Англототалітаризм

Від самого дитинства мені втовкмачували, буцімто без англійської мови життя моє завжди буде позбавлене всіх ознак середнього класу, які показують у закордонному кіно. Звісно, тоді я був дитиною без права на заперечення, але часом прості повчання перетворювалися на справдешнє залякування: не знати інґліш – то неминуча смерть на вулиці. Доводилося сумлінно повторювати вголос ті химерні «тх» і «ґхт», що вимовляються у геть непередбачуваний спосіб, втім тоді я ще не мав великої ненависті до цієї справи.

У школі нам щороку видавали «допущені» міністерством підручники дуже поважного академіка Плахотника, до якого долучалася не менш поважна пані Мартинова. Щоправда, використовували ці книжки хіба ті викладачки, яким бракувало сил і бажання шукати щось краще. Саме такою була нервова англопані у моїх початкових класах. Вона несамовито гримала, коли діточки укотре пригнічено мовчали після її питань.

Вечорами мене возили до репетиторки. Її методи, звісно, були дещо веселішими, однак за додаткову платню. Уже тоді, наприкінці минулого тисячоліття, всі знали: шкільна програма й іноземні мови є речами, що заперечують одна одну. Вирізнятися могли хіба якісь дуже спеціалізовані заклади, але я в таких майже не навчався.

Надалі лише одна серед моїх викладачок справляла порівняно добре враження й тільки вона розповідала, що була в США. Однак їй також була властива певна неврівноваженість, а чергова «ротація» дуже швидко її усунула. І мені аж дотепер видавалося б, що я не належу до жалюгідного відсотка людей, які мають надприродний мовний хист, якби в сьомому класі нам не трапилась чудова викладачка французької.

На тлі безладу «халявних» уроків англійської, де панувало неробство, французька виглядала для мене дуже привабливо, а звернення mademoiselle і monsieur давали придушеному шкільним устроєм духу незвичне відчуття гідності.

Проте це тривало лише один навчальний рік. Батьківські збори проголосували проти обтяжливої другої іноземної, бо найбільше всіх цікавила математика. Тоді я, мабуть, вперше замислився, якою згубною часом буває демократія.

Згодом мені випадало чимало спілкуватися ґлобішем з людьми, для яких він також був набутим. Зокрема, я познайомився із Зішаном з Пакистану, який несподівано довів мені: розмовляючи самою лише англійською й маючи «нетутешню» зовнішність, в Україні цілком реально... померти на вулиці.

Рідним для Зішана був, звісно ж, не ґлобіш. Мій приятель народився в місті Пешавар, де розмовляють мовою пушту, причому офіційними в державі є англійська та урду. Водночас «пристойну» освіту в Пакистані здобувають лише мовою колишніх колонізаторів, а журналістка пакистанського походження Мустафа Зубейда писала колись про згубність освіти англійською в початковій школі й неабияку зверхність англофонних еліт, які вкрай зневажливо ставляться до щонайменше восьми (!) місцевих мов.

У ґрунті речі, неймовірне поширення мови з острова поблизу Европи було наслідком доволі кривавих подій після колумбових відкриттів. Її становище покращили дві світові війни, однак десь від 1960-х років новітня псевдолатина впевнено перетворюється на засіб освітньої сегрегації. У 1964-му запровадили TOEFL – тест з англійської для іноземців. Він та його «брати», вочевидь, подбали про те, щоб бідолашні англо-американські виші не луснули.

Сьогодні для України все виглядає так: держава підтримує вивчення мови тих країн, де стосовно нас впроваджено чи не найжорсткіші візові режими, а викладають цю мову здебільшого люди, які ніколи не послуговувалися нею в її природному середовищі. Вітчизняні філфаки аж досі дбайливо виховують «кадри», уражені синдромом Плахотника-Мартинової внаслідок найкращих радянських традицій генеральної лінії та міжнародної ізоляції.

Коли кілька років тому я вперше склав ЗНО з двох іноземних мов – французької та англійської, мені було дуже цікаво порівняти результати. Річ у тім, що французьку я опановував доволі несистематично і здебільшого самостійно, натомість панівної іноземної мене навчали ледь не півтора десятиліття у трьох школах і двох вишах, проте мої бали ЗНО із цих предметів були... однаковими.

Поза системою освіти я опанував не тільки французьку, а ще й українську. Не з примусу, радше з великої любові. Але згодом на моєму шляху трапився Український католицький університет.

Там я почув, що англійська мала б бути другою державною мовою в Україні. Я дізнався, що «неможливо перекласти українською» курси з інформаційних технологій. Зрештою, я був неабияк вражений тим, що під час обов’язкової літньої англомовної школи діє не лише своєрідна дисципліна à la СРСР, а ще й покарання за кожне слово, сказане неанглійською. Для студентського обміну в УКУ пропонуються програми тільки мовою країни, яка не підтримує ідеї єдиної Европи.

Під тонким шаром новацій «мовне питання» вирішують не поміркованою якістю, а хаотичною кількістю й агресивністю: англійською достоту оточують, відмовитись від неї чи окремих її вправностей майже неможливо так само, як пробитися до запрошених носійок або носіїв.

Можливо, це становище не викликало б нарікань, якби не один нюанс: наші «кадри» викладають цю мову переважно вкрай банально, навіть вульгарно. Штучно створена масовість шкодить усім, а випускниці й випускники вітчизняних філфаків, за рідкісними винятками, вміють хіба мляво відтворювати шаблони й не перейматися через критику, адже спраглих бодай якоїсь англійської завжди буде хоч греблю гати.

Фонетика? – Не чули. Ювелірна праця з формування вимови? – Облиште. А може, підручники, розроблені за кордоном, не пасують носійкам і носіям слов’янських мов? – Цього не може бути. Єдине, щодо чого «кадри» цілком вправні, – це вдавання, ніби іноземна мова є нескінченним і безцільним порпанням у граматичному звалищі. Ідеальна шахрайська схема!

«Універсальні» фахівчині й фахівці виразно потерпають на брак якнайменшої ерудиції, хоча в університетських курсах ідеться про «англійську за професійним спрямуванням», що ніби зобов’язує до «галузевих» знань. Відтак для всіх приречених на безкоштовну освіту це штучне зачароване коло створює враження, ніби вивчення мови є довічною, доволі вульгарною і геть марною каторгою.

Дивовижно, але це триває в країні, де чимало людей знає, яким недолугим може бути «вивчення» російської на Заході чи «опанування» української на Сході. Це триває в країні, де, безперечно, можна вдавати все, проте довкола існує ширший світ. Там є Брекзит, є також інформаційні бульбашки іншими мовами. Там головну нагороду Американської кіноакадемії здобуває стрічка корейською, причому нагороджені не вміють публічно промовляти англійською. Власне, наша планета обертається навіть попри те, що їй ніхто цього не наказує «загальнозрозумілим» ґлобішем.