«Відзнята реальність не змінюється – змінюється глядач»
Культура

«Відзнята реальність не змінюється – змінюється глядач»

Режисерки Анастасія та Марія Старожицьки про Іловайськ, «Війну химер» та народну дистрибуцію

Катерина Сліпченко, 28 серпня2450

29 серпня – роковини трагедії під Іловайськом. Чотири роки тому російські окупанти розстріляли українських вояків, коли ті виходили з оточення. Тоді за офіційними даними загинули понад 300 вояків, а понад 400 отримали поранення.

За чотири роки вийшло декілька книжок та фільмів, де автори по-різному намагалися зберегти свідчення очевидців, осмислити те, що відбулось, відрефлексувати власні емоції та зафіксувати події та почуття. Одним із найбільш особистих висловлювань щодо страшних подій серпня 2014 року залишається документальна стрічка Марії та Анастасії Старожицьких «Війна химер».

У центрі сюжету - історія подорожі бійця з позивним «Лавр», Валерія Лавренова, котрий вижив, та його дівчини Анастасії. Він фільмує війну, вона їде його слідами, знімає щойно звільнені міста. Він потрапив в Іловайський котел, втратив побратимів, вона, подорожуючи слідами недавніх боїв, намагається зрозуміти сутність війни та кохання. І обоє відверто розповідають один одному, що відчувають.

Режисерки на зйомках фільму

Прем'єра стрічки відбулася 25 березня 2017 року на фестивалі документального кіно з прав людини Docudays UA. У роковини трагедії під Іловайськом має відбутись телевізійна прем'єра картини. 29 серпня о 21:45 картину покаже « UA:Перший», 30-го - «Громадське телебачення» о 18:30 30-го, а 1-го вересня - Еспресо TV о 21:00.

«Доки ми створювали цей фільм, фільм створював нас», - говорить Анастасія Старожицька. Авторкам фільму довелось створити не лише саму стрічку, а й проект «Народна дистрибуція».

Тобто звичайні глядачі, яким сподобалася стрічка, можуть самі ініціювати організацію її подальших показів у школах, вишах, бібліотеках, кіноклубах, палацах культури, військових частинах та реабілітаційних центрах. Наприклад, картину днями показали у батальйоні «Донбас». Організатором показу став боєць першого складу Андрій Поляков.

На думку режисерок, при великій кількості документальних фільмів на актуальні сьогодні для країни теми народна дистрибуція має стати підтримкою обмеженим можливостям кінотеатрального прокату, зокрема, стосовно документалістики.

Про фільм, життя після нього, народну дистрибуцію та війну ZAXID.NET поговорив із режисерками, сценаристками та продюсерками Марією та Анастасією Старожицькими.

Після того, як ви показуєте фільм півтора року, вам хотілося б щось у ньому змінити?

Анастасія Старожицька: Ви знаєте, ні, жодних змін стрічка не потребує. Навіть більше – з часом затверджуюся в розумінні того, що «Війна химер» це абсолютно точне відбиток наших почуттів та відчуттів у 2014-му та на початку 2015-го років. З того часу ми всі досить сильно змінилися, і якби вирішили відтворювати нашу тодішню історію зараз, це був би зовсім інший фільм.

Інша справа, що зараз ми навряд чи за це взялися, бо сама наша стрічка це досить особиста історія, історія кохання, історія стосунків, від початку зав'язана на процесі зйомки, фіксації історичних подій від Майдану до війни, у які ми потрапили особисто. І вона сталася саме тоді, коли і мала статися.

Власне, метою стрічки було подивитися на себе збоку, цієї мети ми повністю досягли, і з кожним новим переглядом для мене самої відкриваються нові деталі, раніше непомітні – спрацьовує оця магія кіно, з якою ми тоді лише починали вправлятися, керуючись не досвідом, а інтуїцією.

Марія Старожицька: Можу тільки додати, що початкова версія стрічки була удвічі довшою, і ми скоротили досить багато цікавих епізодів, які думали поновити у телевізійній версії. Але на телепрем'єрі стрічки 29 серпня та цьогорічних телепоказах на інших каналах стрічка буде такою, як її побачили глядачі на фестивалях та в кіно.

З усіх скорочених епізодів особисто жалкую за одним – нам передали шматочок відео, 32 секунди, як у нічному небі спалахує фосфорна міна, повільно спадають білі зірочки, а голос за кадром промовляє «Валєрік, це нас що, ще й фосфором травлять?!».

