Український рух імперських еліт
IQ

Український рух імперських еліт

Чому до 1917 року українські націоналісти не вдавалися до насильства?

Климентій Федевич, 4 лютого 4594 5

Український рух в Російській імперії завжди здавався мені дивним і не схожим на інші. За понад 70 років, з 1840-х по 1917-й, українські націоналісти так і не вдалися до насильства. Тимчасом як навкруги повставали, підривали, стріляли, грабували, влаштовували масові вуличні мордобої і розстріли. Кривава революція 1905 року теж не допомогла. Українська ідеологія говорила про утиск, пограбування та вбивствах українців імперією. А українські революціонері були наймиролюбнішими. Це російські есери чи польські соціалісти пачками вбивали поліцейських, чиновників, губернаторів і князів. З десятків тисяч учасників і прихильників українського руху не знайшлося жодного, хто взяв би до рук пістолета. У сусідній мирній Галичини і то знайшовся український студент, який застрелив намісника Галичини на знак протесту.

Засновник Революційної української партії Левко Мацієвич стає льотчиком, народним героєм імперії і капітаном. У 1910 році він катає на літаку прем'єр-міністра Петра Столипіна, який підписав сотні смертних вироків революціонерам.

Левко Мацієвич

Петра Столипіна через кілька місяців застрелять у Києві. Але це знову не українські революціонери. Чому українські націоналісти в Російській імперії не влаштовували терактів? Можливо тому, що українські націоналісти – це насамперед імперська еліта, і влаштовувати теракти проти імперії для них означало б влаштовувати теракти проти себе?

Визнання елітарності українського націоналізму в Російській імперії ламає звичні історичні шаблони і змушує поставити нові запитання. Навіщо успішним представникам імперської еліти потрібен український націоналізм? Адже вони і так еліта без всякого українства? Як імперські елітарні інтереси впливають на ідеологію і тактику українського руху? Наскільки обґрунтована теза про постійне протистояння українського руху й імперських властей? Якщо частина українських активістів служать імперськими чиновниками і обіймають посади аж до генеральських, то чи завжди українські інтереси імперської еліти суперечили її інтересам на державній службі?

Український історичний міф воліє говорити про участь в українському русі інтелігенції і «нащадків козацької старшини». Але до 1917 року серед інтелігенції та «нащадків» домінували імперські дворяни, статські генерали, армійські офіцери, чиновники, священники, єпископи, багаті латифундисти і підприємці. Навіть сільські вчителі в найвіддаленіших українських селах імперії мали чини 13 і 14 класу. У військовому еквіваленті це прапорщик і підпоручик. Кандидати на входження в еліту – студенти університетів, юнкери, гімназисти, учні комерційних шкіл і семінаристи.

Імперські еліти присутні і домінують в українському русі в Російській імперії від початку. Перша українська національна організація Кирило-Мефодіївське братство в 1840-ві роки складалося передовсім зі студентів, викладачів і випускників Київського і Харківського університетів. Студенти – діти еліти, котрі, закінчивши університет, отримують чин світського поручика. Викладачі перебувають на державній службі і мають чини згідно з табелем про ранги. Один з лідерів братства Микола Костомаров закінчив імперську кар'єру в чині дійсного статського радника або генерал-майора у військовому еквіваленті. Пантелеймон Куліш 1865 року – статський підполковник у Царстві Польському, виконує обов'язки генерал-майора. За сучасними мірками, його зарплата – щонайменше 200 тис. євро на рік.

Петро Гулак-Артемовський

Відомий український письменник Петро Гулак-Артемовський в 1841–1849 роках обіймає посаду ректора Харківського університету і має чин дійсного статського радника або генерал-майора у військовому еквіваленті. На його оригінальному портреті можна побачити царські ордени, які можуть іноді «зникати», коли портрет використовують у сучасних публікаціях.

До еліти Російської імперії належать засновники Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові (НТШ). Український письменник дворянин Олександр Кониський працює адвокатом. Дмитро Пільчиков викладає у військовому Полтавському кадетському корпусі, виховує майбутніх офіцерів царської армії й отримує генеральський чин статського радника. Гроші на створення НТШ в 1873 році дає Єлизавета Милорадович-Скоропадська. Вона – дружина статського генерал-майора, її сім'я володіє понад 50 тисячами га землі. У сучасній Україні ні в кого в прямій особистій власності стільки землі немає. Чому вона цікавиться українським рухом і дає гроші? Український патріотизм? Напевно, так. Але є дані, що вона мріє про посаду гетьмана в майбутній Україні для свого сина. Він гетьманом не став. Але 1918 року гетьманом стає її племінник Павло Скоропадський.

