Інтелігенція, незалежні журналісти, активісти, демократична опозиція, багато митців і прості громадяни вже давно не мають ілюзій щодо того, що являє собою путінська Росія. Але не плекати ілюзій і бачити, як Володимир Путін розв'язує в центрі Європи регулярну війну проти «братнього народу», – це, як кажуть, «дві великі різниці».
Безпорадна опозиція меншості
З першого дня вторгнення, 24 лютого, у Росії щодня відбуваються антивоєнні акції протесту. За даними російського правозахисного медіапроєкту «ОВС-Інфо», до 27 лютого по всій країні було затримано майже шість тисяч людей. Проте наявні дані свідчать, що протести незначні. Перший зібрав у Москві лише близько двох тисяч осіб.
Однак не треба забувати, яка мужність потрібна сьогодні в Росії, щоб вийти на вулиці з антиурядовими гаслами. У 2020 році були ухвалені жорсткі закони про публічні збори, які де-факто скасували конституційну свободу зборів у Росії. Сьогодні навіть пікети за участю однієї людини розглядаються як «незаконні збори», а їхніх учасників майже одразу ж затримують та штрафують. За кількаразове порушення закону про зібрання (включно з поширенням інформації про несанкціоновані акції, що розглядається як «підбурювання до незаконного протесту») передбачено кримінальну відповідальність аж до позбавлення волі.
Дають також про себе знати наслідки безпрецедентних переслідувань, яких 2021 року зазнало громадянське суспільство. Співробітники силових структур регулярно застосовують насильство проти мирних демонстрантів. Новою й віроломною тактикою стало використання репресивним апаратом цифрових систем розпізнавання облич, встановлених на вуличних камерах. Ця практика ніяк не регулюється законом, але вона дозволяє заарештовувати «винних» навіть зі затримкою в кілька місяців, що має на меті деморалізувати й залякати громадян. Також дедалі частіше використовується законодавство для боротьби з екстремізмом – його визначення надзвичайно розмиті, потенційно можуть охоплювати будь-яку критику на адресу влади.
Росіяни набагато охочіше використовують менш «демонстративні» форми протесту, ніж вуличні акції, наприклад, онлайн-петиції. Антивоєнну онлайн-петицію, розміщену демократичною партією «Яблуко», до 27 лютого підписало майже 75 тисяч осіб. Петиція з вимогою негайного припинення вогню російською армією та її виведення з території України, розміщена правозахисниками на сайті Change.оrg, до 27 лютого зібрала майже мільйон підписів, хоча незрозуміло, скільки з підписантів – росіяни.
Окрім того, у соціальних мережах своє неприйняття війни висловлюють знаменитості, представники світу культури, спорту, науки, експерти та журналісти, лікарі. Серед них такі відомі імена, як письменники Дмитро Глуховський та Борис Акунін. Головний редактор «Новой газеты» та лауреат минулорічної Нобелівської премії миру Дмитро Муратов виступив з критикою Кремля. Антивоєнні заклики публікували й незалежні редакції, зокрема телеканал «Дождь». Майже дві тисячі російських художників та діячів культури у відкритому листі закликали до негайного припинення війни. Понад 530 російських НУО та 10 тисяч студентів і викладачів звернулися з аналогічним закликом до Путіна. Понад 250 муніципальних депутатів також звернулись до громадян Російської Федерації. Це тільки деякі приклади активності – щоденно з'являються нові ініціативи, нові імена.
Найбільші олігархи (Михайло Фрідман, Олег Дерипаска), депутати Державної Думи (троє від КПРФ, один від прокремлівської ліберальної Нової народної партії) та члени сімей кількох високопоставлених російських чиновників та бізнесменів також почали обережно висловлюватись проти війни (не критикуючи Кремль напряму). Серед них донька Бориса Єльцина Тетяна Юмашева (її донька Марія брала участь в антивоєнному протесті в Лондоні), донька та колишня дружина прессекретаря Кремля Дмитра Пєскова – Ліза Пєскова та Катерина Солоницька, донька мільярдера Романа Абрамовича Софія та син боса «Ростеху» Сергія Чемезова теж Сергій.
Є ознаки того, що значна частина правлячої еліти Росії ошелешена рішенням про вторгнення та його наслідками для економічних інтересів. Чимраз виразніше постає розуміння того, що ризики і втрати від участі в путінській системі починають переважувати вигоди, отримувані до цього часу. Це ще зовсім не означає, що вже зараз в еліті визріває антипутінська фронда: ці люди все ще залякані і характеризуються глибоким взаємним недовір'ям.
На цьому тлі російське суспільство en masse здається приспаним – хоча насправді ми не знаємо, що думають про війну маси пересічних росіян.
Байдужа більшість?
