Візове ґетто

Сьогодні Україна відгороджена від Європи так надійно, як ніколи за останні двадцять років.

У романі Джорджа Орвелла «1984»  існує міністерство Миру, яке веде вічну війну, і міністерство Любові, до компетенції якого належать арешти і тортури дисидентів.

«Лібералізація візового режиму» – саме так називається нашою «новомовою» кожне нове ускладення для українських громадян, які подорожують в ЄС. Жменька українських інтелектуалів та «інтелектуалів» (останніх дещо більше) отримують візи по-блату (одно-, дво-, а як пощастить, то й трирічні), як за СРСР матеріальні блага: не дивно, що їхній розпачливий голос лунає в пустелі вкрай рідко (дивно, що за такої «упривілейованости» народжується взагалі). У цій справі помаранчеві уряди лукавили так само, як уряди перед тим та опісля: брехня не має політичних уподобань й охоче вбирається у будь-яку барву. Та й навіщо, якщо у кишені дипломатичний паспорт, який не тільки дозволяє безперешкодно долати кордони, оминаючи черги по обидва боки, а ще й покриє злочини проти людяности – згідно з буквою Віденської конвенції про дипломатичні відносини.

Якщо підняти архів наших періодичних видань, то щороку, а в окремі роки по кілька разів відповідальні (щоправда, лише з українського боку) чинники авторитетно запевняли, що візи для громадян України, які подорожують в ЄС, «ось-ось» буде скасовано – це «ось-ось» розтяглося на понад десять років. Тим часом статус-кво влаштовує всіх, окрім самих українських громадян. Принаймні лузерством, якщо не цинізмом, просякнена новітня ялтинська ініціатива «моніторити невмотивовані відмови у наданні віз українським громадянам консульствами країн Євросоюзу» – це все, що пропонується замість скасування «візового режиму», коли відпала би потреба в таких-от «шляхетних» «ініціативах», часо- і ресурсотратстві.

Сьогодні Україна відгороджена від Європи  так надійно, як ніколи за останні двадцять років, а політичні процеси всередині країни не додають оптимізму.