Байден, Путін, «ваґнерівці» і рейтинг Зеленського

Робити підсумки 2020 року просто і складно водночас. Просто, бо можна доволі обґрунтовано окреслити його одним словом – коронавірус. Складність же полягає в тому, що практично неможливо сепарувати від Covid-19, карантину та їхніх наслідків всі інші важливі події.

Глобальний локдаун

Коронавірус став явищем всюдисущим. Ще не було такого в історії, щоб якась напасть заблокувала життя на цілій планеті. Навіть під час Другої світової війни були регіони, які провадили майже звичне життя. Наприклад, жителі обох Америк чи Австралії тоді без проблем ходили по крамницях і ресторанах, виїжджали на відпочинок тощо.

А от цьогоріч населення цілої планети не просто довідалося, відчуло на власній шкурі, що таке глобальний локдаун. Зупинка багатьох галузей бізнесу (передовсім туризму) ще довго відгикуватиметься національним бюджетам усіх країн. Банкрутство багатьох малих і середніх підприємств, рецесія, стрімке зростання безробіття, падіння прибутків громадян, соціальні негаразди… Усі ці проблеми плавно перекочовують до нового року і ще очікуватимуть на своє вирішення.

Невтішний початок

А що ж можна згадати поза коронавірусом? Рік цей починався аж ніяк не весело. Зокрема, зі збиття українського авіалайнера в Ірані. Також початок року позначився досі небаченими пожежами в Австралії, які нівроку понищили унікальну флору й фауну континенту. А ще на початку 2020-го була невдала спроба імпічменту президента США Дональда Трампа. Причому, нагадаємо, причиною імпічменту стало українське питання.

Ще однією знаковою подією стали масові протести в Сполучених Штатах, спричинені тим, що поліціянти під час затримання вбили афроамериканця Джорджа Флойда. Акції протесту набули спершу загальнонаціонального масштабу, а згодом вийшли й за кордони США, зокрема до Європи. Так світ зайвий раз переконався, що до вирішення расового питання ще далеко.

Білоруські протести

Доволі знаковими стали й протести в сусідній Білорусі, спричинені шаленими фальшуваннями на президентських виборах. Білоруси продемонстрували, що їм уже надміру остогид їхній багаторічний лідер Олександр Лукашенко і сформована ним авторитарна система. Також вони довели, що не такі тихі й лагідні, як про них раніше думали, що готові на тривале жорстке протистояння з владою, силовиками. Водночас білоруські події продемонстрували й брак лідерів, здатних очолити тих людей, котрі прагнуть змін.

Знаковою є в контексті білоруських подій позиція Росії, яка, на відміну від решти країн, підтримала білоруського диктатора (зокрема й матеріально) й засудила протестувальників. Хоча така поведінка Кремля може стати й позитивним чинником. Білоруське суспільство, що доволі сильно було зав’язане на взорування з Росії, почало поступово переоцінювати зовнішньополітичний вектор, чимраз більше переорієнтовуватися на Захід, який підтримав протести й жорстко засудив Лукашенка і його режим.

Чинник Навального

У Росії ж також сталася знакова подія – конституційний референдум. Росіяни своїм волевиявленням «обнулили» попередні президентські каденції Володимира Путіна й фактично відкрили йому шлях до вічного президентства. І в цьому теж можна вгледіти свій позитив. Передовсім йдеться про погляд зі Заходу на російського лідера. Чи можуть тепер європейці та американці сприймати його інакше, як такого собі пострадянського диктатора, котрий руками й ногами тримається за владу.

І в цей образ дуже органічно вкладається історія з отруєнням російського опозиціонера Олексія Навального – головного політичного конкурента Путіна. Російська влада, майже не приховуючись, фізично знищує своїх опонентів. Причому використовує для цього хімічну зброю, яку, за запевненнями того ж Путіна, Росія давно ліквідувала, згідно з міжнародними угодами.

Розслідування The Insider і Bellingcat про отруєння Навального продемонструвало не тільки терористичний характер політичного керівництва Росії, а й неспроможність легендарних спецслужб Росії. Тепер навіть собі складно уявити, щоб порядний західний лідер сів за стіл перемовин з Путіним.