Більшість доступних опитувань громадської думки, датованих періодом до 24 лютого, засвідчили чотири домінантні феномени. По-перше, страх перед війною та відсутність її підтримки і водночас скептичне ставлення до можливості російсько-українського конфлікту («Навіщо нам вторгатися в Україну?»). У травні 2021 року під час опитування Левада-центру було поставлено запитання щодо впливу можливої «повномасштабної» війни з Україною на ставлення населення до Володимира Путіна. 42% респондентів відповіли, що нічого не зміниться, 16% сказали, що війна зміцнить владу президента, і 31% заявили, що вона викличе невдоволення.
По-друге, виявилася втома від зовнішньої політики, зокрема української теми. Наслідком цього є те, що росіяни досить пасивно споживають пропагандистські повідомлення, не докладають зусиль, щоб тягнутися до незалежної інформації. Вони зосереджуються на повсякденних проблемах, багато з яких пов'язані з погіршенням матеріального становища суспільства.
По-третє, звинувачення Заходу домінує в питанні ескалації напруженості у відносинах із Росією, що свідчить про сприйнятливість суспільства до пропаганди принаймні у сфері декларованих поглядів. Результати опитувань не обов'язково збігаються з реальними поглядами, оскільки у випадку з темами, пов'язаними з національною безпекою, росіяни можуть боятися відверто висловлювати свою думку. Проте, згідно з опитуванням, опублікованим 23 лютого і проведеним для CNN зі 7 до 15 лютого в режимі онлайн, половина росіян вважала, що використання військової сили, щоб зупинити вступ України до НАТО, було б правильним рішенням. Протилежної думки дотримувалися 25%.
По-четверте, відсутність помітного впливу антизахідної й антиукраїнської пропагандистської кампанії на підтримку росіянами влади, включно зі самим Путіним. З початку 2022 року рейтинг президента в опитуваннях державних соціологічних центрів ВЦВГД та ФОМ зріс зі 60% до 64%, а в опитуваннях незалежного Левада-центру – з 65% до 71%. Це не ті коливання, які дозволили б говорити про явне зміцнення легітимності режиму за рахунок підживлення синдрому «осадженої фортеці».
Водночас було зрозуміло, що цей настрій може явно змінитися (хоча важко передбачити, у який бік), якщо конфлікт із гіпотетичного перетвориться на реальний. Найважливішим питанням було: якщо на Україну почнуть падати бомби, чи вдасться Кремлю успішно дезінформувати власний народ, чи він звернеться до надійніших джерел (включно з контактами з рідними та друзями в Україні) та активно виступить проти кровопролиття? Чи він використовуватиме механізм психологічного захисту і придушуватиме незручні знання – як у випадку, коли більшість не повірила в те, що Олексій Навальний був отруєний ФСБ, незважаючи на те, що політик надав докази, які важко спростувати?
Чи не менш важливе запитання зараз: як вплинуть на суспільні настрої наслідки безпрецедентних економічних санкцій Заходу? На роздрібному ринку кілька днів спостерігаються ознаки паніки. 28 лютого курс долара США досяг у Росії рекордної позначки 110 рублів (на 30% більше, ніж кількома днями раніше). Майже відразу виникли проблеми зі зняттям валюти з банківських рахунків, і громадяни кинулися до банкоматів, щоб зняти рублі. Оголошення США про ембарго на постачання до Росії високотехнологічних товарів, включно з напівпровідниками, викликало бум закупів у магазинах побутової електроніки/приладів та негайне зростання цін на них. Центральний банк (ЦБ РФ), щоб заспокоїти ситуацію, збільшив базову ставку більш ніж удвічі – до 20%, що практично позбавляє населення можливості брати кредити. Але ще важливішим є те, що оголошене Заходом ембарго на операції з ЦБ РФ різко обмежить його подальші можливості щодо стабілізації системи.
Ще одним чинником, який може мобілізувати росіян на активний протест проти війни, є затягування конфлікту і поява в Росії повідомлень про великі власні втрати, особливо якщо вони стосуються призовників. Організація «Комітет солдатських матерів» отримує інформацію про випадки примусового, а отже незаконного, відправлення призовників до України (їм повідомляють, що вони їдуть на навчання, або їх змушують підписати контракти).
На цей час ми маємо лише часткові, нерепрезентативні дані про настрої серед простих росіян. В інтелігентсько-ліберальних колах можна почути думку і про те, що «народу промивають мозок телебаченням», і про те, що «більшість не хоче війни, більшість проти війни». Як воно насправді? Частково відповідь на це запитання може дати лише достовірне соціологічне дослідження – за умови, що люди не побояться брати в ньому участь.
Проте варто побоюватись, що ми не побачимо таких досліджень. Зрештою, ми говоримо про питання національної безпеки. Інформація є одним із ключових інструментів у боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами. Режим дбає про красиву картинку: націю треба переконати, що більшість беззастережно підтримує владу, яка не робить нічого поганого в Україні. (Опитування, проведене на початку березня контрольованим Кремлем Всеросійським центром вивчення громадської думки, демонструє, що 71% росіян підтримують війну Росії в Україні, не підтримує 21%, не змогли відповісти 8% – ред.).