Єлизавета Милорадович-Скоропадська

До керівної Ради українських поступовців на початку ХХ ст. входить барон, граф, син статського генерал-майора, професор-статський полковник, великі поміщики, мировий суддя, завідувач Київської санітарної управи-статський майор, адвокат-депутат І Державної думи тощо. Син статського генерал-майора – це Михайло Грушевський. Серед лідерів українських соціалістів і підпільників теж зустрічаються дворяни і діти поміщиків.

З регіональних олігархів український рух підтримують цукрозаводчик і мільйонер Василь Симиренко. На гроші великого землевласника Євгена Чикаленка існує єдина щоденна українська газета «Рада». У православній церкві проукраїнські настрої відкрито демонструють архієпископ Парфеній Левицький і кременецький єпископ Никон Бессонов. Парфеній Левицький видає перше офіційне Євангеліє українською мовою в Російській імперії. Єпископ Никон виступає в Державній думі за викладання українською мовою в початкових школах.

Никон Бессонов і Парфеній Левицький

Українською просвітницькою організацією «Просвіта» в Миколаєві після 1905 року керує син адмірала і командувача Чорноморського флоту, статський генерал-майор Микола Аркас. У «Просвіті» можна зустріти керівника губернського земства, архієпископа, статського генерала, прокурора, податківців, священників, професорів, поміщиків тощо.

Микола Аркас

Елітарний характер має Київський український клуб. До нього входять дійсний статський радник (генерал-майор) Галин Мартирій і Леся Українка. Це для сучасних українців Леся – поетеса, портрет якої на купюрі можна м'яти в кишені. Для своїх сучасників вона – дворянка, поміщиця і дочка статського генерал-майора.

Леся Українка

Якщо багато активістів українського руху добре влаштовані в імперській еліті, то головне питання: навіщо їм взагалі потрібен український націоналізм? Є, звичайно, любов до батьківщини, рідної мови, ідеалізм та амбіції. Але чи тільки? Які інші інтереси можуть бути?

Стимулом для активації українського націоналізму в середині XIX ст. явно може стати порушення імперією неписаного контракту про пріоритет благополуччя православних дворянських еліт в Україні. До цього часу підморожуються соціальні ліфти дворянства і скорочуються можливості збагачення, які з'явилися у XVIII ст. В обмін на них козацькі еліти колись відмовилися від гетьманської автономії й українського козацтва. Але зараз імперія перестає гарантувати ці стимули.

У XVIII ст. захоплення імперією Дикого степу дозволяє частині козацьких еліт відхопити просто величезні латифундії. Навіть менш щасливі українські дворяни можуть отримати одне або кілька сіл разом з рабами. Геноцид кочівників й османського міського населення збільшує територію розселення етнічних українців на 40-50% навіть без урахування Кубані. Відкриття портів на Азовському і Чорному морях відкриває для українського зерна прямий вихід на європейський ринок. До того ж Україна – тиловий район для постійних воєн на Чорному морі, у Польщі і Західній Європі. Сюди йдуть гроші на армію і будівництво військово-цивільної інфраструктури з усієї імперії. Все це для українських еліт справжня «Акуна Матата»: гроші, посади, титули, раби, земля, палаци, кар'єри, ордени, псарні з собаками і секс з безправними кріпачками Катеринами.

Якісь колишні сотники та їхні діти з містечок за покоління можуть стати вельможами. А дрібні писарі з дрібних містечок перетворюються на заплилих жиром самовдоволених малоросійських чиновників Гоголя. Можна згадати, як проводив час в Україні Тарас Шевченко, будучи уже відомим художником і поетом до арешту в 1847 році. Він їздив з гостей в гості хлібосольними маєтками і латифундіями православної дворянської еліти в Україні, включно з володінням колишнього генерал-губернатора Малоросії Михайла Рєпніна-Волконського. Високий рівень життя господарів і гостей підтримує армія українських рабів.

Чому український рух не виникає після 1814 року, коли тисячі офіцерів з України повернулися з революційної Європи? Замість цього в Україні повстають імперські декабристи і поляки. Перша українська організація виникає тільки в 1840-ві роки. На неї, звичайно, впливають національні і революційні ідеї зі Західної та Центрально-Східної Європи. Але саме до цього часу миколаївська Росія вступає в застій, і ліфт соціальної мобільності імперських еліт застряє. Якщо стара система перестає працювати, пошук альтернатив – неминучий.

