Ці події описав у своїй п'єсі «Біг» Михайло Булгаков – автор, зокрема, більш популярної «Білої гвардії» – роман про події 1918 року в Києві, написаний з точки зору прихильників російського монархізму (як і сам автор) на Українську революцію та спроби становлення української державності у формі Гетьманату чи Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою.
Сім'я Булгакових жила в самому серці старого Києва, на Андріївському узвозі, у письменника також була дача в Бучі під Києвом, нещодавно відома злочинами, які там чинили росіяни проти мирного населення. На Андріївському узвозі вже давно працює музей Булгакова, а на будівлі в Бучі висіла пам'ятна дошка.
Зараз, принаймні кілька місяців, у середовищі української інтелігенції точиться дискусія щодо літературної спадщини Булгакова: чи заслуговує він на музей у центрі української столиці та як треба трактувати його творчість, яку багато хто вважає зразком російського імперіалізму та великоросійського шовінізму.
У згаданій п’єсі Булгакова, побудованій як цикл сновидінь, є епізод, у якому один з командувачів врангелівської армії Роман Хлудов коментує ситуацію в т. зв. Північній Тавриді (тобто землі на лівому березі Дніпра на північ від Перекопського перешийка) восени 1920 року: «Ситуація на фронті? А як може виглядати ситуація на фронті? Що за безглузде питання? Гармати стріляють, а командувачу фронтом грубку з чадом під ніс підсунули, кубанців мені надіслав головнокомандувач у подарунок, а вони босі. Ні ресторану, ні дівчат! Зелена туга. Ось і сидимо на табуретах, як папуги. (Змінює інтонацію, шипить.) Ситуація? Їдьте, пане Корзухін, в Севастополь і скажіть, щоб тилові гниди пакували валізи! Червоні завтра будуть тут!».
Не знаю, чи командири російських військ, які пишаються рідною літературою, перед тим як почали втікати з Херсона на лівий берег Дніпра, читали «Біг» Булгакова. Мабуть, мріючи заволодіти Україною «за три дні», переглянули один із кінопропагандистських проєктів Агентства кіно РФ – серіал «Біла гвардія» режисера Сергія Снєжкіна 2012 року. Використовуючи текст Булгакова, серіал підкреслює російський наратив про нібито «штучність» української державності, тоді як українські національно-визвольні змагання 1918-1920 рр. зневажливо подаються у надзвичайно чорному світлі, описуються героями як «убога оперета» та «смішна авантюра».
Два летовища
Одного з головних героїв серіалу – лейтенанта Мишлаєвського – зіграв російський актор Михайло Порєчєнков, який прославився під час боїв за аеропорт у Донецьку 2014 року. Він тоді опинився на передовій, з боку т. зв. «сепаратистів». На записі за його участю ми бачимо, як актор у шоломі та бронежилеті з написом «ПРЕСА» з посмішкою стріляє з кулемета з позиції бойовиків т. зв. «ДНР» у бік українських захисників аеропорту.
242 дні аеропорт у Донецьку обороняли нечисленні українські підрозділи, аж поки його не було майже повністю знищеного внаслідок обстрілів. Він став символом української стійкості та сили духу. Захисників аеропорту охрестили «кіборгами».
Сьогодні все вказує на те, що ставлення херсонців, які навесні масово вийшли протестувати проти окупації, стане ще одним символом цієї трагічної війни – як, наприклад, історія з Чорнобаївкою, невеликим містечком на північ від міста, поруч з яким розташований аеропорт Херсона.
24 лютого 2022 року, тобто в перший день російського вторгнення в Україну, стався ракетно-бомбовий удар російських військ по аеропорту під Чорнобаївкою (одночасно з обстрілами інших аеропортів країни, зокрема столичного міжнародного аеропорту Бориспіль). 27 лютого російські війська захопили військові склади в Чорнобаївці, а потім, переодягнувшись в українську форму, увійшли в Херсон, видаючи себе за бійців ЗСУ.
Під час запеклих боїв за аеродром українці 28 разів (до 14 серпня) завдавали потужних ударів по позиціях ворога. Згідно з перехопленими розмовами російських військовиків, за однієї лише згадки про Чорнобаївку окупанти масово відмовлялися йти в наступ на цьому напрямку. Через неодноразове знищення російської техніки Чорнобаївка стала українським інтернет-мемом, який знайшов широке відображення в масовій культурі.
Столиця кавунів
До війни Херсон був відомий насамперед винятково родючими землями в затонах Дніпра, де вирощували чи не найкращі в Україні фрукти та овочі – дині, помідори, а особливо кавуни, які стали символом міста та області.
Знамениті херсонські кавуни не тільки цінувалися в Україні, а й імпортувалися за кордон – наприклад, до Литви, Естонії, Латвії, Польщі, Німеччини, Румунії та Данії. У 2019 році з області експортовано було 4,7 тис. тонн кавунів майже на мільйон доларів. Були відомі (зокрема й у Польщі) також місцеві консерви, кетчупи та соуси від «Чумака».
Херсонські кавуни (поряд із Чорнобаївкою) також належать до канону воєнних мемів, створених українцями в контексті боротьби за Херсон. Наприклад, були представлені фотографії усміхненого головнокомандувача Збройних Сил України генерала Валерія Залужного, який посміхається і їсть кавун. Послання було доволі красномовним.
Утопія Третього Риму
Місто Херсон розташоване в пониззі Дніпра, біля гирла річки до Чорного моря. Воно було засноване у другій половині XVIII ст., у рамках т. зв. «Грецького проєкту» Григорія Потьомкіна. Зачинатель проєкту т. зв. «Новоросії» в 1778 році надав міські права селищу на Дніпрі й назвав його Херсоном, натякаючи на зв'язок з колишньою еллінською колонією Херсонес – давньогрецький поліс у Криму.
Це була колонія Мілета, процвітаючого торгового центру в елліністичний період. Антична назва Херсонес використовувалася для опису всього Кримського півострова – звідси пізніший термін Таврійський Херсон. Стародавній Херсонес також був місцем хрещення руського князя Володимира Великого 988 року, тобто символом хрещення всієї Русі. Зараз руїни міста розташовані в адміністративних межах Севастополя.
На межі XVIII–XIX століть творці імперського наративу Росії охоче використовували різноманітні мотиви, які мали надати імперії найдавніший і найшляхетніший родовід. У такий спосіб підкреслювалися нібито історичні зв’язки, які пов’язували Римську імперію – як «спадкоємицю» Київської Русі – з Візантією, таким чином легітимізуючи, наприклад, їхню офіційну теорію про Москву як «Третій Рим». У цьому сенсі ключове значення мали землі, завойовані царською Росією під час війни з Туреччиною 1768–1774 рр., оскільки вони дозволяли дістатися до пам’яток елліністичної культури, яких просто не було на територіях, які раніше належали російським царям. Паралельно інтенсивно вигадували «Новоросію», яка мала повернути «свою» античну спадщину.
Проєкт «Новоросія» Потьомкіна передбачав, серед іншого, колонізацію малозаселених районів північного узбережжя Чорного моря для надання їм «російського характеру» та «інтеграції з Російською імперією». Іноді це надання «російського характеру» придніпровським степам під Херсоном набувало досить своєрідних форм. Таким прикладом є історія шведів з острова Даґо.
Шведи з естонського острова в чорноморських степах
У 1721 р. Росія остаточно оволоділа Лівонією, а т. зв. Ніштадтський мир завершив Північну війну та підтвердив російське панування над східною частиною Балтики, поклавши кінець шведським мріям про наддержаву та Балтику як «внутрішнє море». Одним із трагічних — і не надто відомих — наслідків цього договору стала тиха драма шведів з острова Даґо (нині острів Хіума, що належить Естонії). До переходу під владу Росії шведи залишалися найчисленнішою національністю на острові. Та за наказом імператриці Катерини ІІ їх згодом примусово переселили на завойовані Росією землі Південної України – в околиці Херсона, у складі реалізації проєкту «Новоросія».
