«Завод»

На закинутому заводі, у забутому Богом селі група інженерів виготовляє щось химерне й зовсім незрозуміле. Часом туди приїздять підозрілі типи на розкішних автівках. Виробництво огортає дражлива атмосфера таємниці. Прилад щастя? А хіба таке буває? Хіба це взагалі можливо?

Ігор Мисяк – український поет, прозаїк та військовослужбовець, який народився на Львівщині. Лауреат конкурсу «Хортиць дзвони 2018», фестивалю «Ірпінський Парнас 2018, конкурсу «Житомир ТЕМ 2019» та фестивалю «Ан Т-Р-Акт 2020». У травні 2023 року Ігор Мисяк загинув під Бахмутом, захищаючи Україну.

***

Якщо ти нічого не зробиш – нічого не буде. Саме в цей час інші люди роблять усе те, на що ти не можеш наважитися. Вони опановують життя, вони п’ють свою чашу, розливаючи по бороді.

Що робили люди, про яких я хочу тобі розказати? Вони просто жили, я знав їх, ділив із ними хліб. Перш ніж робити висновки, просто послухай. Можливо, після цієї історії ми поговоримо з тобою про час, якщо він у тебе залишиться.

Усе почалося давно, власне тоді, коли старий Шнайдер придбав цей завод. Тоді це була просто стара й нікому не потрібна будівля – без історії, без минулого, без майбутнього. Жителі селища завжди пам’ятали завод таким жалюгідним, як він зараз. Кажуть, нікому до нього нема діла, стоїть собі та й стоїть. Там живуть миші, щури та дикі голуби. Там живуть куниці та й годі...

Сам Шнайдер не знав історії цього заводу, але завжди хотів його придбати. У нього вже була швейна фабрика, яка дозволяла непогано почуватися. Коли він прийшов сюди вперше, ніхто й не помітив. Шнайдер проводив будівельні роботи, щось ремонтував, щось будував, щось перебудовував. Іноді наймав місцевих на роботу, добре платив. Хтось казав, що тут буде ще одна швейна фабрика, хтось – що він вирощуватиме гриби. Траплялися й заплутані версії, але я вже їх не пригадаю.

Завод він придбав і все... Це й заводом важко назвати. Кілька будівель на березі озера, аж під лісом. Коли б ви їхали дорогою, то напевно б не помітили сірих будівель. Можливо, розгледіли б лише димар напівзруйнованої котельні. Завод завжди ховався за деревами.

Туди все частіше приїздили машини. Місцеві грибники розказували, що в деяких цехах встановили вікна, замінили вхідні двері та полагодили огорожу. Інші говорили, що людей там немає, що там усе зачинено.

Рибалки розповідали, що бачили невідомих людей. Вони носили якісь великі ящики. Потім хтось розказав про озброєних людей – і завод почали оминати десятою дорогою. Ходили плітки, що під лісом переховуються якісь бандити і тримають там заручників. Стара баба з крайньої хати буцімто бачила, як уночі туди їхала машина, а з неї долинав нелюдський крик. Хоча та баба й дещо недочувала, вона стверджувала, що потім моторошні звуки доносилися з самого заводу.

Галя, яка збирає ягоди в лісі й возить на базар, розказувала, що, коли поверталася з лісу, в неї стріляли біля старого заводу. Куля просвистіла над головою і влучила в суху сосну. І Галя хоч зараз може показати те місце на дереві. Ходили, дивилися, але нічого не бачили.

Село не могло спати, бо не знало, що відбувається. За ту завісу спробував прокрастися місцевий п’яничка, але не вийшло. Коли він заліз туди, аби знайти щось корисне для продажу, його брутально схопили й віддухопелили палицею по хребті. Згодом на великих металевих воротах з’явився напис «ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ».

Нічого не з’ясувалося, тому село й далі не могло спокійно спати.

Лише коли Шнайдер вигнав сторожа, який збирав плату за риболовлю, і дозволив усім охочим рибалити, будь-які напади на завод припинилися.

Тільки надто теплий вересень змусив знову звернути увагу на сірі стіни. Люди завершували збір урожаю, птахи гуртувалися на південь, а там кипіла робота. Машина Шнайдера (яку вже ідентифікували місцеві) постійно їздила з заводу в місто й назад.