Щоб досягти успіху, молодим представникам еліти без великого спадку від батьків уже не варто розраховувати на нових безкоштовних рабів і латифундії від царя. Розраховувати варто тільки на доходи від державної служби. І, якщо пощастить, на хабарі і розпил держвидатків. І тут український рух явно починає відігравати роль аналога профспілки і корпорації українських еліт. Українські націоналісти підтримують один одного на державній службі аж до 1917 року. Відомий український державний діяч Дмитро Дорошенко згадував, як належність до українських поступовців допомогла йому отримати вигідну посаду в 1910-ті роки.

У першій половині XІХ ст. з'являється ще один стимул для невдоволення православних дворянських еліт в Україні. Імперський центр більше не виконує зобов'язання щодо забезпечення верховенства православних над євреями, поляками-католиками й іншими національними та релігійними меншинами. За рішенням влади, у Петербурзі багато землі українського степу опиниться в руках болгар, сербів, «москалів», греків, чехів і, найголовніше, німців. Німці, а не українці «садять картопельку» на козацькій землі Хортиці, як пише Шевченко. В Україні досі існує колишня земельна німецька латифундія. Це заповідник «Асканія-Нова». У 1828 році Микола І продає понад 43 тис. га, а точніше дарує, по 8 копійок за десятину німецькому герцогу Фрідріху Фердинанду Ангальт-Кетен-Плесському. На сучасні гроші за вартістю металу це не більше ніж 0,5 євро або 13 грн за гектар.

Польські латифундисти на Правобережжі Дніпра теж нікуди не поділися, і їхні землі православним дворянам не світять. До цього додається бурхливе зростання єврейського бізнесу в торгівлі, будівництві залізниць та експорті через Одесу. Національний протест у Кобзарі Тараса Шевченка проти німців, «ляхів», «москалів» і «жидів» потрапляє прямо в точку. «Степи мої запродані жидові, німоті...». Українські імперські еліти незадоволені політикою імперського центру і засиллям поляків, євреїв і «сторонніх» «москалів» з німцями.

У 1905 році імперія «кидає» імперську православну церкву. Замість державної гарантії переваги над іновірцями, церква отримує указ про віротерпимість і свободу віросповідання. До цього перехід з православ'я в іншу віру вважався злочином. До XVIII ст. за перехід з православ'я в іслам чи іудаїзм могли спалити живцем. Тепер же, з погляду церкви, імператор й імперська бюрократія її просто зрадили. Для боротьби з католиками і протестантами церква починає щосили використовувати ідеї націоналізму. Націоналізм – це новий союзник православ'я, який приходить на зміну імператору. На українських землях це російський та український націоналізми.

Елітарність українського руху в Російській імперії, можливо, визначає його головну тактику у відносинах з владою. Українські націоналісти не йдуть на конфлікт з владою, у якій часто самі працюють. Замість цього українські активісти намагаються домовитися й отримати дозволи, а не діяти нелегально і в обхід. Вони кілька десятків років до 1907 року чекають дозволу влади на легальне поширення антицарських віршів Тараса Шевченка, а не завалюють ними Україну нелегально.

Українські імперські еліти дуже схожі на імперські еліти Шотландії в XIX–XX ст. Українські і шотландські еліти – вірні слуги імперії, російської та британської. Вони її бенефіціари і беруть участь в імперській експансії. Українські православні націоналісти беруть участь у придушенні національного повстання католицької Польщі 1863 року проти православної Російської імперії. Протестантські шотландці беруть участь у кривавих розгромах повстань католицької Ірландії проти протестантської Британської імперії. А з іншого боку, імперські еліти в Україні і Шотландії створюють і підтримують свої національні рухи. У різних масштабах, але вони суперечать політиці імперського центру щодо своїх національних територій.

Інтереси імперської еліти на українських землях стають драйвером українського націоналізму і впливають на його політику. В українському русі в Російській імперії відсутній політичний екстремізм, і він загалом прагне домовитися з імперським центром. У 1917–1918 роках колишні імперські еліти забезпечують швидкий перехід від Російської імперії до української незалежної держави. Вони беруть участь у формуванні уряду, міністерств, армії і державної адміністрації на всіх рівнях. Підготовлені кадри для цього – тільки в бюрократії, армії й еліті Російської імперії. Офіційні версії української історії не говорять про них як проукраїнських.

З науковим варіантом статті можна ознайомитися за посиланням. З дискусійною статтею на цю тему можна ознайомитися за посиланням. У листопаді 2019 року в Українському католицькому університеті (Львів) відбулися семінар і дискусія про імперський елітарний характер українського руху в Російській імперії. Відео дискусії можна подивитися тут. Дискусія починається з 36-ї хвилини.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук