Атеїстичний сатанізм

Є дуже дотепний анекдот, де використано світлину з реального авіашоу, на якому Путін і Кіріл дивляться в небо.

Путін: «А якщо Він там є?»

Кіріл: «Не дай Бог».

Вочевидь ми з вами не відкриємо якоїсь неймовірної таємниці, коли констатуватимемо, що вся ця так звана «російська православна церква» і всі її представники, починаючи від Паші Мерседеса і закінчуючи тим самим Кірілом, це просто кадебістське атеїстичне кодло. Їх навіть назвати сатаністами – великий для них комплімент, бо сатанізм хоч передбачає якесь ідеалістичне бачення світу, а це – типовий комуністичний атеїзм. На яких вулицях по всій Росії у містах, містечках і селах найбільше православних храмів? Правильно, на вулицях Леніна, тобто того самого навіженого атеїста, який наказував ці храми руйнувати. Цим все і сказано, в цьому і полягає сутність таємничої російської шизофренічної душі.

Звісно, і в Росії, і в Україні є якась частина віруючих прихильників московської церкви серед простих мирян, проте їхні, за словами Христа, «сліпі поводирі» - це типові представники совкової комуністичної номенклатури – аморальні атеїсти і нечесні кар’єристи. Той самий Паша Мерседес «заробив» декілька розкішних будинків на мільйони доларів і «скромний годинничок» за 36 тисяч євро (до речі, в його начальника Кіріла не набагато дорожчий – всього за 40 тисяч). Ось що таке чернечий аскетизм, адже за статусом їхньої церкви ці обоє - монахи.

Найкращий знавець російського життя Солженіцин констатував, що в радянські часи «росіянин забув навіть якою рукою хреститися». Колись Достоєвський писав, що російська церква «від часів Петра I перебуває в паралічі», а з часів появи так званого Священного Синоду чиновницька формалізація цієї церкви набула небачених у світі форм. За часів СРСР нібито жартівлива цитата з радянської літератури «А може ви, батюшка, партійний?» набула буквального значення: православні попи молилися за здоров’я Сталіна, порушували таємницю сповіді, видаючи дисидентів на смерть і в концтабори. Це може виглядати як гротеск, але московська церква за радянських часів більшу частину своїх прибутків гребла з Західної України, бо, наприклад, у Львівській області було майже в сорок разів більше функціонуючих церков, аніж в середньому в СРСР, коли тимчасом у Росії і на Сході України панував майже повсюдний атеїзм.

Часи розвалу Радянського Союзу спричинили формальне повернення ролі церкви у суспільне життя. До останньої клітини затяті кадебісти-атеїсти почали ходити до церкви і навіть навчилися хреститись. Теперішня роль православної церкви в Росії нагадує часи Сталіна, коли 1943 року комуністичний диктатор вирішив звернутися до майже цілком згаслих релігійних почуттів «советского народа» з метою виграти війну з німцями. Буквально те саме спостерігається і сьогодні в майже атеїстичній Росії, але ідіотизм так званої російської православної церкви набагато перевершує сталінський і набирає зашкальних форм.

Зараз в країні-агресорці простежується спроба сакралізації ще за життя воєнного злочинця Путіна, а точніше неформального його зарахування до лику святих. РПЦ прирівняла Путіна до архангела Михаїла: в розданих російським солдатам молитовниках Путіна називають архистратигом – ватажком небесного воїнства. На цьогорічний Великдень партія «Єдина Росія» масово розіслала новомобілізованим «чмобікам» подарунки, у кожний з яких була вкладена «ікона» зі зображенням Путіна. На ресурсах «Авито» і «Ярмарка мастеров» продаються путінські ікони вартістю 1,5 мільйона рублів. Можливо, власне таку «ікону» Путін чи його двійник нещодавно привіз на тимчасово окуповані українські території.

Такого знущання з релігії і відступництва від православного вчення російська церква не знала за всю свою історію. Особливо обурливою є нова, фактично богохульська теза Кіріла про піднесення на один щабель жертви Ісуса Христа, якого Бог-Отець послав для відкуплення гріхів людства, і смертей російських окупантів в Україні. Кожен загиблий окупант нібито робить ту жертву, яка змиває всі гріхи. Можна за життя бути злочинцем, убивцею, а в Україні ще й примножити свої злочини багатьма іншими вбивствами, катуваннями, тортурами, ґвалтуваннями дітей, але якщо ти загинув за Путіна і свою злочинну державу, то ти автоматично потрапляєш у рай. Це є повним перекрученням теології православ’я, адже за православним вченням, гріхи людини змивають лише покаяння та причастя.