Остаточний Brexit

Хоча Європа мала й свої проблеми, пов’язані все з тим же Brexit. Лише в останній момент перемовникам з Європейської Унії та Великої Британії вдалося узгодити умови торговельного договору, який має вступити в силу з 1 січня 2021 року, коли Лондон остаточно вийде зі законодавчого поля ЄУ. Таким чином вдалося запобігти катастрофі. Хоча цей документ і не розв’язує всіх проблем. Експерти вже підрахували, що британська економіка відтепер втрачатиме 100 млрд фунтів щороку лише через те, що країна більше не є членом Унії.

За цими економічними проблемами у Великій Британії можуть настати й політичні. Існує навіть загроза розпаду Сполученого Королівства. Низький старт уже взяла Шотландія, де перша міністерка Нікола Стерджен оголосила про намір провести повторний референдум щодо незалежності. Нині, згідно з останньою соціологією, близько 60% шотландців на тлі Brexit готові проголосувати за відокремлення. І щойно це відбудеться, за словами Стерджен, Шотландія негайно подасть заявку на повторний вступ до Європейської Унії.

Перемога Байдена

Але щось я поспішаю, вже починаю від підбиття підсумків переходити до прогнозів на наступний рік. Хоча ще не описано багато важливого з політичного життя 2020-го. Передовсім – президентські вибори в США. А розвивалися вони доволі драматично, зрештою, ще й досі не доставлені всі крапочки над «і». Переможений Дональд Трамп все ще сподівається вибороти перемогу через суди та інші позаелекторальні шляхи. Хоча вже Америка і світ визнали перемогу Джо Байдена. Навіть Путін, хоч і крізь зуби, але все ж привітав ексвіцепрезидента з перемогою.

Так, Росія страшенно не бажала перемоги Байденові. Знову Кремль намагався задіяти своїх тролів і хакерів для того, щоб якось вплинути на вибори. Утім цього разу їм нічого не вдалося.

У Кремлі навіть не приховували свого негативного ставлення до новообраного американського президента. От, наприклад, заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков відверто стверджує, що російсько-американські відносини прямують «від поганого до гіршого». В інтерв'ю інформаційному агентству «Інтерфакс» він описав своє бачення наслідків для Кремля приходу в Білий дім Джо Байдена. «Хорошого точно нічого не очікуємо. І було б дивним чекати чогось хорошого від людей, багато з котрих свою кар'єру робили на русофобії і на поливанні брудом моєї країни», – стверджує російський дипломат і зізнається, що Москва відповідатиме Америці, чия політика «глибоко ворожа щодо Росії і суперечить російським фундаментальним інтересам», тією ж монетою.

Сергій Рябков частково має рацію, бо Байден нині налаштований до Росії не просто негативно, а агресивно. Як демократ він хоче пригадати Кремлю вкрадену перемогу своєї однопартійки Гілларі Клінтон 2016 року. Також має й доволі особистих образ, поваляних з наполегливими спробами Москви дискредитувати його всіма доступними методами під час передвиборчої кампанії. Також новообраний президент та Конгрес прагнуть відімстити російським спецслужбам за досі небачену за масштабами кібератаку на американські установи, вчинену у грудні 2020 року.

Ще напередодні виборів Трамп чітко й жорстко сформулював своє ставлення до Росії. «Я вважаю, що найбільшою загроза для Сполучених Штатів з точки зору руйнування нашої безпеки та наших альянсів є Росія», – заявив він під час одного з телевізійних виступів у жовтні. Тож слід очікувати якщо й не хрестового походу проти Кремля, то принаймні доволі комплексної програми стримувань і обмежень Росії. І в цьому контексті новій адміністрації США стане в пригоді Україна. У США з’явиться нова доцільність у посиленні нашої держави. Передовсім у військовому плані. Але не тільки. Хочеться сподіватися, Вашингтон пригадає концепцію глобальної гри, викладену у відомій книзі Збіґнєва Бжезінського «Велика шахівниця». Вона полягає в підтримці «других номерів» у регіоні (у цьому випадку України), аби нейтралізувати «перші номери» (тобто Росію). Тож в інтересах США, щоб Україна стала успішною країною, а Росія – навпаки.

Прорахунки української влади

А наскільки готова до такої гри Україна? Скажемо щиро: не надто. Увесь рік нашу країну супроводжували суцільні невдачі і проколи. Звісно, багато що – на сумлінні коронавірусу. Проте пандемія стала радше не прокляттям, а паличкою-виручалочкою для чинної української влади.

