Як Лукашенко видав себе і Путіна

Тема можливих переговорів між Україною і Російською Федерацією так чи інакше педалюється протягом усієї повномасштабної війни, яка триває уже два з половиною роки – причому представниками різних геополітичних таборів. Мета цих заяв, вкидів, обговорень є різною – залежачи, звісно ж, від того, хто, коли і в якій ситуації робить ці заяви. Одним із таких персонажів є «президент» Білорусі Алєксандр Лукашенко. Минулого тижня він знову повернувся до цієї теми – причому на найвищому можливому рівні, в інтерв’ю для одного із пропагандистських стовпів путінського режиму, телеканалу «Россия1».

Власне, уже сам факт того, кому і де було сказано Лукашенком те, що сказано, є певним поясненням. Подібні медіаподії у світі Владіміра Путіна (а те, що Лукашенко і тим паче «Россия 1» є світом Путіна, сумнівів не викликає) зазвичай є чітко спланованими і підготовленими. Тому це ніякий не експромт, ніяка не імпровізація білоруського диктатора, не «бажання допомогти», як дехто подавав участь Алєксандра Лукашенка в історії з бунтом Євгєнія Прігожина. Експромти, імпровізації, «жести доброї волі» у тій системі координат неможливі за визначенням. Саме тому до слів Лукашенка, до тих меседжів, які він послав своїм інтерв’ю, необхідно дослухатися.

Головним меседжем, як уже було сказано, стали слова про переговори. Звісно ж, Лукашенком це було подано так, що переговори і мир потрібні насамперед Україні. На жаль (для обох східноєвропейських диктаторів), особливих аргументів для цього вигадати вже неможливо – принаймні «президент» Білорусі якось сором’язливо забув згадати про можливість чергових ракетних ударів по енергосистемі, використавши лише фактор ядерної зброї. На який, будемо чесними, уже ні в Україні, ні на Заході не особливо й реагують.

Та завданням Лукашенка було подати необхідність переговорів саме крізь призму України. Саме тому довелося використовувати ядерну лякалку, бо більше тиснути просто нічим. Українська енергетика, з усіма проблемами, все одно продемонструвала здатність до виживання – тоді як початок використання росіянами північнокорейської балістики є свідченням протилежного процесу. По-перше, якби своїх ракет вистачало – не принижувалися б перед Кім Чен Ином. По-друге, усі в Україні це помітили – балістика не несе загрози великій частині України, на захід від Житомира. А це щонайменше Бурштинська ТЕС, про стан якої зараз практично не говорять – і дуже добре роблять, бо що менше уваги, то більша безпека. Коли на заході України почали повертати дітей у школи, теж були переживання щодо можливих ракетних ударів, а один такий удар – це трагедія колосального масштабу. Та, як бачимо, нічого подібного не сталося. З різних причин, але не сталося. Імовірно, і через відсутність суспільного резонансу, тобто «смисл витрачати недешеві ракети на те, що відійшло на суспільні маргінеси».

Повертаючись до переговорів – визнаємо, що мир потрібен і Україні теж. Як нормальна, логічна і базова умова для життя і розвитку держави й суспільства. Та Україна продемонструвала, що навіть під час повномасштабної війни нехай не на всій території (що логічно), але в багатьох регіонах може налагодити більш-менш нормальне життя. У західних обласних центрах уже 2023 року почали відкриватися різні заклади, аж до ТРЦ. А в Росії, між іншим, ТРЦ почали закриватися – після того, як частина західних компаній під загрозою санкцій пішла з ринку.

Але, звісно, це Путіна не хвилює. Його навряд чи хвилюватимуть навіть черги за хлібом десь у Єкатеринбурзі чи навіть Липецьку, тобто зовсім близько від Москви. Ось у Курській області – не черги за хлібом, а реальна війна. Від Курська до Москви – значно ближче, ніж з Уралу. І що? І нічого. І Кремль, і пропагандисти роблять вигляд, що нічого страшного не сталося. Ба більше, персонажі російського «телебачення тисячі пагорбів» уже почали говорити про те, нічого страшного в тимчасовій втраті своїх територій немає. (Тут треба зауважити, що в радянсько-пострадянському просторі немає нічого постійнішого за тимчасове. Кумир росіян Лєанід Брєжнєв, якого мало не всі у Кремлі вважали 1964 року тимчасовою фігурою, це міг би підтвердити, якби дожив до наших днів.)

