Український «закріпачений» Ренесанс і ХХІ століття
IQ

Український «закріпачений» Ренесанс і ХХІ століття

Про вади української історичної освіти

Євген Гулюк, 20 квітня15811

Наша історія, безперечно, дуже конфліктна й неоднозначна для оціночних суджень. Окрім того, витворений образ минулого нашпигований елементами багатьох ідеологем. Та все ж потрібно мати справжній «талант» і дуже «добрий смак», аби епоху Мікеланджело Буонарроті означити часом «духовної кризи» та «інтелектуального застою», а між возами, косами та шаблями шукати креслення й схеми для підкорення Космосу. А саме цим, так виглядає, ось уже майже тридцять років у нас займаються. При цьому ще й ціною ідентичності та самоствердження.

У силу надміру інфантильного способу мислення, видається, що називати чорне чорним, а біле білим – це простіше простого. Тим не менше, з плином часу приходить розуміння, що це далеко не завжди так. От, приміром, можна зліпити біля барокового палацу халупку, обмазану лайном і кричати, що перше – це відстій, а друге – високе мистецтво. Інколи видається, що українці є абсолютними рекордсменами в цій справі, а особливо – коли йдеться про оцінку історичних періодів та епох.

Якщо ми говоримо про час, коли велика кількість мешканців якоїсь території навчається у закордонних освітніх закладах (між останніми є найперші за датою заснування і найпрестижніші за рівнем надання освітніх послуг), але потім обов’язково повертається додому, отже це добре. Значить такі люди не тільки люблять свою землю, середовище, а й хочуть поділитися досвідом з іншими і бачать перспективи та можливості для реалізації власних знань і вмінь. Зрештою, відчувають на це запит.

Вони отримали певний інтелектуальний, культурний та ціннісний багаж, а далі – повертаються додому і це все приносять з собою. Таким чином, поет пише вірші, формуючи запит на естетику, високі і духовні речі; архітектор будує величні споруди, що стають знаком його власного генія і генія його епохи; художник розмальовує храми і декорує палаци, чим нагадує людям, що життя – це не лише ми кохані й буденні турботи, але також і вищі цінності… Такі речі язик не повернеться назвати негативними, адже відбувається культурний обмін, розвиток і прогрес, людська думка охоплює все нові горизонти…

З іншого боку, постійні та тривалі війни, які спричиняють багато жертв з обох ворогуючих сторін, де одна й інша армії викошують цивільне населення тільки через те, що воно з іншого табору, де бал правлять підкуп і підлість, ворожнеча і обман… Отож описане – це однозначно негатив. Негатив із цілком зрозумілих для сучасної людини міркувань. По-перше, бо жертви – це завжди і за всіх обставин погано. По-друге, бо в таких умовах складно уявити розвиток економіки і господарства. По-третє, бо про нормальний і повноцінний розвиток культури також не може бути мови. Таким чином, дану картину реалій можна окреслити як явище однозначно негативне, зло…

Описані вище речі є абсолютно зрозумілими для сучасної цивілізованої людини, вони не піддаються сумніву і їх можна було тут взагалі не наводити. У контексті цієї статті вони не мають жодної фактографічної цінності, хіба риторичну. Якщо співставити між собою дві прописані вище теоретичні моделі, можна чітко побачити різницю між раціональною логікою і хворобливою дійсністю, як воно часто у нас трапляється. Зокрема, можна помітити, наскільки контрастує здорове мислення із образом минулого, до якого ми звикли, або ж до якого нас привчили й далі привчають.

Йдеться про те, що перший наведений вище опис – це загальна характеристика періоду Ренесансу на українських територіях. Це час життя і діяльності Юрія Дрогобича, Григорія із Сянока, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Адама Чагровського, Івана Домбровського тощо. Говорячи про епоху цих діячів, ми звикли мало думати, але багато міфологізувати – переспівувати зі сльозами на очах і злобою у серці концепції підручників з історії: про тотальну полонізацію, насадження католицизму, втрату еліти, ідентичності тощо.

Але чи дійсно все було аж так погано? Чи справді цей період – це втрачена для нас сьогодні епоха, гідна забуття? Оцініть хоча б назви та проблематику творів перерахованих авторів, їхній спосіб маркування простору: «Лист магістра Георгіуса зі Львова з Русі до магістра Миколи Чепіля з Познані», «Дума Українна», «До Подільського краю син його промовляє», «Розмисел про народ руський», «Дніпрові камени» тощо.

Навіть за такого загального та поверхневого рівня огляду ми чітко бачимо, що як не топталися «монголо-татарська навала», «кріпацтво» та «полонізація» по тих бідних русинах, але вони на це не зважали і своє робили – в найстаріших та найкращих університетах вчились, ректорами там були і навіть свої терени оспівували. На долю не нарікали, а короля бралися виховувати, як йому варто керувати. При цьому, ще й про якісь там права і вольності постійно згадували, тему яких ми принципово оминаємо, говорячи про ті часи, адже там тотальна «полонізація» і «насадження католицизму».