У 1782 р. розпочався переїзд жителів північно-балтійського острова в херсонські степи на Чорному морі. Більш ніж половина переселенців не витримали труднощів шляху. Решта знайшли на фініші шляху голий степ і пекуче полуденне сонце, клімат, до якого вони не звикли. Однак впертість, впертість, працьовитість і лютеранська мотивованість дозволили шведам з Даґо завести нове життя на півдні, засноване ними поселення назвали Ґаммолсвенскбі (Gammölsvänskbi) на діалекті шведської мови, яким вони користувалися до початку ХХ століття. Німецькою мовою (бо пізніше до них долучилися й німецькі колоністи) село звалося Альтшведендорф (Altschwedendorf).
Переселенці повернулися до традиційного – під час перебування на острові – рибальства, користуючись прилеглими дніпровськими затонами. Вони дбайливо плекали традиції, принесені з півночі, незважаючи на вкрай несприятливі обставини, брак освіти рідною мовою і навіть пастора. На початку ХІХ століття в безпосередній близькості від села також з’явилися переселені німці. Вони заснували власні колонії Шпанґендорф, Мюльгаузендорф і Клостердорф, які з часом, розширюючись, поглинули шведське поселення.
У 1862 році завдяки фінансовій допомозі зі Швеції було відкрито шведську лютеранську церкву в місці, яке тепер називається Зміївка (також відоме як Старошведське). Мешканці села пережили дві світові війни та комунізм, у 1920-х роках частина з них емігрувала до Швеції, де оселилися на острові Ґотланд (деякі родини, однак, повернулися до Ґаммолсвенскбі).
У березні цього року під російською окупацією опинилася і Зміївка. Можна лише уявити, що пережили жителі, коли в село увійшли російські солдати, які побачили інформаційні щити з написами українською та старошведською мовами, а також синьо-жовтим (українським і шведським) гербом міста. Староста села Зміївка Олександр Козак був викрадений окупантами, його доля досі невідома.
Визволення
Цими днями світ облетіли кадри з Херсона та сіл області, куди входять підрозділи Збройних Сил України: радісні мешканці, квіти, море синьо-жовтих прапорів; у центрі Херсона (поруч з українським) також вивісили прапор Євросоюзу.
Як і у випадку з іншими окупованими територіями, про масштаби злочинів росіян ми дізнаємося лише через деякий час. На жаль, доля деяких мешканців міста вже відома.
Денис Миронов та Віталій Лапчук – херсонці, які в перші дні війни захищали своє місто в лавах місцевої територіальної оборони, 27 березня були викрадені з домівок росіянами і тривалий час їх доля була невідома. Зараз – як повідомляє Радіо Свобода – ми вже знаємо, що їх довго і систематично катували, а потім їхні тіла скинули у Дніпро. Таких історій, мабуть, сотні, місто ще чекає, щоб кожна з них була розказана, а імена кожного з убитих росіянами були належно вшановані.
Та спершу позбавлене електрики, води та комунікацій місто має повернутися до нормального життя.
Перед відступом на лівий берег Дніпра росіяни вивезли з Херсона все, що могли, підірвали ТЕЦ та станцію водопостачання, щоб приховати злочини, спалили СІЗО, підірвали лінії електропередач, знищили Антонівський міст через Дніпро. Водночас РФ продовжує заявляти, що Херсон «є російським містом», називає його мешканців «росіянами», а «тимчасовим» місцем розташування власної «обласної адміністрації» оголошено місто Генічеськ на півдні від Херсонської області на узбережжі Азовського моря, окуповане в першу добу вторгнення.
