Що нам робити з Порошенком?

Українці знову можуть втратити контроль над центральною владою. Цей невтішний висновок напрошується з сигналів, які надходять від нового глави держави: виявилося, що Петро Порошенко, як і його одіозний попередник, може говорити одне, а робити – зовсім інше. Небезпека полягає в тому, що розбіжності стосуються ключових проблем.

Наприклад, днями стало відомо, що президент Порошенко ввів до складу Нацради з питань ТБ і радіомовлення людей, які ще недавно залежали від нього самого і його партнера по медіа-бізнесу, глави Адміністрації президента Бориса Ложкіна. Новина викликала подив серед політиків та оглядачів, адже ангажованість новоявлених чиновників не викликає сумнівів. Ось і вір після цього заявами Петра Олексійовича, що він виступає проти політичної корупції.

І що характерно, коментар з цього приводу відомий київський журналіст Сергій Лещенко подав після трохи сором'язливого пасажу: «Поки іде війна, решта подій відходять на задній план. І критикувати Порошенка стає, як хода проти течії. Але критикувати треба – бо цей синдром війни призведе спочатку до глухоти влади, а потім до її розбещення».

Вважаю це застереження не цілком доречним. Так, запекла АТО у двох східних областях – це дуже прикрий і безрадісний факт, і всі сили країни зараз повинні бути кинуті на знищення терористів. Але про зміцнення тилу хіба не треба дбати? Справедливе і розумне облаштування життя на решті території держави хіба не має бути турботою суспільства? Як нещодавно зауважив нардеп від Львова Михайло Хміль, «сьогоднішня боротьба за свободу не може стати на перешкоді завтрашньому майбутньому наших дітей». Тому ніколи не слід зупинятися перед критикою вищого керівництва країни. Якщо дозволяти владі списувати все на якісь екстраординарні події, то, як показує світова історія, вона швидко навчиться ці події генерувати і пролонгувати. Буду радий, якщо правління пана Порошенка виявиться виключенням.

На жаль, деякі кадрові кроки нового глави України можуть піти не на користь не тільки громадській думці, а й найголовнішому наразі – гасінню воєнної пожежі. Взяти призначення міністром оборони колишнього міліцейського начальника Гелетея. Навіть якщо опустити деякі не дуже чисті сторінки його біографії, це призначення не здається дуже вже доцільним насамперед з професійної точки зору.

«Міністр оборони Гелетей, міліціонер, від полковника до генерал-полковника за півтора року... В Україні міг би назвати понад 50 кандидатів на голову Міноборони, потужнішіх і професійнішіх за Гелетея», – поділився своїм баченням ситуації екс-міністр оборони, член парламенту Анатолій Гриценко. У словах депутата є резон: у розпал іноземного вторгнення віддавати військову машину держави на відкуп непрофесіоналові – щонайменше дивно...

Помилки слабо підготовлених кадрів дуже дорого коштують народу. Наприклад, під час недавнього одностороннього «перемир'я», оголошеного паном Порошенком, від рук терористів загинули більше двох десятків українських військовослужбовців і мирних громадян. Ці жертви – і на його сумлінні. Як же тут не критикувати господаря Банкової?

Невже треба чекати, коли мільярдер Порошенко, який, до речі, всупереч обіцянкам так і не розлучився з усіма своїми бізнес-активами, остаточно оточить себе людьми з минулого, всіляким комерсантами, силовиками, котрі заплямували себе, та іншою близькополітичною братією? Хіба товариство зобов'язане покірливо спостерігати, коли ця різношерста «команда» наламає стільки дров, що українцям знову доведеться звозити на Майдан автошини? А чи вартий того хоч один правитель?  Не сотвори собі кумира, гласить одна із заповідей Творця.

Навіщо вітати Путіна?

Днями літня львів'янка з гіркотою мені говорила: «А! Скоро все буде, як за Януковича». Що таке? Чому такий песимізм? Виявилося, напередодні, 29 червня, Порошенко розмовляв телефоном з російським фюрером, через якого на Донбасі ллється кров. Того дня президент України, повідомляли інформагентства, «привітав Путіна із Днем Росії та розповів йому про свій мирний план».

«Я аж мало не похлинулася, коли це почула! Відразу уявила: під час війни Сталін дзвонить Гітлеру і вітає його з річницею Рейху... Ідіотизм якийсь! Найбільше прикро, що Порошенко поважає цього Ху*ла більше, ніж свій народ», – вибачившись за повтор нашумілої клички Путіна, винесла стара українка вирок діям свого президента.

Як з'ясувалося, того ж дня, коли Петро Олексійович мило розмовляв з кремлівським бандитом, він не вважав можливим викроїти трохи часу на відвідування громадського віча, що відбулося на Майдані. Був зайнятий? Та годі вам! Про віче було відомо заздалегідь, в Адміністрації президента зобов'язані були це врахувати. А Ху*ло міг би й почекати. Щоправда, того недільного дня Порошенко ще розмовляв з президентом Олландом і канцлером Меркель. Але вони б, напевно, з повагою поставилися до того, що українському лідеру необхідно побувати на народних зборах. Та й година-півтори нічого б не змінила.

Не вважали за потрібне керівники країни відвідати і наступне громадське віче, і центральну раду сотень Майдану, що пройшли 6 липня. Тим часом там висунули до Порошенка найсерйозніші вимоги: звільнити главу МВС Арсена Авакова і начальника Держприкордонслужби Миколу Литвина, до яких накопичилося занадто багато питань. Активісти заявили, що домагатимуться цих відставок за допомогою пікетів біля названих відомств.