З іншого боку, уявіть лише собі: жили вони не в катакомбах та підпіллі історії, куди ми їх своїми моделями сприйняття намагаємось запроторити, а в розвинених європейських містах. Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк – це дуже цікаві урбаністичні проекти XVІ – XVІI ст. Тут перебували майстри з італійських та німецьких земель, купці з багатьох куточків світу. На одному рівні з ними були й місцеві умільці. Як наслідок, обличчя Львова прикрашають каплиця Боїмів, комплекс Успенської церкви, Чорна кам’яниця; у Бродах, Підгірцях та Збаражі унікальні фортифікації зводили Андреа Дель Аква та Гійом де Боплан, неймовірна синагога оборонного типу є в Сатанові, дуже рідкісні та унікальні іконостаси з тих часів є у Львові, Великих Грибовичах та Рогатині, Пересопницьке Євангеліє з Волині… Це є та спадщина, на основі якої можемо казати, що мешканці наших територій були і продовжують залишатися частиною цивілізованого світу. Цивілізація завжди була тут, і місцеві жителі були учасниками процесу її творення. Вони не жили полонізаціями і татаризаціями і «темними» ці часи називати також жодних підстав немає. Називає хіба той, хто сам темний і для нього завжди трава раніше була зеленішою, а сонце світило яскравіше.

Одним словом, сформувалась така картина, коли епоху, яка є дуже важливою для нас, а також унікальною і неповторною з різних точок зору, жодною іншою конотацією, окрім суцільного негативу, не наділяють. Українцям жахливо зіпсували та спотворили уявлення про час Рафаеля Санті та Леонардо да Вінчі. Усіх тих, хто творив та конструював картину світу у той час, проголосили зрадниками та перевертнями, і вийшло так, що ми повністю перестали чути та розуміти цілу епоху своєї історії. Як наслідок – набуло розвитку ще гірше явище: усі сьогодні живуть з відчуттям, що ченці Свято-Троїцького монастиря на Волині тихенько сиділи й чекали в обителі, коли вже до них притопає той Ренесанс (у нас, бачте, все має ноги – і Ренесанс, і Новий рік) та підкине ідею взятися за створення Пересопницького Євангелія. Самі до цього додуматись вони не могли апріорі. Так виходить, що ми постійно повинні дивитись на Захід чи Схід та очікувати, що хтось звідкись щось принесе.

Хто винен у такому сприйнятті цілої епохи? Станіслав Оріховський, який «чужою» мовою писав, що він русин і тією ж «чужою» мовою критикував короля за його неповагу до свого народу? Чи може Себастіян Кльонович, який «чужою», але дуже колоритною мовою описав Львів і його мешканців тих часів. Чи може винні й самі українці, які навіть в ХХІ столітті, в умовах відкритого і тривалого конфлікту з Росією, а також в часі констатації руху від «русского мира», продовжують інтерпретувати та сприймати своє минуле послуговуючись, головним чином, категоріями російських імперських та радянських міфів. Ідеологи та автори цих конструктів уже давно померли, але їхні творіння «воскресають» у підручниках з історії у ХХІ столітті. Як наслідок, «полонізація», «кріпацтво» та «монголо-татарська навала» буйно квітнуть і на устах сучасних українських дітей. Три перераховані вище категорії – це основа, опираючись на яку трактується і пояснюється весь період. Не ментальність, не світогляд, не цінності й не культура, виявляється, є основними для спільноти, а «полонізація», «кріпацтво» та «монголо-татарська навала». Послуговуючись саме цими «скрєпами», трохи присмаченими національними міфами, ми й надалі інтерпретуємо час, коли вихідцям з наших теренів замовляли праці папи і правителі багатьох держав.

За 27 років державної незалежності змінилось мало і жодної рефлексії та саморефлексії не відбулося. Дітей і далі навчають, що народ, до якого вони належать, найбільш упосліджений і другосортний, що його представники нічого не досягнули і всю свою творчу та військову потугу спрямовували на боротьбу з гнітом визискувачів. Тому потрібно говорити, що та як вартувало би змінити. На основі викривленого і хворобливого поняття патріотизму та власної неповноцінності виховувати покоління переможців не вийде. Відтак, треба міняти підхід до сприйняття минулого і самих себе, свого місця і ролі в історії. Треба, послуговуючись сентенцією німецького теолога Ернста Трельча, подолати історію історією. Підстави для цього у нас цілком і повністю присутні. Адже замість цієї стражденно-кріпацької історії, яка бездумно пропихається, можна говорити про історію досягнень і тріумфів у той час – рівень і особливості здобутої освіти, порушені у текстах авторів питання та підняті ідеї, мистецький та культурний розвиток тощо. У контексті сучасних тенденцій розвитку світу та України це суттєво значиміші та вартісніші питання.

І на сам кінець. Завжди знаходяться такі, що надто закорінені у «скрєпах». Їм подобається стояти на колінах і вони й інших так повчають. Їх не переконати у самобутності та повноцінності жителів українських територій давніх часів. Період Ренесансу на українських землях – це все-одно тільки біль, муки, страждання і поневіряння, бо ж у нас, бачите, держави не було. Державу «наші» вибороли пізніше, але подивіться, що про них писали. До прикладу, Михайло Драгоманов. У 1909 році, у друкарні Івана Айхельбергера (Львів), вийшла його праця під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876)». Отож, «пропащі часи» бувають різними. І хто знає – може і наш колись також так означать …

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук