Вже втретє у Львові відбувається Львівський тиждень скульптури. Ця подія, поза сумнівом, уже стала однією із найбільш обговорюваних у місті. Цього року темою Тижня обрано «Слід пам’яті».
На думку його творців, ця тема в умовах війни потребує широкого обговорення та нових підходів у концептуальних рішеннях, розуміння нових тенденцій у мистецтві та меморіалізації.
Про все це, а саме про виклики та скандали, концепцію та проєкти, ми поговорили в Павлом Гудімовим, куратором, якому Тиждень і завдячує своєю появою.
Розкажи, будь ласка, про основні відмінності цього року?
По-перше, ми повністю вирішили поміняти структуру. Цього року немає такої системи, коли існує головний проєкт, а всі інші проєкти є нібито сателітами.
Цього року ми постаралися в рівні умови поставити майже всі проєкти. Звісно, повністю це зробити неможливо. Є різний масштаб, є різні локації. Але все одно ми вирішили максимально включити у тему «Слід пам'яті» простори зовсім різного характеру, від старовинної квартири, як «Пентхаус» чи «Я Галерея», до Національного музею, до колишнього заводу тощо.
Тобто, крім того, що ми традиційно працюємо з певною темою, цього року вирішили вийти за межі виставок й зробити декілька одноденних подорожей, наприклад, велику паралельну програму.
Звичайно, нікого не здивуєш такими паралельними заходами як екскурсії чи зустрічі. Хоча і вони, звісно, є. Були чудові екскурсії Личаківським цвинтарем, плануємо також відвідати Янівський цвинтар. Були й зустрічі з художниками, авторами проєктів.
Але ми пішли далі. І за транспортної підтримки Львівської міської ради ми їздимо по області й говоримо про феномени, які все ще залишаються закритими. Зокрема, вже відбулася поїздка з Ярославом Мотикою в Гавареччину.
Він розказував, як за допомогою скульптури зберігав пам’ять про давній промисел, про старих майстрів, яких уже років 30, як немає на Землі. Це була надзвичайно цікава поїздка, і слухати Мотику – це справжнє задоволення.
Перша поїздка була присвячена пам’яті Андрія Кіся, одного із найвідоміших дослідників цвинтарів на заході України. Він мав нас супроводжувати, проте так сталося, на жаль, що довелось присвятити поїздку його пам’яті.
Я не кажу зараз тільки про Львівщину. Просто одноденний формат не може нам подарувати і Франківщину, і Тернопільщину. Такі поїздки вимагають складнішої логістики. Проте нам вдалося проїхатися кількома цвинтарями. Зокрема, заїхати в Демню, для того, щоб подивитися, як виглядали наївні скульптури, надгробки тощо.
Цей вікенд у нас була поїздка в Дрогобич та Трускавець, в пошуках скульптури.
Мало хто знає, що в Трускавці є цілий парк скульптури Романа Петрука. Що Франко авторства Миська та Чайки стоїть у Дрогобичі, є скульптура Теодозії Бриж.
Є велика кількість пленерної скульптури, яка оздоблювали готелі. Це неймовірно цінні речі. Цікаво, чи усвідомлюють ті, хто там відпочиває, що це таке і наскільки воно цінне.
Тобто тиждень скульптури – це більше десятка виставок, це об’єкти у просторі міста. Володимир Костирко, наприклад, зробив об’єкт, який називається «Павільйон спадщини» на площі Петрушевича. Портал, зроблений з пічних кахлів, у всіх викликає масу запитань. Як каже сам Костирко, по дорозі на смітник вони стали частиною мистецтва.
Так само в Мистецькій бібліотеці триває чудова виставка, яку Костирко зібрав з управлінням охорони архітектурного середовища, це архітектурні фрагменти.
Тому ми залучаємо не тільки скульпторів, ми говоримо за допомогу пластичного мистецтва про важливі речі, ми говоримо на теми, які є в соціумі.
Ми говоримо про вільну творчість, ми говоримо про пам’ять. І є різні приклади того, як реагують на це люди. Хоча, мушу сказати, що в цілому дуже позитивно. Наприклад, театр Марії Заньковецької неймовірно легко пішов на співпрацю. Там триває виставка «Пам’ять театру», продюсеркою якої була Крістіна Кісєльовайте.
