Спалахи – катастрофи нез’ясованого характеру – перетворили колись квітучий півострів Кіммерик на попіл. Дешт – світ нового порядку. Мешканці Землі, яким вдалося вижити, стали засоленими, а з летючої станції «Мати Вітрів» на померлий світ дивляться Старші Брати. Один із них, Талавір, отримує завдання розслідувати вбивство, а також знайти Золоту Колиску – таємничу зброю, розроблену вченим Мамаєм. Та, ступивши на висушену твердь Дешту, він уже не зможе повернутися.
Світлана Тараторіна – українська письменниця, журналістка, народилася і виросла в Криму, мешкає в Києві. Авторка міського фентезі «Лазарус», співзасновниця ютуб-проєкту «Фантстичні talks». «Дім солі» – новий роман письменниці, який вийшов у видавництві Vivat. Пропонуємо уривок з нього.
***
Свіже повітря ляснуло по обличчю. У носа вдарив запах солі та спеченого степу. Сонце було в зеніті. Це давало змогу розгледіти тонку вуаль суєрного купола, що майорів високо над ними. Вона наче тремтіла й переливалася від небаченого вітру.
На злітному майданчику вже стояла Сфена. Червоні дреди здіймалися, наче змії. Жоден м’яз не видавав їхньої розмови в Медичному. У руках вона тримала металеве відро. Поряд стояло кілька Старших Братів у сірому. Вхідний люк із ляскотом відчинився. Його ледь не відірвало поривом вітру. На майданчик вийшов Белокун. Навіть у скупому світлі він здавався мертвотно блідим.
– Ну? – сказав він до Сфени й ледь не впав від наступного пориву вітру.
І цієї ж миті щось велике й смердюче з шумом приземлилося поряд із очільником Матері Вітрів. Талавір застиг. З боку Старших Братів почувся зойк. Сфена закусила губу. Лише Белокун, прикриваючись рукою від вітру, ступив крок уперед.
Птерокс був заввишки в три людські зрости. На передніх кінцівках мав вивернуті суглоби, тому скидався на здивованого богомола. Птах роззявив гігантського дзьоба і протяжно закричав. Тільки тоді Талавір помітив на його шиї наїзника. Мато Дуковач по павучому сповз на поверхню Станції. Казали, що у війну, яка тривала до Спалахів, він зрадив кіммеринців і перейшов на бік Старших Братів. Інші говорили, що він працював відразу на обидві сторони, й успішно це робить досі – годується з двох рук. У випадку з Мато Дуковачем цю приказку можна було розширити. Наїзник мав чотири верхні кінцівки. Барвистий одяг тріпотів на вітрі. Його обличчя затуляла маска з пір’я і кісток. Мато Дуковач підійшов до Белокуна й простягнув до нього усі руки, наче хотів міцно обійняти.
– Може, цього разу забажаєш чогось іншого? – без особливої надії запитав очільник Станції.
Мато Дуковач навіть не ворухнувся. Губи Белокуна перетворилися на перевернуту підкову. Він жестом покликав Сфену, потім закотив рукав і випростав тонку білу руку. Талавір зауважив, що вона була цілком нормальною. Рудокоса витягла з відра великий загнутий ніж і одним швидким рухом розпорола Белокунові шкіру. Темна в’язка кров заструменіла у відро.
Мато Дуковач забрав ємність, підніс до обличчя й відпив, залишки вихлюпнув у дзьоб птаха.
– Ще!
Белокун притуляв до рани якусь ганчірку. Він явно не очікував такого повороту.
– Це нормальна плата. Тут не так уже й далеко, – пробував поторгуватися доктор. Мато Дуковач продовжував тримати відро в нижніх руках на рівні обличчя Белокуна. Талавір подумав, що цій потворі нічого не вартує верхніми скрутити Гавену шию.
– Добре! – форкнув доктор і роззирнувся. Його погляд ковзнув по Старших Братах. Талавір відчув, як ті зіщулилися. Потім Белокун зупинився на ньому, мить щось зважав і круто розвернувся.
– Закочуй рукав! – наказав Сфені. Жінка повільно, навіть занадто повільно, подумав Талавір, оголила руку. На її обличчі застиг твердий намір не скривитися. Потім Сфена ледь чутно зойкнула, у відро потекла нова цівка.
– Тепер досить? Ти забереш його нарешті? – прокричав Белокун.
Мато Дуковач знову відпив, подивився на жінку й витер губи. Сфена зіщулилася в неприємному передчутті, що доведеться знову різати шкіру, але крові виявилося достатньо. Наїзник випростав руку, показав на Талавіра, а потім на Птерокса. Один зі Старших Братів передав Талавіру гвинтівку, схожу на музейний експонат часів забутої війни. Як він знав, тільки такі тут і спрацьовували, і то не щоразу.
