Вашингтонський обком

Не раз і майже кожному, хто бодай трохи цікавиться політикою, доводилося чути глузливе згадування «Вашингтонського обкому». Мовляв, не такі вже ті українці й самостійні, а центр прийняття рішень щодо України перемістився з Москви до Вашингтона. Однак за цим, здавалося б, жартом криється ціла вервиця можливих суспільних та політичних маніпуляцій. По-перше, виставляння України в контексті управління з Вашингтона нарочито вказує на її об’єктність та засвідчує «одвічність» зовнішнього правління. По-друге, різними способами підштовхує до думки, що українцям потрібно звільнитися від стороннього диктату і запанувати нарешті «у своїй сторонці». Власне про те, в чому загроза від подібних «жартів» та тверджень і піде мова в сьогоднішньому тексті.

Почнімо з більш глобальної частини – історії російсько-американських відносин. Зрозуміло, що російсько-американські реляції останніх десятиліть мало чим насправді відрізняються від відносин радянського періоду. Хіба що тепер ледве не всі сім’ї високого російського керівництва та олігархів міцно інтегровані в американське та європейське життя. Більшість з тих, кому вдалося «зрубати» грошенят Росії, постаралися переказати їх до США і «заякоритися» для спокійного доживання в комфортних умовах. Для російського ж пересічного обивателя Америка і надалі використовується як жупел, яким не тільки лякають, але й звинувачують у всіх внутрішніх негараздах. Пригадаймо тільки знамениту фразу: «Ще ніколи так погано не жили росіяни, як при президентові Обамі».

Україна менша від Росії, не володіє такими багатими сировинними ресурсами, а тому в ній в рази менше олігархів та різних товстосумів. Хоча куди без них? І в українсько-американських відносинах є достатньо прикладів того, коли США виступали не тільки в ролі зовнішнього арбітра, але й каральної сили закону. Наприклад, колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка засудили в Америці на дев’ять років ув’язнення та 10 млн дол. штрафу за відмивання брудних грошей, фінансові махінації та здирництво. Чи треба казати, що було б з Лазаренком, якби він не втік і залишився в Україні? Те, що він, відкупляючись від судового переслідування, значно збіднів би – факт. Але фактом залишилося б і те, що стосовно нього так ніколи і не звершилося б правосуддя.

Є й набагато ближчі в часі приклади. Наприклад, могутній донедавна олігарх Дмитро Фірташ. І його майже підкосила американська Феміда. Якби не президент Америки Трамп, який частково вирішив скористатися послугами цього українського втікача для внутрішньополітичної боротьби в США, то Фірташ вже давно змінив би віденські апартаменти на нари в американській тюрмі. А уявляєте, якою інформацією може поділитися Дмитро Фірташ з американськими правоохоронними органами, якщо «незнайомий» російський бізнесмен заплатив за нього заставу в сумі 126 млн євро за невидачу його з Австрії до Америки?

Після президентських виборів у США треба сподіватися, що «переїзд» Фірташа до Америки стане питанням часу. А що було б із цим могутнім паном, який володів дев’ятьма телеканалами в Україні, коли б американці не порушили проти нього кримінальної справи? Якби не затримали його примусово у Відні, а він і надалі необмежено впливав би на українську політику? Одна історія з поїздкою Петра Порошенка на «сходку» до віденського «сидільця» за благословенням на президентство в Україні чого варта. А Фірташ не тільки багатий чоловік та медіа-магнат – це ще й гаманець Путіна в Україні.

Правда, засвічений. Саме тому довелося негайно перегруповувати сили. Саме через це й почався стрімкий злет уже забутого в Україні Віктора Медведчука.

На зміну «збитому» Фірташу Путін нав’язав Україні Медведчука. Який «непомітно» не тільки швидко наростив свої капітали, став монополістом у постачанні скрапленого газу і дизпалива, але й докупив так важливий для політичних маніпуляцій медіа-ресурс у вигляді трьох інформаційних каналів. Які двадцять чотири години на добу в брехливий та маніпулятивний спосіб зомбують українців на предмет зловорожих підступів «Вашингтонського обкому». В хід ідуть дурнуваті теорії змов про «соросят», молодих управлінців, вишколених коштом американського філантропа Джорджа Сороса і нібито засланих в управління Україною для остаточного закабалення українців. Нібито для того, щоб допомогти ворогам скупити святу українську землю. І взагалі, щоб занапастити неньку-Україну, перетворивши її на колонію Америки.

Надання Америкою летальної зброї Україні, так необхідної для захисту, подають як примушування тратитися на нікому непотрібне озброєння. Бо ж у Вашингтоні сидять ділки, які тільки й мріють про те, щоб збагрити комусь свою зброю. Відповідно з логічним продовженням ще радянської пропагандистської тези, що саме Америка є розпалювачем усіх світових збройних конфліктів, щоб на них могли поживитися американські збройні концерни. Зауважте, не Радянський Союз, а тепер Росія, розпалює внутрішні та зовнішні вогнища конфліктів, а Америка. Залишається тільки спитатися, а які такі цінності СРСР та Росія відстоювали у В’єтнамі, Кореї, Афганістані і тепер у Сирії? До чого Росія підштовхує нещасну Венесуелу? Чим виправдана поява кривавих ран у Придністров’ї, Абхазії та на Донбасі? Уявним наступом Америки? Насаджуванням американської моделі? Погодьтеся, що у всьому цьому більше від параної престарілого чоловіка, що марить світовим пануванням. І ані крихти здорового глузду.

А тепер задумаймося над тим, хто ж виступає в ролі оборонця української незалежності та самобутності від «Вашингтонського обкому»? Так, креатура Путіна. Агресора, що анексував частину суверенної території України та розв’язав криваву війну на Донбасі. Особа, що демонстративно літає до Москви на поклон Путіну і заявляє, що нема ніякої російської агресії проти України, а є громадянський конфлікт. Від нього можна почути, що це не російсько-українська, а російсько-американська війна. Мовляв, злобні «америкоси» використовують Україну як розмінну монету в боротьбі проти Росії.

А насправді все набагато простіше. Питання навіть не в тому, що завжди знайдуться ті, хто повірить у цю примітивну пропаганду. Насправді ці сліпці – лише статисти, які раз на п’ять років, одурманені олігархічними телеканалами, мають віддати цим негідникам свої голоси на виборах. Або ж продати їх. Справа в тому, що Медведчук і йому подібні борються за те, щоб Америка не перешкоджала їм насолоджуватися награбованим і вкраденим в Україні. Бо якщо крадене не вивести на Захід, не відмити через офшори і не накупляти собі в безпечних і комфортних країнах люкс-апартаментів, яхт та літаків, то це багатство нічого не варте.

Якщо не вивести капітали на Захід і не переселити завчасно туди своїх рідних, то їм не вдасться захистити вкраденого у своїх країнах. Бо що з тих мільярдів без можливості поніжитися на Лазуровому узбережжі, послухати бій Біг-Бена, насолодитися лагідним кліматом Флориди і Каліфорнії? Що з тих мільярдних статків, якщо особистий ареал обмежується Карпатами, Чукоткою або в кращому разі Нагарією в Ізраїлі? От тому вони й ведуть непримиренну війну проти того, хто позбавляє їх цієї можливості, – «Вашингтонського обкому».

Як відомо, під американськими санкціями перебуває не тільки Віктор Медведчук. Який змушений був переписати ледве не все майно на дружину Оксану Марченко. Зрозуміло, що ні про які поїздки в США у його випадку навіть нема мови. Те саме стосується й олігарха Ігоря Коломойського. Проти якого в Сполучених Штатах ведеться слідство у справі відмивання брудних грошей, фінансових махінаціях та неправовому заволодінні нерухомістю в США. Вдумайтеся, ідеться про суму в 470 млрд доларів, які нібито вивів Коломойський зі своїм партнером через кіпрські банки з України.

Тому Коломойському є що втрачати. Недаремно ж він дуже швидко втік з улюбленої Женеви до Ізраїлю, який нікому не видає своїх громадян. Потім цей вправний маніпулятор спробував торгуватися з американським президентом Трампом. Сподівався, що, представивши президента Зеленського своєю маріонеткою, зможе істотно підняти власні ставки в торгах з Америкою. Він надіявся, що статус «господаря» України, який він сам собі присвоїв, змусить керівництво США вплинути на дії американських слідчих органів. Виявилося, що в американському випадку це неможливо. З’ясувалося також, що Коломойський не є жодним ляльководом президента України. Саме через це Коломойському довелося миттєво доєднатися до Медведчука, Фірташа і, страшно повірити, Петра Порошенка в їхній «священній» війні проти Зеленського.

Цих, таких різних людей, об’єднала в одну спаяну команду загроза втратити не тільки владу, але й впливи в Україні. Використовуючи свій надпотужний медіа-ресурс і впливи на нереформовану судову систему та скориставшись «перезмінкою» в США, олігархи і їхні підручні розпочали свій справжній хрестовий похід проти антикорупційних органів та громадських активістів, які коштом американських грантів ведуть журналістські розслідування. До слова, саме завдяки американській та європейській фінансовій підтримці цих розслідувальних груп суспільство набагато більше довідується про разючі факти корупції, ніж від профільних державних органів.

Вони знову, як і в часи Януковича, хочуть відсікти Україну від Заходу, перетворити на замкнутий безправний анклав, який можна безконтрольно грабувати. Їм вкрай потрібно знищити створені під тиском Заходу антикорупційні органи. Звідси й «конституційна» криза, організована руками Конституційного Суду України. Вони дійсно хочуть довести ситуацію до того, щоб Америка і Європа махнули рукою і відвернулися від України. Щоб не тиснули більше зняттям «безвізу», кредитами, припиненням фінансової допомоги. Стало очевидним, що українським олігархам не по дорозі з цивілізованим світом. Вони розуміють, що в об’єднаній Європі або в євроатлантичному співтоваристві їхнє місце – у тюрмі. Що вони зовсім не думають про державний суверенітет України і впевнені, що з близьким по духу Путіним вони завжди зможуть домовитися.

Зі всього сказаного випливає, що «Вашингтонський обком» найбільше потрібний Україні. Не олігархам, не десятиліттями корумпованій політичній еліті, не обслуговуючим їх медійникам, а громадянам України. Без західного арбітра і контролера, який має величезний вплив на українських фігурантів, який може арештувати їхні рахунки, забрати незаконно набуте майно і навіть запроторити до в’язниці, самим українцям аж ніяк не впоратися із цією гідрою. Необхідність такого контролера також диктується неспівмірністю ресурсів громадянського суспільства і правлячого олігархату. Без зовнішньої підтримки існування незалежної демократичної України весь час буде під загрозою.

Замість висновків. Теперішній світ увійшов у фазу пошуку своєї нової констеляції. Грядуть великі зміни. Тому надважливо, щоб Україна залишилася не тільки незалежною, але й у правильному товаристві.