Мінський глухий кут

Три роки тому Росія анексувала Крим, а потім інспірувала сепаратистські рухи в південно-східних регіонах України. Кремль тоді активно просував проект «Новоросія», до складу якої мали увійти 8 областей – від Харкова на Сході до Одеси на Півдні. Втім, реалізувати цей сценарій Росії не вдалося. Пішовши в армію, добровольчі батальйони і волонтерський рух, українці зуміли зупинити повномасштабну російську агресію.

Паперове перемир'я

Щоправда, повністю звільнити країну від окупантів і місцевих колабораціоністів не вдалося. Але все-таки Україна змогла локалізувати сепаратистську загрозу, зафіксувавши лінію фронту в окремих районах Донецької і Луганської областей (скорочено ОРДЛО), що межують з Росією.

За загальним визнанням і українського керівництва, і західних лідерів, вирішення конфлікту на Сході України лежить виключно в політико-дипломатичній площині. У зв'язку з цим створено кілька переговорних майданчиків, в рамках яких сторони протистояння за участі посередників намагаються знайти вихід із «української кризи».

Чи не головним майданчиком для цих переговорів є білоруська столиця, де у вересні 2014 року було підписано перші Мінські угоди. Вони передбачали негайне двостороннє припинення вогню, виведення незаконних збройних формувань і найманців, особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО, проведення там місцевих виборів, а також амністію для учасників подій на Сході.

Декларуючи відданість мирному варіанту розв'язання конфлікту, українська сторона ухвалила відповідні закони. Ці кроки були досить критично зустрінуті суспільством та експертним середовищем, оскільки сприймалися як поступки Москві й проросійським бойовикам. Режим перемир'я так і не був дотриманий повною мірою. Навпаки – інтенсивність боїв зросла, що в кінцевому підсумку призвело до підписання других Мінських угод у лютому 2015 року.

Перемовини лідерів України, Росії, Німеччини та Франції тривали 16 годин і проходили буквально на тлі захоплення російськими окупантами важливого залізничного вузла у місті Дебальцеве. Для президента Росії Володимира Путіна ескалація на Сході була додатковим аргументом тиску на Україну. Однак поки в Мінську йшли виснажливі переговори «нормандської четвірки», Збройні Сили України утримували свої позиції і лише через кілька днів залишили Дебальцевський плацдарм.

Другий «Мінськ» став новою редакцією першого. Основним його пунктом залишалося повне й неухильне дотримання режиму тиші, виконання якого було проблематичним. Сторони домовилися про відведення важкого озброєння. Його моніторинг мала забезпечити Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ. Не менш важливим пунктом угод став обмін полоненими за формулою «всіх на всіх». Це було чи не єдине досягнення «Мінська», хоча поступово і воно було заблоковане Москвою.

Таким чином, вона шантажує Київ, вимагаючи від нього виконання політичної частини угод: особливого статусу для ОРДЛО, закріплення цієї норми на рівні Конституції України, амністії для бойовиків і проведення виборів на тимчасово окупованих територіях. І тільки потім Москва погодитися передати Києву контроль над 400-кілометровою ділянкою кордону, через який Росія постачає на Схід регулярні війська, найманців і озброєння.

Українське керівництво не погоджується на цей шантаж, хоча саме така послідовність кроків прописана у «Мінську». Спочатку вибори – потім закриття кордону. Київ наполягає на першочерговості виконання питань безпеки. Москва ж навпаки – говорить передусім про політичний блок угод. Погодитися з цим жонглюванням пунктами домовленостей Україна не може.

Політичні поступки Росії негативно сприймаються суспільством і політикумом, які трактують їх як зраду і капітуляцію. Розуміючи ситуацію, що склалася, президент України Петро Порошенко не тисне на парламент і може заявити Заходу, що для повної імплементації політичної частини «Мінська» немає достатньої підтримки депутатів. Вольове просування законів може викликати громадське хвилювання з непередбачуваними наслідками, як це вже було в серпні 2015 року, коли під стінами парламенту праві радикали кидали гранати, загинули четверо бійців Національної гвардії, а сотні людей отримали поранення.

Повзуча окупація

Сьогодні в Україні дедалі частіше говорять про неефективність Мінських угод. Переговори в білоруській столиці, проте, тривають. Результат їх, щоправда, невеликий: обмін полоненими зупинено, режим перемир'я існує тільки формально, бойовики обстрілюють цивільні об'єкти, руйнують інфраструктуру Донбасу.

Замість того, щоб по-тихому піти зі Сходу і зберегти обличчя, Росія продовжує напомповувати регіон зброєю, розповідаючи всьому світу байки про те, що вона не підтримує терористів. А все озброєння у них – ще з радянських запасів. Вони його знайшли в шахтах Донбасу або відібрали як трофеї у Збройних Сил України. Як кажуть, «нас там немає, але ми переможемо».

Більше того, недавно Путін підписав указ про визнання «документів» (паспортів, свідоцтв про шлюб, народження і смерті), виданих органами «влади» самопроголошених республік. А державний «Сбербанк Росії» заявив про готовність обслуговувати громадян з такими «документами». Все це Москва робить виключно з «гуманітарних міркувань» і не вбачає у цьому суперечностей з Мінськими угодами.

В українському МЗС вважають такі кроки свідомою ескалацією конфлікту. Тим більше, Путін підписав свій указ про визнання фейкових «документів» саме у день зустрічі міністрів закордонних справ України, Росії, Німеччини та Франції. На додачу до російських танків, російських шкільних підручників, російських медіа і російських рублів, якими окупанти платять зарплати і пенсії, тепер будуть і визнані Росією аусвайси.

За фактом регіон перетворюють в чергове Придністров'я або, якщо хочете, «Придонбасся». Розграбування і «націоналізація» промислових підприємств на непідконтрольних Києву територіях, але зареєстрованих за українськими законами, тільки зайвий раз підкреслює окупаційний характер маріонеткових республік. Раніше деякі заводи Донбасу були «евакуйовані» до Росії, про що не упустила можливості відрапортувати урядова преса.

Тому дедалі частіше в Україні лунають заклики законодавчо визнати ОРДЛО тимчасово окупованими територіями і перекласти весь тягар відповідальності на державу-окупанта. Відповідні проекти вже зареєстровані в парламенті. Подейкують навіть про вихід з Мінських угод, які не працюють, або про зміну формату.

Втім, критики забувають, що виконання «Мінська» чітко прив'язане до санкцій Заходу проти Росії. Немає прогресу в мирному врегулюванні – немає поетапного зняття торговельно-економічних та персональних обмежень, чого так активно домагається Москва. У цьому контексті українські експерти приходять до парадоксального висновку: «Мінськ» не виконується, але працює. І поки альтернативи йому немає. Інші формати (за участю Великої Британії та Польщі) неможливі без згоди Росії.

У президентській адміністрації та уряді негативно сприймають заклики опозиційних сил та учасників бойових дій до блокади Донбасу і фактичної відмови від територій. Однак досі українська влада не запропонувала суспільству виразної стратегії деокупації і реінтеграції Сходу та Криму, а саме під ці завдання було створено окреме міністерство. Хоча наразі вся активність влади обмежується декларативними концепціями і програмами відновлення миру, покликаними показати, що Україна готова піклуватися про всіх своїх громадян. Що боротьба за уми і серця людей для неї не менш важлива, ніж звільнення захоплених територій.

Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів,Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом,Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході,Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.

Оригінальна назва статті: Nie ma nas tam, ale zwyciężymy („Nowa Europa Wschodnia”)