Отак і закипали людські голови, нічого не розуміючи, але безмежно жадаючи знати. Їм нічого не вдавалося. Шнайдер з’явився немов із-під землі й украв у людей спокій. Вони й раніше чули про нього. Деякі жінки працювали на його фабриці. Але цього виявилося замало, аби зрозуміти, що він за чоловік.

Складалося враження, що він завжди бажав людям добра. Саме це й привело його сюди. Саме це підштовхнуло його створити, а точніше – винайти прилад, робота над яким тепер кипіла вдень і вночі. Той винахід мав перевернути світ, привести людей до щастя.

Розказували потім, що з ідеєю він носився довго, а от технічне рішення прийшло напередодні наших буремних подій. Коли він зі своєю крихітною командою приїхав сюди, мрія була вже майже втілена. Кипіла робота. Про все, що залишилося поза межами людських розмов і пересудів, нам пізніше розповів член команди винахідників. З ним тісно пов’язана вся ця історія. Але про це згодом.

Чого хотів Шнайдер? Допомогти. Спробуйте уявити, що маленький ящик у вашій квартирі допомагає вам у всьому. Покращує самопочуття, економить електрику, нагадує вимикати воду і світло. Позитивно впливає на кімнатні рослини, береже їх від смерті, якщо ви забуваєте їх поливати. Під дією цього приладу у вашої дружини менше болить голова, а ви почуваєтеся сильним чоловіком. Діти вчасно виконують домашнє завдання – їх навіть не потрібно контролювати. І ніхто не може дозволити собі такої розкоші, як брехня. Ваші кулінарні подвиги не палять каструль, ви нічого не забуваєте, не втрачаєте концентрації. Рішучість і сміливість наповнює вашу, ще кілька хвилин тому жалюгідну, душу. Усе змінюється, усе нормалізується. Треба лишень принести додому невеликий ящик і ввімкнути.

Прилад нічого не спотворює, він просто розкриває ваш потенціал. З механічною безсердечністю підштовхує вас до того, що ви самі можете робити, але не робите.

Скільки ви б віддали за такий прилад? Ви б придбали щось таке? Можливо, на подарунок? Якщо вважаєте, що вас не треба підштовхувати, ви ж точно знаєте, кого треба. Я не знаю, на якому етапі була робота, коли на завод припхалися люди від місцевого чи то депутата, чи бізнесмена, чи депутата-бізнесмена. Їхній візит вочевидь не був візитом ввічливості. У темряві ночі вони приїхали на завод і десь за годину зникли. Робота припинилася. Ніхто не їздив і нічого не возив, Шнайдерова машина зникла. На заводі всі наче вимерли.

Через місяць люди дізналися ймовірну причину. Місцевий депутат, якого народ охрестив Мордою (і то було не прізвисько, а справжнє дівоче прізвище його матері), накинув оком на завод і озеро. Його цікавили не сірі стіни, а спокійна водяна гладінь озера. Сам Бог велів будувати тут базу відпочинку.

Мордині аргументи виявилися металевими з дерев’яними прикладами. Шнайдер був уже немолодим, а тому відступив. Він навіть нічого не вивіз із заводу, просто зник. Шнайдер продав весь бізнес, продав швейну фабрику. Тепер там шиють теплу уніформу для скандинавських робітників.

Люди базікали, що Шнайдер продав ще й свій будинок і машину. Переїхав у США до старшого сина. І це була правда. Шнайдер сюди вже ніколи не приїздив.

Морда потирав руки й готувався розпочати велике будівництво. Але десь заблукав у бюрократії, а насправді зацікавленість до озера проявив хтось могутніший. Морда заховав голову в пісок, а згодом його вже цілого поклали в землю.

Завод, а насамперед щойно завезене туди майно й різні нікому не потрібні речі, не давали людям спати. І люди побігли красти, як після кінця світу. Але це свято тривало недовго.

Одного похмурого дня на заводі стався вибух – загинули місцевий житель і його син. Картина була жахлива, та зараз мова не про це. Після того випадку люди вирішили, що завод замінований і туди краще не лізти. Потім хтось казав, що сам бачив, як Шнайдер і його люди мінували все на заводі, щоб Морді нічого не дісталося.

Але насправді батько з сином викопували брухт і знайшли старий набій. Спробували його розібрати. Результат відомий. У селі припинилися розмови про завод і про Шнайдера, але про вибух люди пам’ятали довго. Відтоді в озері можна було безкоштовно ловити рибу.

Колишній сторож не наважився повернутися.