Ми спробували змонтувати цей шматок поруч зі святковим салютом до Дня незалежності в нічному небі Дніпропетровська, і цей контраст подібних картинок, як на мене, був промовистим. Але в якийсь момент ми вирішили, що він аж занадто промовистий, такий, що прямо примушує глядача до емоційного відгуку. Ось його б я особисто таки повернула, бо це реальний факт вживання супротивником такої зброї під час виходу з-під Іловайська вцілілих після підступного розстрілу колони українських бійців-добровольців з російських танків та іншої важкої зброї.

«Це ті шматки реальності, документальні, що свідчать самі за себе»

Чи наважились би зараз, коли існує часова відстань, їхати на Схід?

А.С.: Якби зараз була така потреба їхати за кимось особисто, як була тоді, якби відчула, що там є потрібною, що саме від мене є користь, звичайно, поїхала б, говорю чесно. Тим більше, що в зоні АТО під обстрілами я почувала себе у безпеці, і не тільки завдяки бронежилету, а і тому, що була внутрішньо готова до пострілів. А зараз в Києві, коли стріляють під час репетицій параду до Дня Незалежності, тіпає від несподіванки.

Ми тоді їхали не знімати стрічку, а до близьких нам людей, аби їх підтримати, було відчуття, що ось пояснять вони людям на сході країни, за що був Майдан, і все буде добре, вже через лічені дні. Просто під час поїздки ще й знімали людей навколо і фіксували власні почуття.

М.С.: Ми мали, а, точніше, і досі маємо мрію особисто показати нашу стрічку на Сході, у тих містах, які звільняв батальйон «Донбас» і там, де знімали ми. На жаль, досі не знайшли тих, хто б підтримав організацію такої поїздки для творчої групи. Натомість цю нашу мрію щойно частково втілив боєць-ветеран Андрій Поляков, позивний «Поляк», епізоди за його участю є у стрічці: у переддень четвертої річниці Іловайської трагедії він організував і провів покази «Війни химер» у Бахмуті, Слов'янську, Краматорську та Добропіллі, в тому числі у тій військовій частині, кадрову основу якої свого часу і склав батальйон «Донбас».

Показ фільму у військовій частині

Відтак сподіваємося все ж таки, що і нас запросять, або знайдемо небайдужих, тоді обов'язково приїдемо.

Що про Іловайську трагедію ви зрозуміли (дізнались, відчули) зараз такого, чого не розуміли у 2014 році?

А.С.: Звичайно, тоді ми повністю не відчували трагедії одночасної страшної загибелі величезної кількості бійців. Наші друзі, що вийшли, уникали розповідей про те, як збирали та вантажили шматки тіл загиблих, про все це ми поступово взнавали потім. Не знали тоді й про те, що бійці продовжують жити разом із загиблими побратимами, і іноді їм з ними, тими, що наче все розуміють, стає легше, ніж з оточенням у мирному житті, дружинами, батьками.

Ми днями зустріли одного з тих, хто досі продовжує знаходити під Іловайськом шматки тіл загиблих чотири роки тому, і кінця цьому досі немає. Єдине – за чотири роки наче пройшло якесь коло, завершився цикл і час знову єднатися, як було на Майдані та починати все спочатку, щонайперше – в самому собі.

М.С.: Ми щойно зробили й виклали на Youtube досить простий ролик, про який відгуки на кшталт «мороз по шкірі». А ми просто записали, як читає свої листи єдиному сину Павлу, якому було лише 22 роки, коли він пропав безвісти під час спроби вийти з-під Іловайська, харків'янка Галина Пугачова. Вона їх пише і не відправляє.

І таких пропалих безвісти після Іловайську понад 150 осіб, і це справді болить. Як і те, що всі деталі Іловайської трагедії досі невідомі громадськості.

Народна дистрибуція. Що це за феномен? Де вдалося показати фільм з її допомогою і який показ став найемоційнішим? Які перспективи вона має?

А.С.: Ми своїй стрічці не тільки самі режисери, а і самі продюсери. Відтак, саме продюсерами, не маючи вже жодних коштів (власні, досить малі, пішли на створення стрічки), виявилося бути дуже важко. Практично неможливо. При цьому глядачі, що бачили стрічку, почали звертатися з питаннями, як її можна переглянути у їхньому місті тощо.