Національний музей сам запропонував Володимиру Семківу зробити спеціальний проєкт Kindergarten. Вони зробили це одними з перших, тож художник цілий рік присвітив тому, щоб зробити дуже цілісний монументальний проєкт, а не просто набір творів різних років.
Вперше ми «засвітили» мистецьку локацію «Ківш». Там відбувається дуже цікавий експериментальний проєкт «Скульптура/Машини», адже не все може бути посаджено у міський простір чи у музейний формат. Потрібні майданчики для експериментальної сучасної скульптури.
І ось там, у центральній роботі Сергія Якуніна «Яма», де відбувається діалог машин і скульптур. Львівський скансен теж залучений, там маємо дві виставки.
Також залучені галереї, звичайно. Це галерея Shum, муніципальний мистецький центр з виставкою, присвяченою Андрій Кісю плюс міський простір.
Також при вході до Національного музею було встановлено врятовану з Донеччини давню пам’ятку. Її реставрували скульптори Сергій Якунін, Олекса Фурдіяк та Олег Капустяк. Це більше, ніж про пам'яті, це про турботу.
Ви активно працюєте з громадськими просторами. Чи відчуваєш ти, що суспільство стало більш готовим до такого не завжди сподіваного діалогу?
Я думаю, торішній стрес, пов'язаний насамперед з «Впевненою», дуже серйозно розділив суспільство на тих, хто готовий думати та змінюватись, та тих, хто готовий розводити скандали у своїх соцмережах.
Коли ми привезли минулого року Василя Корчового (скульптор, автор «Впевненої», – ред.) та організували публічну зустріч, в тому числі з опонентами, які хотіли висловити своє невдоволення, жодного опонента на ту зустріч не прийшло.
Тому відкритий діалог не відбувається. Проте підпільний ведеться іноді у дуже агресивних формах.
Зокрема, була спроба знищити роботи торішніх переможців студентського конкурсу. Ця скульптура, «Ембріон», була реалізована та встановлена за гроші меценатів, але ще до відкриття хтось із «турботливих» мешканців взяв молоток і повністю побив дитяче обличчя. Тобто понищив скульптуру й тепер на неї чекає дуже складний процес реставрації, таку скульптуру реставрувати дуже не просто.
Це ще раз говорить про те, що існує певна неадекватність, яка виражається в агресії проти бетону, каменю тощо.
В мене ніколи не буде ілюзії щодо того, що всі в один момент скажуть: «Так, ми все сприймаємо, любимо, нам все зрозуміло». Ні, такого не буде, але кожен крок, який ми робимо, дає надію на майбутнє.
Ми не говоримо про розваги, ми говоримо про можливість сприймати достатньо складні драматичні речі в просторі міста, не перетворити його на розважальний центр, а перетворити його на поле для дискусій, поле для обдумування, освіти тощо. Тому, коли ми говоримо про сприйняття чи не сприйняття, ми говоримо насамперед про толерантність.
Що цього року викликає супротив?
Думаю, три об'єкти. Це «Павільйон спадщини», на який уже було багато нападок різного характеру.
Скульптура на площі Митній Володимира Семківа так само викликала хвилю обурення. Це продовження того обурення, яке було минулого року на вокзалі.
Ну і звісно, скульптура Embryo, яку пошкодили на вулиці Шевченка.
Проте ми можемо констатувати, що так, як було минулого року, вже не буде, у людей все-таки вже сформована певна толерантність. Люди звикають, що кожен рік щось нове з'являється. Це дає можливість хоча б трошечки посунути оце несприйняття у бік толерантного ставлення.
Я не кажу про любов. Для того, щоб любити, треба глибоко цікавитись сучасним мистецтвом. Треба його вивчати. А у Львові навіть музею сучасного мистецтва немає, який би міг стати певною освітньою моделлю.
Адже таке мистецтво полюбити треба з розумінням, а не просто тому, що воно сучасне. І розібратися треба так само за допомогою, в тому числі серйозних музейних інституцій. Тому ми продовжуємо цей шлях і я надзвичайно задоволений, що цього року це не просто повторення минулорічної програми, а якісь інші, нові, речі відбуваються.
