Стендапер Христос

Нещодавно переглянув на ютубі виступ одного українського стендапера, де він пародіював свого колегу, який затинається. А ще висміював безхатька. І так гидко стало на душі. І від того стендапу, і від сміху в залі. З чого будемо сміятися далі? Із мільйонів внутрішніх переселенців, які втратили все і часто досі живуть у жахливих побутових умовах? З інвалідів війни? Із сиріт і вдів? Комусь може видатися, що я перебільшую, але стендап – це лакмусовий папірець суспільних настроїв і тенденцій. І ця тенденція висміювання людей із фізичними вадами, маргіналізованих або соціально невлаштованих дуже і дуже нездорова, тому і звертаю на неї увагу. Вибачте, що мушу повторювати такі ази, але, видно, не всі їх засвоїли.

Я сам дуже люблю посміятися і маю на фейсбуці (тепер Meta) рубрику #клерикальнийгумор. Я маю право сміятися над такими речами, бо я священник і, сміючись над церковними темами, я сміюся в першу чергу над собою. Це самокритичний сміх, і саме як духовна особа я маю право постити такі меми та піднімати їх на сміх. Те саме стосується людей із вадами: сміятися над ними мають право лише вони самі. І над людьми з інвалідністю — лише люди з інвалідністю. Бо вони перебувають у цій шкірі, в такій же ситуації. Вони мають право сміятися над самими собою, представляти об'єктивно трагічне в комічному світлі. Такий сміх очищає, допомагає прибрати зайвий пафос, коли мова про клир, або пропрацювати травму чи впустити трохи світла у важку життєву ситуацію, коли йдеться про важкі обставини життя чи вразливі категорії суспільства. Тоді такий сміх лікує.

Також лікує сміх над помилками влади чи вадами суспільства. Такий сміх не викликає запитань етичного характеру, бо влада стоїть над нами, бо всі ми є частиною суспільства. Але тут не так просто створити справді смішний контент, бо треба подумати, що саме виставити на публічне осміяння, як і що сказати, щоб було справді смішно і водночас не скотитися у примітивне критиканство та не дістати на горіхи від влади (будь-яка влада має алергію на критику, але в нашої влади від критики починаються просто якісь епілептичні припадки). І кілька (доречно чи недоречно) вставлених матів тут погоди не зроблять і щирого, веселого сміху в публіки не викличуть (питання матів у стендапі – це взагалі окрема тема для розмови). Не дивно, що серед майже двох десятків відомих мені українських стендаперів політичні теми опрацьовував (доволі непогано), здається, лише один (Антон Тимошенко).

Натомість насмішки красивих і здорових над хворими чи фізично недосконалими, як і над тими, хто в соціумі стоїть нижче від тебе – це дно. Сміх над соціально вразливими категоріями, над маргіналізованими, лише сприяють атрофії співчуття до ближніх у авдиторії. Це руйнівний сміх. Це насмішка, яка є родичкою булінгу.

Ну й нарешті про Пасху. У деяких народів, у т.ч. слов'ян (на Балканах), була традиція жартувати на похороні, бо існувало переконання, що сміх відганяє смерть. Мабуть, із такого ж переконання постав звичай починати пасхальну проповідь із жартів і анекдотів, який побутував, зокрема, в Баварії – т.зв. risus paschalis. Бо Христос, подолавши смерть, дарує нам радість і повертає сміх. Більше того – Він є стендапером у прямому сенсі цього слова: Він «устав», «піднявся» з мертвих, «stood up», «risen». Тому свято Пасхи є буквально святом стендапу, святом, коли стендапер Христос своїм стендапом справді проганяє смерть. Бажаю всім нам у пасхальний час радости та сміху, які дарує возстання з мертвих («стендап») Христа. Бажаю всім радости та сміху, які будуть зцілювати, а не ранити, які будуть нас усіх будувати, а не руйнувати.

На головному фото пародійно усміхнений Христос (Buddy Christ) із фільму «Догма».