«Зрадники», яких ми любимо

Агресивна експансіоністська політика Росії, що нарешті «підвелася з колін» і щосили прагне відновити втрачену велич супердержави, має у тамтешньому суспільстві настільки значну підтримку, що рейтинг президента Володимира Путіна сягнув історичного максимуму. Нині його діяльність, за свіжими даними московського «Левада-Центру», схвалюють 87% респондентів, а 66% вважають, що справи в Росії йдуть загалом у правильному напрямі. Більшість росіян несамовито радіє, що «після тяжкого, довгого, виснажливого плавання Крим і Севастополь повертаються у рідну гавань – у Росію, до рідних берегів, у порт постійної прописки», та не полишають мрій звільнити з-під міфічної «бандерівської окупації» не менш ефемерну «Новоросію» та віртуальний «народ Південного Сходу України».

Шовіністично-реваншистську істерію нагнітають практично всі російські ЗМІ, що методично втовкмачують у голови довірливого народу брехливі повідомлення про «криваві звірства київських карателів» та «героїзм ополченців» із терористичних ДНР та ЛНР. Також до ура-патріотичної ейфорії активно долучаються відомі діячі мистецтва й науки, які, підписавши сумнозвісну заяву на сайті Мінкульту РФ, де-факто схвалили загарбницьку політику Путіна щодо України.

Паралельно з цим придворним хором «попсової сотні» пролунав хоч і менш потужний, але надзвичайно важливий голос думаючих та совісних людей, котрі висловилися на підтримку України. За це їх умить оголосили «націонал-зрадниками», «п’ятою колоною» та почали цькувати у найгірших радянських традиціях. «Нехай ображають, нехай жбурляють у мене каміння, але я особисто Україну не зраджу! Ні під яким виглядом, навіть якщо мене будуть жорстоко ображати та принижувати», – сказала тендітна, проте мужня актриса Лія Ахеджакова. Своїм жестом солідарності порядні люди врятували здевальвовану честь Росії та підтвердили заслужену повагу українського суспільства, бо такі «зрадники» – це та Росія, яку ми любимо і з якою можливо будувати добросусідські відносини.

Чужі серед своїх

Демократично мислячих росіян можна було побачити у Києві і 2004-го, і в 2013-2014 роках. Туди вони приїздили, аби вдихнути повітря свободи, й ніби спеціально для них українські «фашисти» та «русофоби» почепили на легендарній майданівській «йолці» промовистий плакат зі словами «Любим русских, презираем Путина». Ті ж, своєю чергою, провели у березні «Марш миру» в Москві, Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі, Самарі та Магадані. У багатотисячній колоні антивоєнного мітингу, що проходила московським проспектом академіка Сахарова, крокували не лише опозиційні політики із «Солідарності», РПР–ПАРНАС, «Демократичного вибору» і «Партії прогресу», але й багато інтелігентів.

Був серед них і народний артист РФ, лідер гурту «Машина времени» Андрій Макаревич, одяг якого прикрашав значок пацифіка з синьо-жовтою стрічкою. Путінські націонал-патріоти відреагували на це, як бик на червону ганчірку. Макаревича відразу ж обізвали «бандерою» (дослівно: «Андрей! Жид Бандере продался!») і закликали владу позбавити митця усіх звань, включно з орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня. Його почали шельмувати подібно до того, як раніше цькували Андрія Сахарова, котрий засудив війну СРСР в Афганістані, або ще раніше – письменника Бориса Пастернака, змусивши того відмовитися від Нобелівської премії. На захист артиста виступили кілька його колег, зокрема Алла Пугачова і Леонід Ярмольник, який, до речі, підтримав анексію Криму.

У медіа з’явилися фейкові інтерв’ю музиканта, «спрямовані на стимуляцію праведного сказу кримнашівців», а підлогу в туалеті на Київському вокзалі Москви «прикрасили» його фотографією. Можна було б, звісно, образитися через вибір місця (оспіваний Путіним сортир) і супровідний підпис («П’ята колона. Чужі серед нас»), якби ж не товариство, в якому опинився Макаревич: актор Олег Басилашвілі, письменники Борис Акунін і Дмитро Биков, співак Сергій Лазарєв, музиканти Олексій Кортнєв і Юрій Шевчук, публіцист Віктор Шендерович. Останній узагалі сприйняв це ледь не як комплімент, влучно зауваживши: «Краще на підлозі вокзального туалету в компанії з Басилашвілі, ніж у Георгіївському залі в компанії з Путіним».