На жаль, цього року жоден закордонний фонд не підтримав Тиждень скульптури. Можливо, наступного року буде трошки легше і будуть хоча б якісь пару ґрантів підтримки, щоб ми змогли заздалегідь запустити роботу.
Проте, що стосується міжнародного контексту, цього року вже маємо учасника з Чехії. Його робота представлена у «Ківші». Вона вироблялася тут, в Україні, але придумана була в Чехії, автор передав детальні креслення. Такі варіанти також можливі.
Я вважаю, що переведення Тижня у міжнародний формат нам дасть можливість подивитися на ширший шар скульптури, на світовий контекст.
Маю надію, що наступного року до нас приєднаються литовці. Можливо, з часом доєднаються інші країни, і тоді ми будемо бачити більший спектр пластичних роздумів в просторі.
Коли ви обирали темою пам’ять, які сенси для вас були первинними?
Первинні сенси виростали з дуже проблемних для нас усіх питань. Це питання меморіалів, питання нового типа цвинтарів, питання публічних просторів, питання того, як можна це робити сучасно, делікатно, без радянщини, яка все одно лізе з усіх шпарин, коли ми говоримо про меморіалізацію обов'язково з бронзовими ідолами тощо.
Цим темам буде присвячена конференція 31 жовтня, яка так і називається «Слід пам'яті». Там будуть якраз панелі присвячені меморіалізації, поговоримо й про скандали, пов'язані з мистецтвом та меморіалізацією, візії щодо нового розвитку цвинтарів.
Можливо, треба б придумати, як все-таки перейти до нового типу вшанування пам’яті, можливо це мали б бути якісь парки пам'яті тощо, але це все фантазії, які мають бути, перш за все, озвучені візіонерами, а далі вже прийняті до розгляду при міському плануванні. Конференція збирає спеціалістів з Києва, Львова, Дніпра та інших міст для того, щоб максимально професійно про все це поговорити.
Це важлива тема, особливо враховуючи війну. Вона болюча та складна, але в суспільстві не можна мовчати. Треба думати, треба розробляти щось нове, говорити один з одним.
Зараз, через війну, ми відійшли від банальної розважальності. Ми більше думаємо про наші кроки, і кожен, незалежно від того чи він митець, чи менеджер, чи чиновник думає, перш за все, про те, як соціум реагує і що йому зараз потрібно.
Тобто я маю на увазі те, що довгі роки можна було заповнювати простір чимось розважальним, легким, використовувати попсові ходи, промоції тощо. Тепер слід підіймати важкі та складні теми. Тому пам’ять це ще і боротьба. Це велика робота. Як закріпити сьогодення в майбутньому, ніхто формули ніякої не має.
Буває, що з закінченням життя людина, пам’ять про неї, просто зникали. Тому, як не дивно, один з методів меморіалізації, це власне мистецтво. Якщо це мистецтво буде змінювати суспільство і суспільство буде рефлексувати, то це вже буде великий крок.
Тому є ключові маршрути, які треба пройти в пошуках власних інструментів пам'яті. Тому, коли я кажу про мистецтво, я думаю, що не для кого з людей, які хоч трошки цікавляться історією, культурою і так далі, не є секрет, що саме культура дуже добре фіксує епохи.
Але в нас є багато білих плям. Наприклад, якщо ми говоримо про скульптуру цвинтарів: то цей пласт меморіальної скульптури взагалі безіменний. Ніякий автор, звісно, не ставив підпису, і тепер маємо складну роботу, адже це все потрібно вивчати та зберігати. Потрібно з чогось почати, хоча б надати цвинтарю у Демні музейний статус. Там поруч з цвинтарем є закинутий костел, в якому точно можна було б зробити хоча б невеликий музей Дзиндр, які походять з Демні. Зробити експозицію про наївну скульптуру, розказати всі ці історії. Це було б просто прекрасно. Я думаю, це був би прекрасний туристичний маршрут. І це теж про пам'ять.
Дуже часто зараз те, що пропонують митці в плані меморіалізації викликає спротив громади. Адже є колективна пам'ять, а є пам’ять про рідних і часом це важко сумістити. У всіх свої смаки. Як перетворити скандали на діалог?