Мені це чимось нагадує часи Януковича. Не цілком, звісно, не повною мірою, але дещо звідти вже починає проявлятися. Деякі нинішні високі чини, як і колишні, потроху відгороджуються від людей, починають демонструвати неповагу до тих, завдяки кому вони прийшли у владу. Це наразі не так помітно і загалом терпимо, але тенденція вже вимальовується. Якщо її не зупинити, дехто з часом геть забуде, заради чого українці вели смертельну сутичку на Євромайдані.

Тягне ковдру на себе

Проблема ще й у тому, що президентський шлях Порошенка тільки починається, а тривожних дзвінків від нього вже прозвучало чимало. Найгучніший – президентський проект змін до Конституції України, який 3 липня було внесено до порядку денного Верховної Ради. Повідомляється, що, згідно з документом, у регіонах передбачається заснувати інститут представників президента, які матимуть колосальні повноваження. Вони, наприклад, зможуть зупиняти рішення органів місцевого самоврядування та навіть розпускати їх шляхом звернення до КСУ. А на будь-який суд в Україні верховна влада завжди вміла впливати... Зацікавлені сили просувають цей проект з такою наполегливістю, що деякі парламентарі, мабуть, просто отетеріли.

«Шановні колеги, – писав, наприклад, у своєму мікроблозі вже згаданий депутат Хміль. – Хочу звернутися з одним простим питанням: чи можна голосувати за запропонований Президентом проект змін до Конституції, кінцевий варіант якого ще не розданий депутатам до сих пір?».

Таке голосування стало б пародією на законотворчість. А оскільки справа стосується Основного закону України, то можна сміливо говорити про те, що його ініціатори далеко не випадково «женуть коней». Щось у них на думці не найкраще.

Кваліфіковані українські юристи підтверджують тривожні здогади. Так, Олександр Задорожний, завкафедрою міжнародного права Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка, вважає: «Мені здається, що внесення змін до Конституції України – це якийсь злий жарт. Хочу нагадати, що президент неодноразово заявляв, що ніякого збільшення його повноважень йому не потрібно, а в інавгураційній промові він говорив про те, що готовий працювати з повноваженнями, з якими його обрали. Цей законопроект не відповідає на жодне питання, яке хвилювало людей і ставилося в зв'язку з необхідністю внесення змін до Конституції».

Реакція однієї з основних політсил країни, партії «Батьківщина», також вкрай негативна: «Конституційні зміни від Президента є черговим перетягуванням ковдри владних повноважень».

Сподіватися на те, що після таких заяв політичні партії змиряться з відродженням президентсько-парламентської форми правління, яка вже, здавалося, канула в лету (і це було одним з найголовніших досягнень Євромайдану) – якось не доводиться. А значить, Україна знову може загрузнути в політичних чварах, на які істеблішмент буде витрачати час і сили на шкоду реформуванню країни.

Тримати будь-яку владу в узді

Ні хвилини не сумніваюся в тому, що в Адміністрації президента України є кваліфіковані юристи і суспільствознавці, здатні розглянути всю згубність таких кроків влади. Однак, судячи з усього, проблема лежить глибше. Слід твердо пам’ятати, що пан Порошенко був і залишається олігархом, а це – особлива публіка. До того ж раніше Петро Олексійович працював у командах своїх одіозних попередників. Навіть одна його спроба проштовхнути сумнівний конституційний законопроект нишком, без широкого обговорення, говорить про те, що він починає копіювати повадки і звички своїх вчителів.

Згадайте, як поводилися президенти Кучма, Ющенко і Янукович. Здавалося, що вони вважали себе месіями, мало не богами, покликаними вести український народ до щастя, тоді як мали б лише виконувати, причому тимчасово, цілком утилітарну місію з реалізації доручень народу.

Що доручив народ пану Порошенкові? На що йому було видано аванс довіри? Зовсім не на те, щоб він почав втілювати своє власне бачення перебудови країни. Його власне бачення, якщо судити за тим же конституційним проектом, може різко розійтися з народним. Тому Євромайдан – а він уособлював переважну більшість громадян України – дав тоді ще майбутньому главі держави чіткі й однозначні директиви: повне перезавантаження влади, люстрація, євроінтеграція, пошук і покарання тих, хто вбивав і бив мирних демонстрантів...

Часу минуло ще небагато, але вже зараз став вимальовуватися настрій нового президента України. Поспішаючи перетягнути ковдру повноважень на себе, Порошенко не поспішає реалізовувати, наприклад, вимогу Майдану про проведення люстрації. Звичайно, розв'язана Кремлем війна ускладнює вирішення багатьох внутрішніх проблем. Але списати все на війну – не вийде. Люди ж не дурні і добре бачать, як знову починають піднімати голови ті, хто спочатку в страху сховався і по кому, як мінімум, плаче слідство. Деяких людей з минулого, наприклад, одіозного Медведчука, пан Порошенко навіть спробував фактично реабілітувати, включивши в переговорний процес з терористами. І це попри те, що ця людина відома як кум і провідник політики Путіна в Україну і, як стверджує секретар РНБО пан Парубій, причетний до розпалювання сепаратистської пожежі...

Прямо кажучи, складається враження, що Порошенко став трохи забувати, хто і для чого поставив його до влади. Це породжує такі думки: а чи не зарано дехто поспішає розігнати майданівців по домівках?

Все вище сказане аж ніяк не означає, що українці знову обрали главою держави «не того». Такий висновок робити поки рано, тим більше, що деякі кроки Порошенка обнадіюють. Але сьогодні, коли з пам'яті людей ще не вивітрився події зими, політичним і громадським структурам України варто було б потурбуватися про те, щоб виробити чіткий і надійний механізм з утримання будь-якої влади, будь-якого президента, будь-якого чиновника в жорсткій узді. Щоб вони працювали на народ, а не навпаки.