Уособлення опору русифікації з неймовірною історією кохання

Багато українців знають Івана Дзюбу як автора книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Він також був одним з ініціаторів акції протесту проти масових арештів української інтелігенції на прем’єрі «Тіней забутих предків». Літературознавець, громадський діяч, активний учасник руху за незалежність України присвятив життя боротьбі з русифікацією та відродженню української культури.

На основі матеріалів «Суспільне. Культура» та Українського інституту нацпам’яті розповідаємо цікаві факти із біографії великого українця Івана Дзюби.

***

Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що зараз входить до Волноваського району Донеччини. Дитиною пережив Голодомор. Він пригадував, як бабуся терла кору дерева, щоб прогодувати родину. Мама Івана працювала санітаркою в лікарні та розповідала вдома про виснажених голодом людей.

Через голод сім’я переїхала спершу до селища Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Карʼєри (тепер Докучаєвськ), де хлопчик закінчив середню школу, – так у Донецькій області й проходило дитинство Івана Дзюби. Змалку хлопець був російськомовним, хоча й володів українською.

«Почалась вакханалія "російського пріоритету" в усіх сферах життя, в усіх науках – скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у Комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав "русский" і так було й записано у моєму комсомольському квитку (можна собі уявити, скільки таких "русских" було по всій Україні…)», – писав згодом Іван Дзюба.

Дюзба навчався у Донецькому педагогічному інституті на російській філології та отримував Сталінську стипендію. Під час навчання відкривав для себе багато нового про Україну та розмірковував про радянську дійсність, розуміючи, що українська нація не гірша за інші.

«Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», – сказав Іван Михайлович в 2013 році в інтерв’ю Дмитру Гордону.

Кожна дитина є особливою, і «Оптіма» це розуміє. Дистанційна школа забезпечує індивідуальний підхід до кожного учня, враховуючи особистий темп і бажаний спосіб навчання. Завдяки досвідченим педагогам та інноваційним технологіям діти отримують якісні знання, які залишаються з ними на все життя. «Оптіма» – надійний партнер у підготовці до успішного майбутнього!

Іван продовжив навчатись у аспірантурі в Києві, був одним з учасників Клубу творчої молоді, який називають осередком ранніх шістдесятників, та познайомився із Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком.

Зліва направо: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк (фото "Урядового кур'єра")

Учасники клубу проводили різні заходи, виставки, творчі вечори. Серед літературних вечорів можна пригадати вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування памʼяті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба не просто брав участь, а й був серед організаторів.

Іван Дзюба був щасливо одружений, а історія їхнього з дружиною Мартою кохання вас точно здивує. Адже чоловіку достатньо було лише один раз поспілкуватись із дівчиною, щоб вирішити поєднати з нею життя. Пара познайомилась у Львові у 1962 році.

Мати дівчини була сусідкою письменниці Ірини Вільде, яка запросила її до себе на свято, де серед інших гостей був й Іван Дзюба. Він із товаришами приїхав до Львова, щоб виступити на літературних вечорах. У квартирі Ірини Вільде Дзюба познайомився та закохався у студентку Марту.

«Коли прийшла, побачила Миколу Вінграновського (тоді я ще не знала, хто це), але то був не мій тип, блондин Драч – теж ні, а третій, в окулярах і чорнявенький, – може бути. І саме цей чорнявий хлопець одразу до мене підійшов. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Дзюбою. Ми весь вечір танцювали вдвох. Він запросив мене наступного дня на вечірню прогулянку. Я ще вагалася, йти чи ні, але Іван не дав мені часу для роздумів – прийшов до нас зранку й каже: “Чому маю чекати до вечора, якщо можна піти кудись разом зараз?” Так все почалося. Іван відразу хотів, щоб я виходила за нього заміж», – пригадувала згодом Марта Дзюба в інтерв’ю газеті «День».

Мартина мама не дозволила парі побратись так рано і порадила почекати рік, після чого Іван з Мартою й справді одружились, а згодом у них народилась донька Олена. Про історію їхнього кохання зняли також документальний фільм.

Іван і Марта Дзюби з дочкою Оленою. (Фото "Суспільного" з сімейного архіву подружжя)

Після одруження та переїзду у вересні 1965 року у Києві відбулась прем’єра фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Іван Дзюба піднявся на сцену та сказав: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді», почавши перераховувати імена. Щоб заглушити промову, у залі увімкнули сирену. Після цього виступу Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь».

Багато українців знають Івана Дзюбу, як автора памфлету «Інтернаціоналізм чи русифікація», де він проводить критичний аналіз радянської національної політики в Україні: з одного боку він був «антирадянський», але з іншого – спирався на радянські постулати, які важко було заперечити.

Автора пробували «перевиховати» та змусити відмовитись від своїх тверджень, але марно, саму працю ж визнали «шкідливим твором». Памфлетам зробив фурор не лише в Україні, його читали й за межами Радянського Союзу – відомо про переклади англійською, італійською, китайською, російською та французькою мовами.

У 1972 році Івана Дзюбу затримали та арештували. Згодом йому довелось написати покаянного листа і йому дозволили вийти на волю за умови, що він оспівуватиме «літератури народів СРСР». Проте, до «волі» Івану було ще далеко – сім’ю переселили у будинок, де жили працівники КГБ, щоб стежити за ним. Проблеми були й із знайомими, які вважали Івана Дзюбу беззаперечним авторитетом, – після покаяння частина дисидентів перестала з ним спілкуватись.

Фото з кримінальної справи Івана Дзюби

«Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя – і в очах у мене стоять сльози», – писав Василь Стус.

До кінця 1980-х років Іван Дзюба не міг брати активну участь у громадському та політичному житті. В 1989 році Дзюба став одним із співзасновників «Народного Руху України», який відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України. 21 січня 1990 року з ініціативи НРУ організували «живий ланцюг» – мільйони людей взялись за руки, поєднавши Івано-Франківськ із Києвом у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.

У 1992 році Іван Дзюба став міністром культури, працював на посаді академіка-секретаря відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України. Він був співголовою головної редакції Енциклопедії сучасної України, та із 1999 до 2005 року очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба є автором десятків публікацій, книг, зокрема про Тараса Шевченка, досліджень про культуру і політику. Серед останніх робіт – книга «Чорний романтик: Сергій Жадан».

Літературознавець помер у віці 90 років 22 лютого 2022 року у Києві, всього за два дні до початку повномасштабної війни. Його поховали на Байковому кладовищі (ділянка №33).