Жіночі істерики під час війни

Я маю що сказати про ТрО, але промовчу, бо не знайду прийнятної коректної форми вираження своїх думок та емоцій. Впевнена, що командування ЗСУ скоро відкорегує якісь недосконалі організаційні моменти і кожен займе те місце в матриці війни, на яке заслуговує або на яке спроможний.

Було б добре щоб частина з ТрО повернулася до своїх звичних цивільних справ і ніколи за жодних обставин не претендувала вже бути захисником. Так спокійніше усім буде. Цього не варто соромитися, не усі можуть воювати. Зрештою, не всі мають воювати. В тилу теж є робота.

Я хочу написати про один аспект, який, чесно кажучи, не менш вражає ніж ця вся істерія.

Назву це фемінним фактором. Оце явище (за рідкими винятками) коли дружини чи матері розпоряджаються діями/волею/життям своїх чоловіків і синів – це якийсь сюр.

Мені здається, що це велика неповага до суб’єктності чоловіків. Ніби вони якісь неповносправні безпорадні гноми. Жінки опікуються ними як грудними дітьми. Це ще якось можна сприйняти, якщо це мама до сина так ставиться. І то! Сина треба поважати з моменту його народження, його волю, потреби і бажання. Не говорячи вже про його 30-40 років.

Може я помиляюся. Я просто не знаю механіки цього комунікаційного ланцюжка, бо не уявляю собі, щоб я говорила щось на відео про проблеми свого чоловіка. Чи ходила на якісь пікети, чи якісь зустрічі з командуванням… Яке я маю відношення до його діяльності?! І до його командування?! І до його рішення стосовно своєї діяльності?!

Жінка може йти сваритися до керівника свого чоловіка лише за однієї умови: вона недостатнього поважає його. Вважає його неспроможним самому вирішити свої проблеми. Заперечує його суб’єктність.

Так от я не уявляю механіки … може, чоловіки самі дзвонять і нарікають? Ну, ОК. Поділилися проблемами, чому ні!? Проблеми є, ніхто не заперечує. Але ж не може такого бути, що воїн-захисник дзвонить і каже: слух, напиши там пост чи відео, що ми голі-босі… і що командування – гівнюки… і піди там на пікет…

Притомний самодостатній дорослий чоловік сам вирішує свої проблеми у прийнятному до контексту форматі. Є ж чимало непублічних шляхів вирішення таких проблем, які, скажімо, в ТрО виникли. Задіювати жінок для розгону істерик під час війни – не повірю, що ініціатори цього чоловіки. Бо це, м’яко кажучи, з боку виглядає так собі. Я вже мовчу про допомогу ворожій пропоганді.

А ще це неповага до тих воїнів, які стиснувши зуби, стійко виносять увесь тягар та жах війни. Як їм за цим всім спостерігати і не втрачати самовладання?

Слава Богу у них є мотивація, воля і гідність. І є кому боронити Україну, не зважаючи ні на що.

А тим, у кого надто налякані емоційні некеровані жінки та матері, може варто, опираючись на власну самоповагу, якось просити і переконувати їх опановувати себе і не забувати про гідність.

Віримо в ЗСУ і поважаємо наших чоловіків.

Оригінал