Як ми звільнили вчительку і що з цього вийшло

Історія, котра трапилася з нами нещодавно, нагнала на мене жаху чи не найбільше за останні роки.

Точніше, навіть не сама історія того скандалу, реакція чи причини, а власне усвідомлення того, що ми починаємо жити в іншому світі, котрий є новим для нас, і ми ще поняття не маємо, як давати собі в ньому раду. І я насправді навіть трохи радий, що це трапилося, бо тепер ми змушені усвідомити це та спробувати розібратись. Коротко хочу поділитися про уроки, які ми з цього винесли.

Мабуть, ви чули, що ми маємо вже дві школи та поставили собі за мету відкрити 100 шкіл в Україні.

Основна мета – зробити свій внесок і вплинути на освіту загалом. Так, це бізнес. Проте з великим соціальним впливом, і наразі ми туди лише інвестуємо. Насправді досить великі гроші. І ще більше – часу, людей, ідей та натхнення. Це – наш податок і спільний внесок у майбутнє країни, де ми хочемо жити.

Так от.

У вересні взяли ми одну вчительку на роботу. За рекомендаціями. Всі казали: дуууже хороший мовник. Справді, мовник був непоганий. Проте за певний час ми помітили, що у своїй роботі вона переходить межу в спілкуванні з учнями. Шарпає їх, і в принципі її поведінку часто можна розцінити як надто агресивну. Очевидно, за процедурою ми спробували зробити зауваження та пильнували. Бо всяке буває, та й дітки в класі теж активні Проте, на жаль, це стало систематичним. Після того, як вона в пориві агресії сказала дітям поламати годівничку, яку зробила дівчинка на дизайні, ми прийняли рішення про негайне звільнення. М’яко кажучи, через професійні якості.

Жіночка не розгубилась і відразу сіла писати повідомлення у фейсбук. Мовник таки ж непоганий. Про те, що в самому центрі міста Львова її звільнили за те, що вона активно навчала та пропагувала українську мову та виправляла дітей, котрі розмовляли суржиком. І що, власне, нібито через те її звільнили, що в класі є діти «данєцкіх», котрі пролобіювали це звільнення. Бо ж вони платять гроші. І далі приправила це все політичним трактатом з фразеологізмами, які найбільше зачепили б патріотично тривожних галичан, та може навіть і киян пострашили б. Про те, як русскій мір гуляє коридорами школи, що гроші не пахнуть, данєцкі захоплюють! Та й, в принципі, сам Путін вже неодноразово їй погрожував, як ще раз когось виправить.

Словом, просто набір слів, який у кожному мешканцю Львова пробуджує бажання вийти до Шевченка і стати на захист своїх цінностей.

Я здивувався, проте не сприйняв цього серйозно.

Розуміючи, що вчителька пішла ва-банк – і таки справді має проблеми із психікою та адекватністю. Бо ж ніби кого-кого, а вже нас звинувачувати в «русском мірє» – то справді смішно.

Ми написали свою позицію, де пояснили ситуацію, причини та попередили інші заклади освіти, аби були обережними – бо мовник таки справді сильний і місцями небезпечний. З логіки нормальної людини, це й мав би бути кінець історії.

Будь-яке професійне медіа перед тим, як писати про це, довідалось би позицію школи, та й забули б про це на старті. Бо історія не варта й малого пива.

Але так було б колись.

І не сталося тепер.

На додаток до цього. Одне чудо, яке, як виявилося, ще й на біду працює в нашій обласній адміністрації, (що найкумедніше – по інвестиціях), поширило миттєво цю історію в незліченні групи, котрі відстоюють права української мови. З точно таким самим формулюванням: звільнили зі школи через українську мову. У Львові їм то не пройде – терміново треба відстоювати вчительку! Не віддамо її в лапи данєцкіх.

Ще й з вимогою: нехай школа тут нам усім пояснить, чого вони це допустили. То так, як вийти на площу і прокричати, що в священника дружина курва – і най він тепер сюди прийде і всім нам то пояснить.

Очевидно, що з таким формулюванням це захотів перепостити кожен, хто був у всіх тих групах.

На нашу позицію уже не надто хто звертав увагу – вимагали фактів.

Вочевидь, ми не виставляли жодних відео чи документів, бо школа – це все ж територія приватності, дітей та їхніх сімей. Але то нікого не цікавило: тисячі перепостів підняли неймовірну хвилю обурення та хейтерства. Банальної людської злості, яка нарешті знайшла магніт, куди вихлюпнутися.

Найбільш здивовані були батьки, чиї дітки є у школі вже не один рік. І куди діти й надалі хочуть ходити.