Південний кордон Великого князівства Литовського
До війни я не встиг з’їздити до Херсона. Наприкінці літа 2020 року я був у Львові, де намагався зрозуміти, як пандемічні обмеження та закриття кордонів вплинули на стан українського туризму в цьому найбільш туристичному центрі країни. Тоді здавалося, що COVID-19 був найбільшим викликом, з яким довелося зіткнутися туристичній індустрії, як мені казали мої співрозмовники – менеджери аеропортів і готелів, власники ресторанів і туристичних агентств, туристичні гіди та керівники турів. Ми також говорили про можливості для пошуку. Справді, порівняно з багатьма країнами ЄС ситуація в Україні на той час була дещо іншою: незважаючи на відсутність прямої державної допомоги для туризму, готельного господарства чи громадського харчування, країна зафіксувала зростання авіасполучення, як внутрішнього, так і зовнішнього. Подальші внутрішні сполучення були відкриті у Львівському аеропорту, наприклад до Херсона.
Тоді я спілкувався з Орестом Зубом – блогером, мандрівником, почесним амбасадором міста, який є одним із т. зв. «цифрових номад». Тоді я запитав його, що він думає про проєкт «Мандруй Україною», який тоді реалізовувався, і чи може він якось допомогти розвитку внутрішнього туризму в Україні.
– Це, звичайно, позитивне явище, що люди починають активніше відвідувати різні місця у своїй країні – певною мірою змушені робити це через нинішні пандемічні обставини, – сказав мені Орест. – Якби не пандемія та закриті кордони, напевно, досі не було б прямого рейсу зі Львова до Херсона, і я б довго ще туди не їздив. І ось менше години польоту, і я на місці. Тож я мав нагоду не лише відвідати саме місто, але й побачити ще багато цікавого в околицях, наприклад, я побував на острові Джарилгач. На власні очі я нарешті зміг побачити знамениті Олешківські піски, національний парк, що охоплює величезну територію піщаних дюн на лівому березі Дніпра. Там відчуваєш себе як у справжній пустелі. Своєю чергою біля міста Нова Каховка, у найвужчому місці нижньої течії Дніпра, є оборонна вежа XIV століття, названа на честь великого князя литовського Вітовта «Вітовкою», яка позначала крайню південну межу Великого князівства Литовського. Мені здається, що саме такі міста, як Херсон, можуть скористатися наявною ситуацією і також почати робити ставку на розвиток туризму.
Кінець «Росії назавжди»
Я вчора читав це інтерв'ю і думав про ті місця, про які говорив Орест. Про зруйнований херсонський аеропорт, про Нову Каховку, про Джарилгач, який досі в руках росіян, про мешканців Зміївки, про те, як у центрі Херсона вивішують українські прапори та зносять російські пропагандистські білборди, які запевняли, що «Росія тут навіки».
Я думав про це тоді, стоячи над табличкою з написом «русский», я думаю про це і сьогодні, міркуючи над тим, скільки ще людей, вбраних в архаїчні однострої, кирзи, мішки замість рюкзаків, каски Другої світової війни, без засобів захисту і солдатських медальйонів – скільки їх ще має вмерти не в Галичині, а в чорноморських і надазовських степах, серед териконів Донбасу за «царя» та його вигадані фантазії «визволити» побільше слов’ян.
Значна частина мешканців Херсона до війни розмовляла російською – як і в інших містах південного сходу України. Після останніх восьми місяців окупації «Росія назавжди», яка прийшла на ці землі, принісши зі собою подальшу лицемірну брехню, злочини, злидні, голод, смерть і людські нещастя, тут остаточно закінчилася. Дивлячись на фотографії з міста, названого на честь стародавньої спадщини північного узбережжя Чорного моря, в місці, яке колись було найпівденнішим форпостом Великого князівства Литовського, спадає на думку коментар: «Пані та панове, 11 листопада 2022 року в Херсоні завершилася “Росія назавжди”».
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Wolny Chersoń. Koniec snów o Noworosji