усі ці речі формують звичайний вигляд цього купе. У якийсь момент чутно кроки, що наближаються. За мить з’являється один з менеджерів середньої ланки. Він підходить ближче і тихенько говорить: «Завтра на каналі буде керівництво, попідкидайте тут все».

Працюючи в історичній програмі на тому телеканалі, можна було кілька разів стати свідком того, як у звичний плин редакційного життя втручалися керівники з такими специфічними проханнями. З’являвся хтось зі середньої ланки управлінців і врочисто повідомляв про ймовірне прибуття управлінців вищої ланки. Основним посилом цих повідомлень було: мерщій прибирайте! Поряд з купе історичної програми розміщувалися й купе інших телепроектів. У них не було гір реквізиту, але, звісно, був інший професійний дріб’язок. Столи журналістів виглядали так, як столи, за якими щодня працюють люди. На тих столах лежали стоси паперу, блокноти і ручки, телефони і книжки. А ще горнятка і сувенірні статуетки, на стінах розклеєні фото і мотиваційні цитати. Бо журналісти, хоч деколи може виглядати по-іншому, є цілком звичайними людьми, зі своїми вподобаннями і сентиментами. Усе це треба було «попідкидати».

І журналісти з журналістками одразу ж кидали роботу й починали схвильовано змітати зі столів увесь свій професійно-побутовий дріб. Одна з легендарних історій, яку інколи переповідали в редакції «старожили», була про те, як власник медіа, прийшовши якось на канал, насварився за порохи на моніторі. Тож, аби уникнути повторення такої страшилки, журналісти хутко витирали пилюку зі столів, полиць, клавіатур і навіть системних блоків під столом. А особливо з моніторів. І після того, як все ретельно попротирали, бігли в коридор за віником і починали замітати підлогу. А також перескладували речі, акуратно припасовуючи блокноти на кутики столів, біля них ручки, а клавіатури строго паралельно до моніторів. «Как би чого не вийшло» або «на всякий случай», – казали при тім журналісти. Понад 80% колективу редакції – були люди, які народилися після здобуття Незалежності.

Львів. 30 років до Незалежності. На екрани радянських кінотеатрів виходить фільм «Дівчата». Кіно стає одним із лідерів прокату. А через 58 років, в останній день 2019-го, його знову показують серед іншої «радянської класики» на одному з центральних українських телеканалів. Картина є чудовим прикладом комуністичної утопії, у якій радянське суспільство радісно освоює Урал. Люди у фільмі вкрай щасливі, у праці і у відпочинку, вдень і вночі. Зрештою, вони будують світле майбутнє – чому ж не радіти? Вони – це Нові люди, такі, якими хотіла бачити радянців комуністична пропаганда і яких намагався витворювати соцреалізм. Фільм вельми якісно зроблений, з грамотним сюжетом і блискучими акторами. Настільки, що в якийсь момент навіть ловиш себе на нехай тендітній, але тривалій симпатії до атмосфери в картині, навіть самому хочеться в ті дрімучі зимові ліси валити дерева, влившись в енергійну комуністичну спільноту. Туди, де на обід «щі» і «пєльмєні» в загальній «столовці», а ввечері танці в клубі і баян, еееех!

В одній зі сцен «Дівчат» у кімнату, в якій живуть героїні фільму, раптово заходить комендант. «Прічєшітєсь, начальство новоє!», – нажахано повідомляє прибулий про те, що зараз до дівчат зайде нове керівництво. За мить і справді входить начальник. Він шпортається за валянок на підлозі і висловлює претензії через незразковий вигляд дівочого помешкання. Житловий простір, бачте, не відповідає канонам радянського побуту. Тож начальник вимагає показати йому графік чергувань і запитує, чи дівчатам не соромно. Бо Нова людина повинна бути ще й слухняною і покірною. Такий звичайний випадок для зашуганого суспільства в тоталітарній імперії.

Саме після цієї сцени в «Дівчатах» і згадалися вищезгадані випадки на роботі. Подумалося, що справа вже давно полеглих радянських «солдатів від культури» продовжує жити. В ідеальній пропаганді у «найважливішому з мистецтв», яка працює попри те, що є неактуальною вже десятки років. Поведінкові зразки, закладені у такого штибу фільмах, виявилися напрочуд заразними, а висловлювання героїв – вірусними. Вони надійно програмували радянців по той бік екрана і вже несвідомо передаються з покоління в покоління.

Філософ Володимир Єрмоленко вважає, що українці сьогодні, у час нестабільний і стресовий, мають перевагу перед європейцями. Бо на Заході, мовляв, у період дезорієнтованості, люди мають за чим ностальгувати, за часами, коли все було простішим і зрозумілішим. Відповідно ці заглядання в минуле будуть їм гирею на нозі, значно уповільнюватимуть західні суспільства. Натомість в українців минуле всуціль жорстоке і трагічне, у нас немає свого «Золотого віку». Тому і немає за чим шкодувати, ми, каже Єрмоленко, зорієнтовані лише в майбутнє, а українська молодь є більш оптимістичною, ніж західна.

Проте реакція молодих українських журналістів, людей, у яких почуття гідності і справедливості, як прийнято вважати, особливо загострені й чутливі, наводить на іншу думку – про умовність української Незалежності. Умовність, звісно, не в документах, а у головах. І ще про те, що кордон 1991 року, як межа між затхлим і свіжим – є лише формальністю, чимось нашвидкуруч склепаним на радянському заводі, куди, встигаючи перевиконати план, забули вставити фільтр.

Адже оскільки кордон, який би відокремив від того спадку, став лише міражем націонал-патріотів, деколонізації не відбулося, то усі впливи досі актуальні. І для молоді також. Вони теж мугикають мотиви радянських пісень, говорять цитатами з радянських фільмів і поводяться за моделями, які вкладені у їхні голови в дитинстві «великим братом» з пострадянського телевізора.

Це те, що каже Влад Троїцький, коли розповідає, що на запитання «що б могло презентувати сучасну, модерну Україну?» завжди отримує від студентів відповіді про вишиванки і Тараса Шевченка. Такий досить тонкий натяк, що відчайдушні надії на «народжених вже у Незалежній Україні» можуть бути лише красивою тезою наївних. Метафорою до якої може бути хіба чудодійний еліксир. Тому, схоже за відчуттями, гиря на нозі в українців, значно важча, ніж у західних сусідів.

І Нову людину радянці все ж збудували. Особливо якщо зважити, що дівчата з однойменного фільму, коли комендант наказав їм прибрати кімнату, тільки посміялися з нього.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук