Від парадів до маршів

Уже вдруге поспіль за останні сім років в Україні не відбувається військовий парад до Дня Незалежності. Торік новообраний президент Володимир Зеленський виступив за переформатування державних урочистостей, які, зокрема, не передбачали помпезного проходження Хрещатиком і Майданом Незалежності коробок особового складу й техніки. Замість цього команда глави держави організувала попкультурну імпрезу під орудою режисера Алана Бадоєва з невеличкими вкрапленнями військовиків. Замість параду, що став доброю традицією святкування «дня народження» країни, армійцям – і строковикам, і контрактникам – виплатили премію в розмірі 1000 грн.

«А наша військова техніка – сьогодні на сході. І я впевнений, що саме так і має бути. Бо танки, бронетранспортери, літаки – це не атракціон для киян і гостей столиці. В країні, яка захищає свій суверенітет зі зброєю в руках, техніка має бути не в мирному Києві, а на передовій. Там, де вона зараз потрібна. І тільки так і має бути, якщо ми поважаємо власну армію.

А парад у нас обов’язково буде у майбутньому. Парад української перемоги. Коли ми повернемо всіх наших людей і всі наші території, коли на нашій землі буде сталий мир, ми зробимо великий парад усіх наших військ і техніки. Парад, після якого більше ні в кого навіть не виникне думки порушити мир в Україні, посягнути на її свободу та незалежність», – сказав президент у цьогорічній святковій промові на Софійській площі.

2019 року у ветерансько-волонтерському середовищі аналогічні ініціативи зустріли вкрай критично, а тому самоорганізувалися і вирішили провести свій Марш захисників як альтернативу офіційній Ході гідності. Попри це, організатори акції зустрічалися з представниками Офісу президента, намагалися донести до них свою позицію і запевнити, що захід буде аполітичним, позапартійним. Побоювання Банкової були обґрунтованими, адже чимало людей, які збиралися вийти на Марш, не були симпатиками Зеленського і на виборах переважно підтримували зовсім іншого кандидата. Та й картинка «войовничої меншості» на вулицях Києва явно була не до вподоби новій команді, котра прийшла до влади під гаслами миру і втоми від війни.

Але й не зважати на це середовище, яке постало в Україні упродовж 2014–2019 років, на Банковій теж не могли. Вчинити інакше, створити якісь організаційні перепони означало б наразитися на конфлікт з активною частиною суспільства. До речі, завдяки їй Зеленського вдалося запросити на волонтерський форум «Там, де ми – там Україна» й відстояти необхідність існування Міністерства у справах ветеранів, яке збиралися ліквідувати.

Марш захисників-2019 видався велелюдним, щирим і народним. На вулиці вийшли не тільки ветерани російсько-української війни, а й прості цивільні громадяни, котрі хотіли подякувати воїнам та розділити з ними радість свята. Цей захід став символом України, що бореться і протистоїть агресорові. Він дав старт подальшим подібним акціям, зокрема й Маршу спротиву капітуляції до Дня захисника 2019 року, що вже мав виразне політичне звучання, прямо опонував курсу президента й радикалізував протестні настрої.

Його учасники вважали, що своєю активністю вони стримують недосвідченого гаранта від небезпечних і неприйнятних політичних поступок: одностороннього відведення військ на Донбасі й імплементації «формули Штайнмаєра». Натомість сам Зеленський і його прибічники говорили, що це, навпаки, послаблює переговорну позицію Києва і створює негативне тло для політико-дипломатичного завершення війни: «Я хочу, щоб мені дали можливість, мені дали мандат, і я хочу бути не в розтяжці, а бути нормальним, сильним президентом, а послабляти мене різними акціями не треба, просто не треба».

Цим козирем залюбки хизувалася Москва, яка отримувала можливість говорити, що Зеленський, мовляв, не контролює націоналістів, котрі не хочуть миру на сході. Тому про що з Україною можна домовлятися? І так щоразу: щойно намічається важлива подія (саміт лідерів нормандської четвірки в Парижі чи запровадження нового режиму тиші на Донбасі), на Банковій на заклик опозиції відбувається мітинг.

Для підняття градусу напруги політики не гребують спекуляціями на смертях українських воїнів. Так, за словами співробітника благодійного фонду «Повернись живим», колишнього розвідника Андрія Римарука, у відомій історії із загибеллю розвідника Ярослава Журавля простежується політичний слід. У мережі опублікували фото закривавленого бронежилета, який начебто належав полеглому морпіхові, а насправді ця світлина датована 2018 роком і то був «броник» гірського піхотинця з 10-ї штурмової бригади.

«Яким має бути аморальний рівень людей, щоб кидати це лайно?! Ти гортаєш сторінки, по репостах бачиш, до якої політичної партії ця людина належить. Починаєш дивитися по друзям – ще більше доказів, – каже Римарук. – Я чудово розумію, що цю команду дали їм політтехнологи: “Хлопці, давайте будемо їх валити ось такими жалобливими текстами”».

З іншого боку, в Офісі президента також не стоять осторонь ветеранської теми і навіть створили з подачі Андрія Єрмака Консультативну раду у справах ветеранів війни, сімей загиблих (померлих) захисників України на чолі з черговим «новим обличчям». Ним став колишній глава кримського уряду й «губернатор» Севастополя, «афганець» Сергій Куніцин. Попри закиди в тому, що це буде ручна або кишенькова структура Банкової, присутність у ній бойового медика Вадима Свириденка, який працює Уповноваженим з питань реабілітації учасників бойових дій вже при другому президентові, й танкіста Богдана Пантюшенка, який провів у полоні в ОРДЛО майже п’ять років, дає підстави щонайменше засумніватися в абсолютній лояльності до влади цієї ради.

Але так само не треба скидати з рахунків той факт, що Офіс президента намагається перехопити ініціативу опозиції та підважити її монополію на комунікацію з ветерансько-волонтерським сегментом суспільства. Тому там не тільки створюють дорадчі органи, а й планують альтернативні заходи із залученням сумнозвісного адмінресурсу для підвозу учасників бойових дій, що в середовищі опозиції трактують як намагання зневажити Марш захисників.

Боротьба за прихильність ветеранів триває не тільки між політичними таборами. Запеклі дискусії точаться й у колі самих людей, які пройшли війну. Напередодні цьогорічного Дня Незалежності хтось говорив, що піде на Марш захисників, бо виборов право жити у вільній країні. Хтось казав, що не піде, бо ми ще не перемогли, а на подібних акціях збирається немало псевдоатовців з «іконостасами» орденів і медалей. Там лунають слова про вірність і дружбу, а бойові бригади тимчасом недоукомплектовані особовим складом. Ще інші сперечаються, хто з них більше навоював і хто має патент на справжність – мобілізований у перші хвилі чи контрактник, який пізніше прийшов на службу й начебто не нюхав пороху?

«Ну усі війни ми програвали ще з часів гетьманів, бо тупо починали ділити шкіру ще не вбитого ведмедя, мірятись органами і гризтись. Завжди гризтись. Вас дійсно хочуть побачити люди. Торік народ плакав у натовпі, коли ви йшли Хрещатиком. Ви – наша честь і гордість. І це круто нагадувати бодай раз на рік, що ви в нас такі є. Не владі – нам. Хочете святкувати з побратимами/родиною/ще якось – святкуйте, але не поливайте брудом побратимів», – з таким меседжем напередодні Дня Незалежності звернулася до ветеранів воєнна кореспондентка Євгенія Подобна.

Ця справді неконструктивна, самопожиральна дискусія лише створює і поглиблює суперечки в колі тих, кому Україна небайдужа і хто довів свою відданість їй на ділі. Вона не єднає їх перед лицем агресії, котра нікуди не зникла. Таким міжусобицям Кремль і його «п’ята колона» можуть тільки поаплодувати. Але хіба треба давати їм таку можливість?