– Стій, – зупинив його очільник Станції. Тримаючись за поранену руку, він витяг із кишені колоду, яку Талавір бачив напередодні. – Бери, поки не передумав. Може, він і з тобою заговорить.
Останні слова потонули в шурхоті крил Птерокса. Талавір не встиг запитати: «Хто і як заговорить?»
Мато Дуковач допоміг залізти на спину величезному птаху. Під ногами Талавір відчув подобу сходинок і аж тоді зрозумів, що скелет птаха укріплений залізною арматурою. Смерділо пір’ям, гнилим м’ясом та машинним маслом, але сидіти було зручно. За місцем Мато Дуковача в улоговині між лопатками розміщувалося своєрідне пасажирське крісло. Колода ніяк не хотіла повністю ховатися в кишені. Одна карта зім’ялася. Талавір поправив картинку й нарешті вхопився за Мато Дуковача.
Без усіляких прощань Птерокс підняв крила, ще раз протяжно скрикнув, підбіг до краю і підібгав ноги. Вони поринули в безодню. Мато Дуковач загарчав. Талавір зрозумів, що то сміх. Птерокс і наїзник насолоджувалися польотом. Піддаючись пориву, Талавір відкинув голову й підставив обличчя вітру. Рот наповнився смаком солі. На мить Талавір забув, звідки він і куди прямує. Мати Вітрів залишилася позаду. І це було те, чого Талавір чекав від самого пробудження.
Він витягнув шию, щоб роздивитися залишки Шейх-Елі, але Мато Дуковач розвернув Птерокса. Ак-Шеїх, де вбили М-14 і куди вони прямували, лежало по інший бік. Вони летіли над привидами колишніх автострад. Віспини вирв позначали шлях бомбардувань. Перед Спалахами Старші Брати не шкодували боєприпасів. Гори каміння – усе, що лишилося від людських поселень. Десь можна було уявити стіну чи димар. Одного разу Талавір навіть побачив угрузлий у землю каркас давнього авто. Воно здавалося ще менш реальним, ніж величезні кістки, що виростали в Дешті після бур.
У корінні мертвого дерева Талавір розгледів пустельну артроплевру. Гігантська багатоніжка здійняла до Птерокса гострі ріжки й заскрекотала. З гілки з криком злетів великий птах із перетинчастими, наче в нетопира, крилами. Це був кхартал – степовий хижак. Їхній політ завадив полюванню.
Цілий фарсах Дешту виблискував, немов засипаний сіллю. То був суєр. Сліди нещодавньої бурі. Дрібка отруйної солі могла призвести до смертельних змін. Спалахи зупинили людську війну, натомість сама природа стала інструментом убивства.
Талавір перевів погляд. У нього стислося горло, наче сон вирвався в реальність. На пласкому, немов стіл, обрії виділявся курган. Талавір його вже раніше бачив, і не тільки вві сні. Востаннє перед вильотом – на гральній карті, що ніяк не хотіла сховатися в колоді.
Мато Дуковач щось закричав. Вітер посилився, тому Талавір не розібрав слів. Птерокс почав набирати висоту. У повітрі запахло сіллю.
– Не туди! Мені треба вниз. Он до того кургану! Ти чуєш? – Талавір потягнув наїзника за куртку.
Мато Дуковач штовхнув його ліктем. Верхніми руками натягнув маску. Тільки коли в обличчя Талавіру кинуло жменю піску, він зрозумів, що відбувається: Птерокс намагався обійти смерч. До пагорба залишалося кілька фарсахів.
– Мені треба вниз, я наказую, чуєш ти, чудило чотирируке! – Талавір вчепився в спину Мато Дуковачу й спробував перехопити віжки.
Мато Дуковач розвернув до нього ошелешені очі. Корона з пір’я затряслася. Довгі ікла вилізли з маски. Птерокс відчув, що господар відволікся, і зайшов у крен. Мато Дуковач намагався відбиватися ліктями, не втрачаючи контролю над птахом. Курган був саме під ними.
– Мені треба туди! – проричав Талавір, витяг ножа й перерізав шкіряний пасок, що тримав крісло Мато Дуковача. Чотирирукий здоровань похитнувся. Птерокс повторив його рух і ліг на крило. Мато Дуковач проказав прокляття невідомою мовою. Вони майже вдарилися об землю. Смерч от-от мав пройти поряд.
– Туди? Йди туди!
Мато Дуковач, чіпляючись усіма руками за пір’я Птерокса, виліз із крісла. Схопив Талавіра і скинув із птаха. Пагорб опинився якраз під ними. Це скоротило падіння. Останнє, що побачив Талавір перед тим, як знепритомніти, був Птерокс, захоплений смерчем. І все ж таки замість страху його охопила шалена радість. Талавір нарешті опинився там, куди прагнув, – у Дешті.
Ми використовуємо