Це дуже правильна постановка питання. Що зробити, щоб почався діалог? Ми не можемо гарантувати, що всі люди в суспільстві мають архітектурну, естетичну чи мистецьку підготовку. Це зовсім не обов'язково. Проте ті, хто її має, так би мовити, еліти, мають взяти на себе дуже серйозні медіаційні процеси. І, як на мене, тут тільки конкурсами не обійдешся. Цей діалог має відбуватись через засоби масової інформації, через зустрічі, через якісь лекції, презентації,проєкти опенейр тощо. Ми маємо зменшувати дистанцію між митцями та іншими представниками суспільства.
Щодо сучасних меморіалів, я думаю, що в таких складних моментах тільки мінімалізм може бути. І не треба рухатися за принципами монументальної пропаганди минулого.
Я думаю, такий діалог поволі, але відбувається. Всі травмовані, хоча у кожного різна глибина травма, але всі готові чути, слухати один одного. І мені здається, що професійні формати, такі як конференції, мають виходити за межі залів до суспільного діалогу.
Те, що стосується скандалів, які були, є і будуть, то Юрій Бірюльов минулого року на конференції «Старе/ Нове», якраз казав, що у Львові завжди були скандали навколо скульптури. Цій традиції вже точно є 150 років. Може й більше.
Але що таке скандал? Скандал – це імпульс для компромісу, для діалогу.
Хоча якщо ти мене спитаєш, наскільки багато компромісу має бути, я б сказав, що, звісно, небагато.
Будь-який компроміс приведе до того, що ми будемо встановлювати зрозумілі пам’ятники, які спираються на минуле, на радянський період переважно. Наприклад, як пам'ятник Степану Бандері. Або це буде стилізація під класику, як пам'ятник Грушевському чи королю Данилу. Тобто це взагалі невідповідні часу речі, зовсім невідповідні.
Як на мене, дуже сумнівний формат меморіалізації Шептицького у форматі бронзового пам'ятника, який ніяк не поєднується з самою постаттю.
Можливо, це не той формат, який мав би бути. От Центр Шептицького – це меморіалізація сучасного формату. Можливо, треба було це ім'я прив'язати не до бронзової статуї, а до стипендії. Це дало б набагато більше користі.
Тому, коли ми говоримо зараз про нерозуміння, у мене чітко є поняття, чому це нерозуміння виникає. Головна причина – брак освіти. Слава Богу, я зараз багато працюю з дітьми, зі школами. Ми розробляємо цілі програми з естетичного виховання для діток. То має бути підготовка людей, щоб вони знали трошки більше не тільки про культуру з підручника, а про культуру як про живий організм. На жаль, школярі рідко яку виставку відвідують.
В суспільстві можна рухатися у двох напрямках. В першу чергу це освіта нових поколінь. Можливо, через дітей і батьки будуть трошки стриманішими, вони будуть розуміти, що не все так, як закладалося у ті далекі роки.
Ми зараз живемо у світі, де маємо дуже поступово (а можливо і швидко) відмовлятися від якихось радянських канонів, у тому числі й у роботі з публічним простором. Нібито це все так і відбувається, але прошивка, при чому не лише на рівні старших поколінь, чомусь збереглася. І це вже не радянська монументальна пропаганда, а монументальна пропаганда часів Незалежності сформувала такі консервативні погляди.
От ми кажемо, а що зроблять поганого ті пам’ятники, які стоять? А вони будуть виховувати оцей канон ідолів, який буде стримувати творчість, який не буде мати образності, метафоричності.
І, відповідно, це призводить до того, що суспільство стає дуже прямолінійним в багатьох речах.
Але, що надзвичайно приємно, водночас є й велика підтримка людей, яким не байдуже майбутнє країни. Які не відкладаються все на «давайте переможемо спочатку, а далі будемо говорити». Адже відкладати все на після перемоги не призводить до перемоги. Перемога – це кожен день, кожна скульптура, яка зроблена, кожна творча думка, яка реалізована, навіть конфлікт, який в результаті призведе до змін – це перемога.
З таких перемог складається велика перемога. Не можна розглядати перемогу в цій війні, тільки як перемогу на полі бою, тоді ми нічого не виграємо.
Нам потрібно перемогти в широкому сенсі. Треба вийти з цієї війни освіченими, соціально відповідальними, сучасними, прогресивними.