А поки в Росії таврують ганьбою «націонал-зрадників» та захлинаються від ненависті до України, «піндосів» та «Гейропи», Макаревич їде у Слов’янськ і Семенівку, дає концерт для переселенців у Святогірську та як істинний інтелігент говорить з ними про мир і дружбу. Зате наступного дня у «Комсомольской правде» виходить стаття під заголовком «Поющие перед карателями», в коментарях до якої співак Юрій Лоза обурливо зазначає, що своїми піснями «якийсь там пацифіст» Макаревич піднімає бойових дух української Нацгвардії, після чого вона нібито буде краще бомбити Донецьк і Луганськ.

Правда, для цього необов’язково слухати пісні «Машины времени»: от, скажімо, нещодавно радник Путіна Сергій Глазьєв пропонував завдати точкові авіаудари по Україні, щоб побороти «нацистську хунту». Додуматися до такого йому зовсім не завадив той факт, що сам академік РАН й досі іноземний член НАНУ – родом із Запоріжжя, але свою палку «любовь к отчизне» він демонструє у такий «оригінальний» спосіб.

Голос сумління

У контексті цих подій, звісно, не можна не згадати про Валерію Новодворську, яка завжди щиро підтримувала вільну Україну, виступала зі статтями і зверненнями, адресованими українцям, знаходячи потрібні слова та неповторні формулювання. Крім того, Валерія Іллівна була вірянкою Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ і через отця Якова Кротова передала 200 чи 300 доларів «на майданівців». Уже тяжко хворіючи, вона пішла на «Марш миру» в Москві, тримаючи в руках плакат «Банда Путина – геть в Нюрнберг!». На її похорон прийшли кілька тисяч людей, там було багато синіх і жовтих квітів, а труну супроводжували майданівським прощанням «Герої не вмирають», услід за яким летіло інше гасло «Росія буде вільною».

Із відходом Валерії Іллівни демократична Росія практично втратила голос у медіа, тому що вона була чи не єдиним опозиціонером, якого ще запрошували в ефіри для мінімальної збалансованості пропаганди кремлівських «солов’їв». Хоча більшість співвітчизників не хотіли її чути, ставлячись із поблажливо-іронічною посмішкою до яскравих виступів «баби Валери», котра, за словами журналіста Вахтанга Кіпіані, була «совістю безсовісної країни».

Можна згадати і позицію професора Московського інституту міжнародних відносин Андрія Зубова. На початку російської окупації Криму він опублікував у «Ведомостях» статтю «Це вже було», де провів прямі аналогії між загарбницькою політикою Адольфа Гітлера щодо Австрії та діями Путіна в українському Криму. Після цього вибрику зухвалого вченого звільнили, адже негоже тримати такі нелояльні кадри у відомчому виші МЗС РФ. Зате його радо прийняв би на посаду Київський національний університет імені Тараса Шевченка, від імені якого до професора Зубова звернувся ректор Леонід Губерський.

Історик подякував за запрошення і висловив готовність читати короткі курси у Києві, але залишився працювати в Москві. Його таки поновили в інституті, хоча перед тим оголосили «глубокое порицание». Це, однак, не заважає вченому приходити на акції солідарності під стіни українського посольства в Росії – просто тому, що так велить йому совість. Як велить вона діяти аналогічно й багатьом іншим росіянам, котрих пече сором за ту ганьбу, що здійснюється від імені їхньої держави.

Нині соціальний прошарок адекватної Росії дуже незначний – приблизно 13% громадян. Простір їхньої свободи невпинно звужується в умовах посилення авторитарного режиму, який тільки те й робить, що все забороняє: від незалежних медіа і матюків в Інтернеті до мереживних трусів та закордонних продуктів. Скільки часу їм ще доведеться жити в маразматичній неорадянській федерації імені Путіна, читаючи між рядків та доносячи правду натяками, важко спрогнозувати.

Але на дорозі до свободи й одужання їхньої Вітчизни чесних людей обов’язково має підтримати (бодай морально) демократична Україна, що у перспективі стане для іншої Росії прикладом для наслідування і справжнім вікном в Європу. А всіх цих «націонал-зрадників» – із прізвищами на -ович, -евич, -швілі, -ян, -чук, -ов і -єв – нові покоління росіян згадуватимуть із вдячністю та повагою, як у настановах українського поета Петра Маги:

Но говорят вредители,

Что эти вот предатели

И вредные мечтатели

Так просто не умрут.

И может, бошки вшивые,

Пропитые, плешивые,

Тупые и ленивые

Разбудит жесткий зуд!

И в это утро ясное

Над бывшей биомассою,

И даже быдломассою,

Проснувшейся вполне

Взойдут как бы «Предатели»,

Великие Предатели,

Как цвет великой нации,

В совсем другой стране...