Тоді ми започаткували «Народну дистрибуцію» - з тим, що кожен, хто має змогу зібрати залу у хабі, пабі, клубі, класі, виші, школі, бібліотеці тощо, отримає від нас дозвіл на показ і посилання для звантаження стрічки, єдине, аби розповів про показ, зібрав відгуки, виклав фото, аби інформація розходилася далі.

Щодо найемоційнішого показу, це, напевне, той, про який нам тільки розповіли, коли в Генічеську глядачі-ветерани, молоді хлопці, глибоко вночі подзвонили організаторці показу і сказали, що досі обговорюють «Війну химер» і усвідомили, що вони самі після повернення з війни не дуже чемно ставляться до своїх дружин та коханих, нехтують їхніми почуттями, відтак готові вибачатися і змінюватися. Єдине, про що попрохала організаторка, аби хлопці почекали до ранку.

«Наша стрічка це досить особиста історія, історія кохання, історія стосунків»

М.С.: Наш процес «народної дистрибуції» почався доволі успішно, можемо звітувати про понад п'ятдесят показів, перспективи є величезні, потрібно залучати інші стрічки, але без фінансової підтримки це нереально.

Маємо ще ідеї і «народного пітчингу», і проведення соціологічних опитувань, аби точно зрозуміти, якого саме глядача маємо, але ми, скоріше, таки кріейтори, для яких важливіше передавати свої винаходи у користування іншим, а самим йти далі, створювати вже наступний фільм, який вже буде художнім і майже не дотичним до теми війни.

Наскільки важливою є роль телебачення у тому, щоб українське кіно дивився глядач?

А.С.: Думаю, дуже велика – аби глядач прийшов до кінотеатрів, він має почути про фільми, побачити принаймні трейлери, вислухати рекомендації кінознавців, і все це має робити телебачення, і, краще, не в якості реклами, а більш глибоко, із залученням кінокритиків, глядачів.

М.С.: Те, що ми віддали стрічку для показу на телеканали й, переважно, на безоплатній основі, бо, як нам пояснили, в Україні всі документалісти переважно тільки дякують за факт показу, наша, власне, позиція – нам важливо, аби «Війну химер» побачив глядач.

Інша справа, що ми побували на кінофестивалі в Пярну, де показ кращих документальних стрічок світу проходить на кшталт Євробачення – щодня протягом тижня по головному телеканалу Естонії у праймі йде один фільм (і «Війна химер» була серед них), а глядачі платними дзвінками віддають голоси. Це досить азартний процес і до кінодокументалістики водночас залучаються широкі верстви телеглядачів.

Повернулися зараз в Україну з надією, що таку ідею підхопить якийсь з наших телеканалів, готові розповідати детальніше.

Якою є роль кіно, зокрема документального, у подіях, які відбуваються тут і зараз? Чи має воно бути об’єктивним? Чи взагалі можлива (потрібна) об’єктивність під час війни?

А.С.: Роль величезна. Спостерігання шматків реальності тут і зараз реально впливає на події. Як впливали стріми на те, що Майдан підняв сотні тисяч людей. Відзнята реальність з часом не змінюється – змінюється сам глядач, щороку відкриваються нові й нові грані відзнятого, як лушпиння злітає з цибулі.

М.С.: Знаю, що є таке твердження, що для об'єктивної оцінки будь-якої історичної події потрібно щонайменше 30 років, тоді буде зрозуміло, до чого насправді вона призвела і як її оцінювати.

Можу відповідати тільки за об'єктивність нашої стрічки: це ті шматки реальності, документальні, що свідчать самі за себе. Наші бійці змушують полонених кричати «Путін – х***ло!» і лягати на землю, але до цього глядач бачить, скільки поранених і вбитих було у бою, в якому захопили цих полонених. Мов різаний, кричить поранений комбат, а боєць пояснює, куди саме його поранило. Місцева жителька сама пригощає бійців сметаною і розповідає, що геть не знає, чого хотіли ті, від кого їх щойно визволили і випустили з підвалів…

Власне, стрічку краще побачити, ніж переповідати. Там є момент, коли хлопчик в Слов'янську влазить в об'єктив і каже, що «Кіно це напівправда, напів - ні». З ним важко сперечатися.

Фото: Facebook-сторінка фільму

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук