На Каннському кінофестивалі у рамках програми ACID відбулась прем’єра документального фільму спільного виробництва Польщі, Франції та України «Звідки куди» (Skąd dokąd) польського режисера Мацєка Хамели про евакуацію українських біженців.
Для програми Cannes ACID щороку асоціація кінематографістів ACID (Асоціація незалежного кіно та його розповсюдження) обирає 9 фільмів. До виробництва фільму долучилась українська кінокомпанія «435 FILMS».
На фото: килим з села Лукашівка (Чернігівщина), звідки Хамела евокуював людей, належить 80-річній жінці, яка пережила окупацію і навіть після бомбардувань не виходила з дому. Вона досі живе в кімнаті цього зруйнованого будинку. На килимі: Мацєк Хамела, режисер, Лариса Сосновцева, героїня фільму з Маріуполя, Ксенія Марченко, менеджерка з виробництва, Юра Дунай, оператор, Анна Паленчук, співпродюсерка (кинокомпания «435 FILMS»)
Повнометражний документальний фільм «Звідки куди» розповідає про людей, які після вторгнення Росії змушені залишити свої домівки, щоб знайти безпечний притулок. Вони сідають в евакуаційний автобус та розповідають про те, що їм довелось пережити. За кермом сам режисер, який везе героїв якомога далі від війни.
Спочатку він був лише волонтером, який допомагає людям врятуватись. Потім з того вийшов фільм, своєрідне роуд-муві, де герої розповідають свої історії.
У картині немає жахів війни, вбитих, поранених, зруйнованих домівок. Проте рівний ритм розповіді, на перший погляд, спокійний та малоемоційний є контрастом до того, що відбувається. Можливо, тим людям, які їдуть якомога далі від війни уже й нема куди повертатись.
Така проста, навіть скупа форма, що залишає поза кадром дуже багато, максимально концентрує увагу саме на людях.
Мацєк Хамела (фото Filip Wolski)
Ми поговорили з Мацєком Хамелою у максимально далеких від війни Каннах про те, як народився цей фільм.
Як ви стали волонтером? Чому зайнялися евакуацією людей?
Я не думаю, що в цьому є щось незвичайне. Це був такий рух, такий супротив, який сколихнув усе суспільство, наелектризував його. На початку не було централізованих можливостей вивозити людей, наприклад транспортних засобів, бо ніхто до цього не був готовий, тому прості люди винесли все це на своїх плечах. Я був лише одним із них, одним із тисяч таких людей.
І коли ви зрозуміли, що з цього вийде кіно?
Коли я почав возити людей, у мене взагалі не було відчуття, що ми будемо щось знімати, я взагалі не міг собі цього уявити. Як і багато інших людей, я допомагав майже 24 години на добу. Тим більше, що я міг собі це дозволити, адже не працюю на якійсь постійній роботі чи у великій корпорації.
Кадр з фільму (Софійка та її родина)
Ідея фільму виникла пізніше, після кількох тижнів мандрівок Україною та евакуації людей. Я попросив свого друга, оператора, поїхати зі мною, щоб допомогти мені керувати автом вночі. Ми взяли камеру, і так народилася ідея фільму.
Я питала нещодавно волонтерів з Литви, чому вони так активно допомагають нам. Вони сказали, що усвідомлюють, що могли би бути наступними, що це їх війна. А що про це думають у Польщі?
Звичайно. Я знаю, що литовці це дуже відчувають. Це маленька країна, і близькість такого великого сусіда має викликати багато побоювань. Я пам’ятаю одного литовця, який приїхав на польсько-український кордон і затримався там надовго. Він робив безкоштовні хот-доги для всіх біженців. Неймовірно позитивна людина, яку я побачив на самому початку війни, а потім, через кілька, місяців геть виснаженим. Це було на одному із пунктів перетину кордону.
Я думаю, що у нас спільна історична травма. Травма малих країн. Звісно, Польща є більшою країною, ніж Литва, але порівняно з Росією це все одно дуже маленька країна. Це життя поколінь в тіні великого та агресивного сусіда з тоталітарними амбіціями, для якого людське життя не має сенсу. Мають значення завоювання чужих територій і розширення Російської імперії.
Кадр з фільму (Глорія Сіфа)
Розкажіть, будь ласка, як робився фільм, як ви обирали героїв.
Ми працювали над фільмом дуже довго, майже рік. Більшої частини того, що було знято, немає у фільмі. Нам довелося відмовитись від дуже багатьох історій. У першій редакції фільм тривав три години. Ми думали, що не зможемо нічого викинути. Кожна з цих історій певним чином унікальна, але водночас і репрезентативна. Був дуже тривалий процес відбору. Крім всього іншого таких історій, які будуть унікальними, які будуть промовляти до іноземних глядачів. Такі історії, в яких глядач міг би якось ототожнювати себе за дрібними деталями з повсякденного життя, які пов’язуют нас із цими людьми. У них таке ж життя, як і у нас, дуже схоже. І тепер воно зруйновано.
Звичайно, це був дуже важкий процес. Ми намагалися уникати найрізкіших образів війни та воєнних перипетій, які, звичайно, були, траплялося різне. Однак у фільмі їм не знайшлося місця, бо цей фільм не про те, наскільки страшна війна. Ми не хотіли захоплюватися її образами, тому що таких фільмів багато. Про цю війну зараз знімають і будуть знімати багато фільмів. Настільки докладно знятої війни, мабуть, ще не було.
Ми також не хотіли порівнювати себе чи свої місії з тим, що щодня доводиться відчувати українським солдатам в окопах. Отже, це фільм про інше. Це фільм про історії людей, які втікають від війни на нашому мікроавтобусі.
Чи знаєте, що зараз з вашими героями?
Так, я спілкуюся з багатьма з них. Звісно, не з усіма, але багато хто мені пише досі. Деякі з них жили в моїй квартирі. Наприклад, Лариса, прилетіла сюди в Канни на нашу прем’єру. Вона з Маріуполя, і зараз опинилася у Кані в Нормандії. Таке от співпадіння. Їй вдалося до нас приєднатись. На прем’єрі у Варшаві була Глорія Сіфа, родом із Кіншаси, яка жила в Україні і яку я віз з Києва. Вона перенесла 18 операцій у Берліні і встигла приєднатися до нас на прем’єрі у Варшаві. Приїхала й Анна з батальйону «Азов». А ще на прем'єрі була Софійчина родина (дівчинки з запискою), вони й досі живуть у Констанцині, у центрі, який я для них знайшов. Я також маю контакт із багатьма героями. Я не бачив більшість з них відтоді, але час від часу розмовляв по телефону.
Кадр з фільму
Я розумію, що у вас залишилось багато матеріалу. Чи плануєте робити ще якісь проекти, пов’язані з ним?
Ми зробили фільм, який, на нашу думку, найкраще відобразить цей шматочок історії, який поєднав наші країни. Але це, перш за все, історія України та цієї жорстокої навали, яка була і триває. Я не планую монтувати другий фільм з тими ж матеріалами. Я думаю, що настав час перейти і до інших проектів.
Ми використовуємо