Ми відписували ті всі відповіді – в десять рук, бо звикли працювати відкрито та публічно. Ця історія фактично паралізувала менеджмент школи на певний період.

Щохвилини хтось писав чи дзвонив з вимогою пояснити: як це ми посміли?! І це справді тисячі людей. Ми випустили ще декілька повідомлень з уточненнями – та великими заголовками, що це ФЕЙК, і почали готувати заяву до суду.

Після чого вчителька відразу взялася чи не щогодини зі всіх сторін виправляти та причесувати свій пост.

І помалу та вся історія почала переходити у фізичний світ.

До нас приходили різні об’єднання атошників, правий сектор та ще багато інших справжніх і не дуже, які йшли майже з вилами та колесами – і уявіть, яке було їхнє розчарування, коли вони потрапляли в нашу школу. Очевидно, що в класі тої вчительки не було жодного з переселенців, і данєцкіх теж.

Усі відвідувачі виходили й одразу писали повідомлення: «Не поширюйте фейк».

Нам почали масово приходити погрози працівникам і на адресу школи. Хвиля ненависті просто зашкалювала по всій Україні. Усі знайомі, друзі та знайомі друзів дзвонили та писали, не вірячи в історію.

І все це – лише через один пост звільненої вчительки та промо чиновника, який своїми діями зробив більше комерційної шкоди, аніж коли-небудь бачив інвестицій.

Але найголовніше – інше.

Такого раніше не трапилося б – бо медіа були професійними, і просто перевіряли б брехню і котрим довіряли б люди. А тепер кожен сам собі медіа. Захотів – поширив, сподобався заголовок – перепостив.

Соцмережі дозволили в такий спосіб реалізовуватися кожному.

Дивіться, яку історію я поширив – бачите, який я патріот! Дивіться, яку картинку чи фразу я опублікував – гляньте, який я дотепний та розумний!

Тут є все: і самореалізація, і амбіції, і соціальна позиція, і навіть патріотизм. Усе, що можна поширити і лайкнути, робить нас ліпшими. І не важливо, чи це правда. Важливо, аби хтось лайкнув!

А як легко – прокоментувати! Це тобі не оксфордські дебати.

І не треба в чомусь розбиратися, написав будь-що – тут усі рівні.

Основне – що ніхто не бачить і в очі не треба дивитися.

І насправді – це наша нова реальність, яка набирає обертів неймовірними темпами.

Перші наслідки, в які ніхто не вірив і не розумів, – Трамп, Брекзіт і наш новий президент. Основне – розслабитись і не виходити з мережі.

І ця реальність жахлива – бо тебе можуть спалити на ранок і ти навіть не встигнеш довідатися за що. Просто хтось запостив твоє фото з розчавленим песиком чи рускім прапором на фоні.

У силу того, що цього року – рекордна кількість користувачів соцмереж, це стає глобальним надважливим питанням безпеки.

І тепер найголовніше: наші діти теж проводять там усе більше й більше часу. І вони там абсолютно беззахисні. Бо ніхто й ніколи не вчив їх, як тим користуватися і до чого це може призвести.

***

Для мене ця історія є неймовірною мотивацією зробити так, щоб діти в нашій та інших школах розуміли: єдина їхня зброя – це критичне мислення та здоровий глузд. На будь-яке повідомлення треба поставити собі запитання: Чому? Хто це написав? Знайти першоджерела. Зрештою, перевірити в медіа, яким довіряєш. Тепер це – як помити руки чи подивитися на світло на пішохідному переході.

На будь-який білборд про покращення життя, чи безкоштовний транспорт, чи обід – треба відкинути емоції та почати мислити.

Будь-яка неправда чи фейк створені, щоб маніпулювати нами.

А контрольовані люди – це втрата свободи та мрія диктатора.

Тому, як би пафосно це не звучало – лише пошук істини та постійне критичне мислення зроблять наших дітей по-справжньому вільними.

А серця – небайдужими

І цього треба вчити – бо свобода, як пам’ятаємо, таки виборюється.

Тому ми зробили свої висновки – і тепер у нашій школі будуть уроки, присвячені фейкам і їх небезпекам. Ми будемо пояснювати дітям, що буває, коли хтось думає замість них.

І я дуже закликаю всі інші школи звернути на це увагу та включити це у свої навчальні програми, щоб готувати дітей до реального життя.

І, можливо, завдяки одному «хорошому» мовнику й одному горе-чиновнику ми уникнемо багатьох помилок у майбутньому.

Усе задля чогось стається. Основне – правильно це використовувати.