Залужний і велика помилка Зеленського

Якщо Володимир Зеленський прагне остаточно перетворити Валерія Залужного на потужну фігуру на політичному полі й потенційно головну загрозу для власного майбутнього як політика – тоді він усе робить правильно. Саме до цього цілком може призвести щораз більш ймовірне звільнення Головнокомандувача Збройних Сил України. Усупереч суперечливим (такий каламбур добре передає суть) заявам власного Офісу, президент в інтерв’ю італійському телеканалу Rai1 фактично підтвердив намір замінити генерала, як і ще декого поміж військового й політичного керівництва країни.

Потенційним (поки що) звільненням Залужного президент може насправді зробити велику послугу генералу, але не країні. І навіть не собі, хоч він навряд чи про це здогадується. Заміна Залужного – і байдуже в цьому контексті, хто його замінить – остаточно закріпить за ним статус культового героя російсько-української війни. Незалежно від того, що буде далі, бо це вже не впливатиме на його репутацію і буде не його відповідальністю.

Уже сьогодні Валерій Залужний є людиною з найвищим відсотком довіри серед українців. Мінливість симпатій українського суспільства добре знана. Але президент готується ліквідувати єдину причину, яка наразі могла б похитнути популярність Залужного – труднощі на фронті у 2024 році. Хоча й це не факт, бо проблеми минулорічного контрнаступу багато хто асоціює не з військовим командуванням, а з політичним керівництвом та його нереалістичними обіцянками, або ж недостатньою зовнішньою підтримкою.

У масштабі України Валерій Залужний в дечому нагадує те, чим не так давно був Володимир Зеленський для цивілізованого світу – символ героїчної боротьби з безжалісним і куди сильнішим ворогом. Можна пригадати численну продукцію із зображенням президента України (аж до спеціальних ексклюзивних фігурок LEGO), яка мала шалену популярність серед населення країн Заходу. Те, що ця хвиля популярності минула, цілком може бути однією з причин банальних заздрощів, що хтось інший, хай і в масштабі однієї країни, зараз перебуває на такій же хвилі обожнювання.

Символізм у сприйнятті Залужного повсюдний. Численні розіграші за донат будь-чого з його автографом чи фото – запорука численних пожертв. Останній приклад: 4 лютого під час львівського концерту гурту «Жадан і Собаки» відбувався благодійний аукціон на потреби ЗСУ. І попри наявність таких цінних предметів, як, наприклад, ікона авторства Левка Скопа, найдорожчим лотом стала аж ніяк не вона. А великий фотопортрет Головнокомандувача ЗСУ з автографами його і Сергія Жадана, який придбали за 105 тисяч гривень. Це вже нагадує певний культ. Що не є чимось новим для нашого соціуму – про це недавно влучно написав Назар Кісь.

Тепер Володимир Зеленський планує звільнити людину, котра в очах більшості першочергово відповідає за всі успіхи в нинішній війні і на наших очах стає чимось значно більшим – імовірно, всупереч власному бажанню. У будь-якому разі ця зміна буде зустріта вороже. Нещодавня «репетиція» з нібито звільненням Залужного показала, якою буде реакція, коли це стане реальністю, а не просто інформаційним вкидом з Офісу Президента. Чи хтось ще вірить, що це був дим без вогню?

Бодай пом’якшити реакцію спільноти могло б чітке пояснення причин таких кадрових оновлень. Зміна головнокомандувача в часі війни, особливо війни тривалої, не є чимось рідкісним в історії війн. Коли ситуація заходить у глухий кут, часто потрібні нові погляди, ідеї, стратегії. Вони не завжди кращі за старі. Але принаймні можна зрозуміти, чому до них вдались. Чи обґрунтував президент або хтось з його довіреного оточення потребу заміни Головнокомандувача ЗСУ? Абсолютно ні. Не вважати ж таким загальні фрази Зеленського про потребу «штовхати всіх в одному напрямку» чи «мати правильні позитивні енергії». Та й ті він сказав не українським журналістам, а італійським. З українців ж вистачить і сумнівних телеграм-каналів.

Усе це виглядає ще більш недолуго з огляду на те, що сам Валерій Залужний днями у статті для CNN висловив власне досить аргументоване бачення подальшого ведення війни проти Росії. Він чітко наголосив на потребі пошуку нових шляхів ведення бойових дій, відзначив зростання ролі безпілотників, потребу технічного переоснащення задля адаптації до вимог сучасної війни, труднощі із забезпеченням та чимало іншого. Попри певну загальність тез, цей текст засвідчує, що його автор точно розуміє неможливість виграти сьогоднішню війну вчорашніми методами.

Один із фрагментів цієї статті міг особливо «допекти» президенту. Залужний прямо написав про «нездатність державних інституцій в Україні підвищити чисельність наших збройних сил без застосування непопулярних заходів», а також про проблеми нашої оборонної промисловості, зокрема ті, які давно можна і слід було вирішити – бюрократичні. Зважаючи на те, як Володимир Зеленський терпіти не може будь-якої критики, то такі слова генерала (навіть якщо це просто констатація факту) він запросто міг сприйняти як виклик.

Значним контрастом є також і ставлення президента та головнокомандувача до дражливих і непопулярних тем. Наприклад – мобілізації. Доки Володимир Зеленський і його оточення з усіх сил прагнуть перекласти відповідальність за новий законопроєкт на кого завгодно (депутатів, уряд, а особливо військових), то Валерій Залужний прямо наголошує, що без залучення сотень тисяч нових людей до ЗСУ подальші перспективи війни є непевними з огляду на перманентну мобілізацію у стані ворога.

Причина цієї різниці проста: військовий думає про те, як виграти війну, а політик – як не програти наступні вибори. От тільки якщо звільняти професійних командувачів лише за те, що ті вимагають проведення непопулярних, але потрібних під час війни заходів, то наступні вибори можуть бути не тими, про які мріє Володимир Зеленський. Бо це буде не його переобрання, а чергове довічне для Владіміра Путіна – цього разу і на новоприєднаних до Росії українських територіях.

Якщо ж ця війна завершиться для нас успішно і таки настане день виборів, то цілком може виявитись, що свого головного конкурента чинний президент створив собі сам. Валерій Залужний жодним словом чи вчинком поки не натякав на політичні амбіції. Це правильно, адже його місія – ведення війни, а не політиканство. Проте якщо одного дня, за кращих обставин, він таки захоче піти в політику, то матиме всі шанси на успіх. Особливо на тлі нинішнього ймовірного звільнення та «щурячих перегонів», якими традиційно є українські політичні розбірки.