На шляху до тоталітаризму
Російська пропаганда останніми днями стала стовідсотковою копією з Орвелла. Війна – це мир. Агресор – це жертва. Атака – це захист. Жодної війни немає, є лише «спеціальна військова операція» щодо «порятунку» населення окупованої частини Донбасу від «геноциду», щоб змусити «київську хунту» укласти мир. Водночас агресивне НАТО загрожує Росії і хоче знищити російську державність. За словами речника Кремля, Україна має бути «демілітаризована» та «денацифікована».
Цей наратив передбачає, що Росія серйозно розглядає можливість фізичної розправи з найвищими посадовими особами України, зокрема у формі «трибуналу», який мав би їх засудити за нібито «злочини».
Якщо Україна не буде «денацифікована», то раніше чи пізніше її приймуть до НАТО, і «нацисти» вирішать військовим шляхом повернути Крим, і тоді НАТО буде втягнуто у війну з Росією. І все ж таки Росія хоче миру. Аналогічна логіка використовувалась для виправдання анексії Криму (ми запобігаємо можливому геноциду та розміщенню баз НАТО в Криму) і після антиурядових демонстрацій у Москві 2019 року. Тоді Путін пояснив, чому демонстранту, який кинув порожнє пластикове горнятко в бік росгвардійця, загрожує кілька років в'язниці: «Сьогодні він кинув горнятко, завтра кине пляшку, а потім почне стріляти і грабувати крамниці».
Не меншу тривогу викликає й те, що в тіні війни Кремль явно прагне остаточно придушити російське громадянське суспільство. Погрози злітають з уст Дмитра Медведєва, заступника голови Ради безпеки, а також від прокуратури та Роскомнагляду (агенції з контролю за ЗМІ). 26 лютого Медведєв заявив, що призупинення напередодні Радою Європи членства Росії в цій організації стало «хорошою можливістю відновити низку важливих інститутів, які служили для запобігання особливо тяжким злочинам, наприклад, смертної кари для найнебезпечніших злочинців».
У Росії з 1997 року діє мораторій на страту, яка, однак, так і не була виключена з Кримінального кодексу. У грудні 2021 року голова Конституційного суду Валерій Зорькін не заперечив можливості скасування мораторію на страту (хоч і вважав це малоймовірним). За його словами, свого часу вона являла собою «поступку системі цінностей, які не притаманні російському розумінню права» (sic!).
Заява Медведєва, якщо розглядати її не тільки як вияв невдоволення тим, що він зазнав західних санкцій, імовірно, насамперед є елементом психологічного тиску на Захід. Мета – відновити повноправне членство Москви в РЄ, незважаючи на її військову агресію. До цього часу поводження Кремля з громадянами Російської Федерації як із де-факто заручниками режиму виявлялося ефективним на Заході. Головний аргумент, який роками висувається в Європі на користь того, щоб не виганяти Росію з організації – країну, яка постійно порушує права людини та проводить політику територіальної анексії, – це благо її громадян, які в такому разі втратять захист Європейського суду з прав людини.
Однак не можна відкидати, що заява колишнього прем'єр-міністра є також частиною залякування тих кіл у Росії, які активно виступають проти війни з Україною і яких пропаганда починає звинувачувати у «зраді держави». Це один із найсерйозніших злочинів у Кримінальному кодексі, який карається позбавленням волі на строк до 20 років. За логікою режиму, це може віщувати нову, набагато серйознішу хвилю репресій, зокрема знищення інших вільних ЗМІ в Росії, які – незважаючи на зростаючу цензуру – представляють найвищий рівень журналістики у світі та ретельно інформують про події в Україні. Іншою мішенню стануть НУО та всі інші форми організацій громадянського суспільства.
24 лютого Роскомнагляд попередив ЗМІ, що під час підготовки матеріалів про «спецоперацію» в Україні вони зобов'язані використовувати лише офіційні державні джерела. Це фактично означає заборону використання слова «війна» й оприлюднення фактів про неї. ЗМІ, які не підкоряться цьому шантажу, ризикують отримати серйозні санкції, зокрема фінансові. Сайти деяких із них уже заблоковані на території Росії. 27 лютого Генеральна прокуратура оголосила, що розслідуватиме будь-який випадок надання допомоги іноземній державі на шкоду безпеці Російської Федерації в контексті «спецоперації» в Україні. Ця допомога може бути фінансовою, матеріальною, технічною, а також «консультативною та іншою», тобто може містити навіть контакти з родичами, які проживають в Україні, для отримання достовірної інформації. Росія перетворюється на режим військової диктатури. Остаточне придушення громадянського суспільства та «нелояльних елементів» відбуватиметься під акомпанемент обстрілів українських міст. Світ, зайнятий – і справедливо – порятунком України, може цього не помітити. Як і звичайні росіяни, які зайняті повсякденним виживанням у найглибшій кризі, яку Кремль влаштував їм з початку 21 століття.
Переклад з польської
Текст опубліковано у межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Wojenna dyktatura w Rosji. Kreml kontra społeczeństwo