Конфлікт навколо історії між Варшавою та Києвом, який поглиблюється, мов лінза фокусує всі найгірші риси політичних еліт наших обох країн – незрілість, непослідовність, короткозорість і хибно інтерпретована безкомпромісність.
Одним з останніх скандалів, як подає видання Dziennik.pl, стала заборона на в'їзд до Польщі для Володимира В'ятровича – контроверсійного директора Українського інституту національної пам'яті (УІНП). Офіційного підтвердження цієї інформації з боку Міністерством закордонних справ у Варшаві немає і не буде, принаймні, допоки історик не намагатиметься перетинати кордон з Польщею. «Чорний список» українських полонофобів повинен залишатися таємним, хоча досі невідомо, яка його правова підстава.
Ламання списів
Цей захід – як і більшість останнім часом – створює враження вигаданого на перспективу. Не відомо, як ми мали б застосовувати цю заборону з врахуванням нашого членства в Шенгенській зоні. Відомо, що заборона на в'їзд для В'ятровича допоможе міністрові закордонних справ Вітольдові Ващиковському створити імідж твердого політичного гравця. Це важливо в контексті оголошеної реструктуризації кабінету міністрів під керівництвом Беати Шидло. І ні для кого не таємниця, що Ващиковський є одним із «фаворитів» на відставку.
Ситуацію, за якої зовнішня політика стає не лише продовженням внутрішньої політики, але й інструментом фракційної конкуренції в партії «Порядок і Справедливість», важко виправдати. Тим більше, що на певному корпоративному рівні й Ващиковський, й інших лідери громадської думки в ПіС розуміють все ж, – бо неодноразово висловлювалися на цю тему – що добрі відносини з Україною є одним з найважливіших чинників, які визначають безпеку Польщі.
Нещодавно, виступаючи на каналі TVP Info польський міністр закордонних справ запевнив, що не може бути й мови про те, щоб полишити Україну. Раніше він написав примирювальний текст для газети Rzeczpospolitа. Проте минуло якихось кілька днів, аби урядовці втратили бажання на будь-яке спілкування з українцями. Але як переконати українців у істинності наших тез, не розмовляючи з ними? Якщо головною проблемою є труднощі з обговоренням польської історичної чутливості, то важко вирішити цю проблему, зриваючи комунікацію взагалі.
Володимир В'ятрович не є полонофобом, хоча він і завдає чималої шкоди стосункам з Польщею. Його бачення історії, яке він пропагує як директор УІНП, є неприйнятним для польських істориків. Проте його просто не можна трактувати як репрезентативного представника українських дослідників. Але роблячи з нього офірного цапа і символ української політики пам’яті, ми лише допомагаємо йому зміцнювати свої позиції на Дніпрі, допомагаємо легітимізовувати націоналістичне бачення минулого. Чи такою була мета? Я так не думаю.
Українська політика міністра Ващиковського не знаходить багатьох прихильників навіть у правиці. У понеділок на телеканалі Polsat News 2 її критикували представники ЗМІ, які пов’язують саме з цією політичною силою: Войцех Муха з Gazety Polskiej Codziennie і Павел Боболович з Radiо Wnet. Перший з них порівнював ароґантну позицію шефа польської дипломатії з ефективними – бо спокійними – перемовинами міністра освіти Анни Залевської щодо нового українського Закону про освіту. Замість того, щоб ламати списи, як угорці, Залевська просто змогла домовитися.
З гарматою на горобця
Однак це не означає, що по боці українців немає жодної провини. В'ятрович, котрий пропихає тезу про «волинську різанину» як польсько-українську громадянську війну, є лише однією стороною медалі. Іншою є повне занедбання Україною регіональної політики та відносин зі сусідами. Багатьом політикам у Києві здається, що проблемами у відносинах з меншими державами-членами ЄС можна нехтувати, опираючись на спілку з Берліном; що можна ігнорувати вразливість сусідів і всупереч міжнародним тенденціям брутально просувати чорно-білу версію історії, відбілюючи очевидні злочини.
Польсько-український конфлікт про політику пам'яті, напевно, найкраще охарактеризував – у рідкісному інтервалі часу між полюванням на агентів – Єжи Тарґальський (відомий польський історик, політолог і публіцист – ZAXID.NET). «Не вдасться досягнути жодного польсько-українського порозуміння, допоки поки поляки не визнають, що УПА, звісно, вчинила геноцид на Волині, але УПА також боролася за незалежність України протягом п'ятнадцяти років з радянцями. З іншого боку, допоки українці не визнають, що УПА, яка боролася п'ятнадцять років з Радами за незалежності України, все ж раніше вчинила геноцид на Волині», – сказав він порталу Fronda.pl.
Тож не йдеться про те, щоб – як це було за останні чверть століття – відмовитися від артикулювання польської чутливості в контактах з Україною. Багаторічне зволікання, яке було спричинене благими намірами (не можна руба ставити питання нашого бачення Волині, бо Україна є молодою, бо щойно відбулася Помаранчева революція, бо з Януковичем не личить про це говорити, бо війна тощо), призвело до ситуації, за якої українці просто не розуміють, про що ми зараз говоримо, оскільки досі все було так добре. А суперечливі меседжі з Варшави аніскілечки не допомагають їм зрозуміти це.
Одним з багатьох парадоксів останньої ескалації є той факт, що вона розпочалася з порівняння Віктором Ющенком УПА з Армією Крайовою. Варшава вистрілила з гармати по горобцях, оскільки Ющенко – це політичний банкрут, дискредитований екс-президент, котрий не має ні найменшого впливу на поточну діяльність Києва. Це приблизно, якщо б українці запровадили санкції проти Польщі за те, що Лешек Міллер (прем'єр-міністр Польщі у 2001-2004 рр. – ZAXID.NET). не проти давати інтерв'ю пропагандистам з російського ресурсу Sputnik.
У цій ситуації останню надію на заспокоєння ситуації можна покладати на президентські інститути обох країн. Грудневий візит Анджея Дуди до Харкова, який зараз активно готується, починає виглядати як місія останнього шансу. Якщо прийдешня зима не охолодить емоцій, то заморозить польсько-українські відносини надовго.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописомNowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху,Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво,Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Palone mosty („Nowa Europa Wschodnia”)