Новітнє гундяєвське псевдовіровчення про відкуплення гріхів шляхом убивства «невірних» українців дуже схоже на ідею радикально-фундаменталістської течії шахідизм, за якою воїн-шахід, що воює з «невірними», потрапляє до раю, де його зустрічають натовпи гурій. Десь років із двадцять тому Дмитро Корчинський вигадав на той час здавалося абсурдний термін «православний джихад», який нині напрочуд точно окреслює діяння російських злочинців в Україні. Українська держава і все з нею пов’язане не лише російськими пропагандистами, але й багатьма високопосадовцями на болотах оголошується «Сатаною». Кадиров, говорячи про українських воїнів, які захищають свою країну, безперестанку повторює «шайтани», «шайтани», «шайтани», а російські попсові виконавці співають пісеньку про «демонів з «Азовсталі».

Фактично стовідсотковий атеїзм сучасного російського православ’я проповідує неоязичницький культ поклоніння, замість Царству Божому, «царству земному», «князеві світу його», що рішуче засуджує канонічне православне віровчення. Адорація культу війни, так зване «побєдобєсіє», уявлення, запозичене від Другої світової війни, про «священную войну», саме і є підставою пропаганди жертовності кожного росіянина «на алтарь атєчєства», хоча, треба визнати, що ця пропаганда в цілковито атеїстичному середовищі російського суспільства майже зовсім не діє, і більшість їхніх вояків іде «на убой» лише зі страху отримати кулю від загороджувальних загонів. Путін з Шойгу в тайзі моляться якимось первісним язичницьким духам, а три юрти з шаманами відправляють на український фронт, утім це дуже мало допомагає піднесенню морального духу окупантів.

Та нам зрештою просто байдуже, як вони там на болотах «божеволіють і конають», нас набагато більше має турбувати та ситуація, яка склалася в Україні з функціонуванням філії цієї російської бісівсько-атеїстичної інституції, яка має в нас назву УПЦ МП. Той український захисник, побитий попами у храмі в Хмельницькому, поставив сакраментальне запитання: «Скільки людей ще має загинути, щоб ви перестали ходити в московський патріархат?» Це насправді питання дуже болюче, бо за час повномасштабної війни з Росією з УПЦ в ПЦУ на сьогодні перейшло лише близько 400 громад із 8,5 тисяч, зареєстрованих в Україні. Ці цифри малюють просто розпачливу картину.

За останній місяць декілька обласних і міських рад заборонили діяльність московської церкви на своїх теренах, але це просто мізер, порівняно з тим, скільки церков УПЦ МП ще залишається. Якщо у Львівській і Тернопільській областях до ПЦУ перейшла приблизно половина громад УПЦ, то, наприклад, у Закарпатській області з понад 600 не перейшло жодної (!) Що й казати, міцні комунокацапи закарпатські прибічники московської церкви, а про східні області взагалі нема мови.

У зв’язку з такою напрочуд невтішною ситуацією щодо УПЦ МП дуже цікавою виглядає наступна картина. Якось Google у своїй стрічці новин підсунув мені якийсь дивний сайт, про який я доти не чував – СПЖ. Це типова пропаганда московської церкви в Україні, і дуже дивно, як таке може легально існувати в українському інформаційному просторі. Там передовсім розкручується кремлівський наратив про «гоніння» на УПЦ МП. У совково-кацапському стилі йде апеляція до «прогресивної світової громадськості», для захисту московського патріархату запрошуються якісь моніторингові групи ООН, «авторитетні релігійні діячі» і т. д. і т. п. У зверненні до вірян своєї єпархії архієпископ Кіровоградський і Новомиргородський Миколай стверджує, що гоніння на УПЦ в Україні відбуваються не через те, що вона нібито не українська, а тому, що це Церква Христова: «Що б вам не казали, знайте: нас женуть не тому, що ми не українці чи не такі українці – нас женуть за Христа та Його Церкву…»

Також архієпископ стверджує, що те, що відбувалося в біблійні часи і те, що відбувається зараз, «було і є вибором: бути з Христом чи бути проти Нього». А глава Московського Патріархату в Україні митрополит Онуфрій, «звертаючись до гнаних вірян Хмельницької єпархії», волає: «Це велика честь для християнина, коли він страждає разом із Христом». Ці меседжі дуже добре зрозумілі – буквальне ототожнення московської церкви з Христом, а української влади та громадянського суспільства – з гонителями Христа, тобто з Антихристом - це ті ж самі пропагандистські кліше Кремля про Україну і українців, як «Сатану», «шайтанів» і «демонів з «Азовсталі».

Ну що тут скажеш? Вся увага і всі зусилля українців прикуті зараз до фронту, і до московської церкви не доходять руки? А може це саме той слушний момент, коли акуратно, послідовно, терпляче, згідно з Конституцією України, нормативними актами про землекористування громад та іншими правовими документами, і прислухаючись до митрополита Онуфрія, таки надати прибічникам московської церкви в Україні цю «велику честь», про яку він говорить, по повній програмі.