І це, прошу панство, в країні, яка на словах готова була прямо вся піти на священну війну за кілька тихоокеанських островів, назви яких навряд чи хтось із російських обивателів згадає без підказки. Але Курщина – це не Курильські острови, це реальна, а не напівміфологічна земля, це тут, поруч. І все одно – ідея «тимчасової втрати» уже просувається кремлівськими пропагандистами. Бо це не настільки критично для Путіна, як те, що насправді його лякає.

А лякає кремлівського карлика неможливість продовжувати війну в Україні. Це єдине, чим він зараз живе, єдине, що продовжує його політичне і, можливо, навіть фізичне життя. А із цим в останні місяці теж проблеми. Інфляція б’є рекорди, людей на війну записується дедалі менше (саме тому «вхідні» гроші для контрактників у деяких регіонах виросли до фантастичного рівня 2 млн рублів). А саме люди є головним активом Путіна – і ті військові, які зараз на Донбасі, це чудово знають. Є ще авіабомби, але із цим ресурсом, мабуть, ситуація є кращою – та й КАБи, на відміну від росіян, можна підготовити для використання значно швидше, ніж за 18 років і 9 місяців.

Тож, підсумовуючи чергову миротворчу спробу Алєксандра Лукашенка, переговори і мир потрібні Росії не менше, а радше навіть більше, ніж Україні. Хоча, повторимося, і Україні зі зрозумілих причин мир потрібен теж. Тож теоретично слова білоруського диктатора можна було б сприйняти за правду. Якби не одне «але», те саме, чим Лукашенко видав себе з головою.

Це слова про «легітимність» Володимира Зеленського. Річ у тому, що – як би там Алєксандр Лукашенко не намагався натягнути сову на кремлівський глобус – проблеми легітимності Зеленського в українському і тим паче західному громадсько-політичному просторі не існує. Тобто взагалі не існує. Навіть ті українці, які не задоволені тим, що Зеленський досі є президентом України – чудово розуміють, що до перших післявоєнних виборів нічого змінити тут не можна. Тож за всіх можливих юридичних нюансів (ми не Конституційний Суд, тому не будемо вдаватися в деталі цієї справи; тим паче, сам КСУ якось скромно відмовчався на цю тему) – легітимність Володимира Зеленського є цілком реальним явищем. Принаймні, повторимося, до кінця чи призупинення війни.

А хто ж у нас має проблеми з легітимністю? А це якраз Алєксандр Лукашенко, якого після 2020 року президентом Білорусі визнають хіба що такі самі одіозні авторитарні режими, як він сам. І ще – Владімір Путін, який нібито «обнулив» свої президентські терміни, але насправді у це навряд чи всерйоз вірить він сам, що вже говорити про всіх інших. І отут – ключ до розуміння усіх слів Лукашенка. Тут він видав себе і свого сеньйора з головою.

Саме в той момент, коли Алєксандр Лукашенко почав говорити про легітимність Зеленського, стало зрозуміло, що не тільки ці його слова, а й усі інші з інтерв’ю «России 1» є фальшивкою і маніпуляцією. А значить, переговори і мир потрібні не Україні і Заходу, як він про це говорить (принаймні сам Лукашенко хвилюється не за Україну) – а Росії і Путіну. А це значить, що ситуація в російській економіці – тій єдиній силі, яка дозволяє продовжувати війну (і, відповідно, може її зупинити) – стабільно і незворотно погіршується.

І залишилося останнє питання – чому білоруський васал Кремля виліз з ідеєю переговорів саме зараз, у другій декаді серпня? А тому, що далі – осінь. І президентські вибори в США. Після яких – за будь-яких результатів голосування – ситуація для Росії буде тільки погіршуватися. Так, навіть після можливої перемоги Трампа – бо він, попри бажання домовитися з Кремлем, не піде на умови Путіна, а той не погодиться на пропозицію Білого дому. Після перемоги Гарріс переговорів не буде взагалі. А російська економіка продовжить падати. І навіть прискорить цей процес, бо санкції проти самої Росії й загроза вторинних санкцій проти російських контрагентів (головно – Китаю) нікуди не дінуться, а тільки посиляться.

Переговори про мир справді потрібно починати негайно. І тут Лукашенко правий. А своєю безглуздою з точки зору загального тону інтерв’ю фразою про легітимність Зеленського він зізнався, кому саме негайно потрібні перемовини про перемир’я.