Критикувати владу, а передовсім Володимира Зеленського, можна вже хоча б за абсолютно недолугу й незрозумілу кадрову політику. Звісно, варто було звільнити попереднього голову Офісу президента – токсичного Андрія Богдана. Проте аж ніяк не слід було ставити на цю посаду ще неоднозначнішу персону – Андрія Єрмака. І вже точно його треба було негайно звільнити після корупційного скандалу з братом – Денисом Єрмаком.

Незрозуміла і впертість Зеленського з просуванням на таку публічну посаду, як міністр освіти, особи, яку спіймали на плагіаті – Сергія Шкарлета. Навіть попри те, що проти нього висловилося багато освітян, попри негативний висновок профільного комітету Верховної Ради.

Утім найневдалішим кадровим ходом Зеленського стало призначення заступника голови ОП Олега Татарова. Особа, за якою тягнеться шлейф корупційних скандалів, замащена ганебним служінням режимові Януковича, протистоянням з Євромайданом, особа, котра явно підпадала під люстрацію, – нині фактично контролює правий блок президентської влади.

Я сказав «найневдалішим»? Не факт, з Татаровим може позмагатися призначена 2020 року генпрокурорка Ірина Венедиктова. Досі ніхто не може аргументовано пояснити, для чого було знімати з посади Руслана Рябошапку. Котрий, з одного боку, був «на 100% людиною президента», з іншого – досить сумлінно й фахово виконував свої службові обов’язки, здійснював реформу прокуратури, боровся з корупцією. Робота ж Венедиктової – це суцільна компрометація ключового правоохоронного органу. З її легкої руки зливалися резонансні корупційні справи – починаючи з розслідування проти Ігоря Коломойського і закінчуючи «Ротердамом+». Хоча ні, не закінчуючи. Поки що закінчити варто просто ганебною поведінкою Венедіктової у справі проти Татарова. То вона за одну ніч розформовує слідчу групу, яка мала вже внести подання проти заступника голови ОП, то заплющує очі на те, що її підлеглі не з’явилися до суду. Тобто цілком очевидно, що й цю справу зливають.

І в цьому контексті навіть не дивує, а обурює позиція Зеленського. Давно вартувало відправити цю парочку у відставку. Вже хоча б тому, що вона дискредитує президента, максимально підкошує його рейтинг. Але ж ні, Зеленський вдає, що все гаразд. Так само, як вдавав, що немає жодних проблем з Окружним адміністративним судом міста Києва. А там судді на чолі Павлом Вовком «чудили», як хотіли.

Щоправда, нарешті президент, так би мовити, «психанув» і підписав указ про відсторонення на два місяці голови Конституційного Суду України Олександра Тупицького. Сигнал загалом позитивний і вдалий з погляду політичної доцільності, навіть попри сумніви щодо його легітимності. КСУ (зрештою, як і вся судова система України) нівроку себе дискредитував шкідливими рішеннями, спрямованими на руйнацію виплеканої з такими труднощами за останні кілька років антикорупційної системи. Таке враження, що судді цілеспрямовано працювали проти України. Тож треба було їх негайно нейтралізувати.

Операція проти «ваґнерівців» таки проводилася

Загалом тепер Зеленському, якщо він має намір врятувати свій рейтинг, доведеться діяти такими методами – на межі фолу. Час поміркованих і бездоганних у легітимному аспекті кроків, на жаль, скінчився. Президент втрачає довіру населення, контроль над парламентом й загалом над процесами в країні.

А вже незабаром Зеленський і його офіс зазнають ще одного напрочуд болісного іміджевого удару. Він пов'язаний зі скандалом, який розпалювався ще в серпні. Йдеться про операцію зі затримання найманців з приватної військової компанія «Ваґнера», котрі брали участь у терористичній діяльності на сході України. Пам’ятаєте? Йшлося про проведену спільно СБУ і військовою розвідкою України операцію з рекрутування російських бойовиків, запрошення їх всіх до Мінська, аби звідти відправити на завдання до Венесуели. А насправді, посадити літак з ними в Києві, де їх всіх і мали схопити. Утім операція нібито зірвалася через чи то злив інформації з Офісу президента, чи то через те, що українське керівництво перелякалося й увімкнуло задній хід.

Тоді українській владі вдалося так-сяк переконати українське суспільство, що жодної операції не було, що все це пропагандистська кампанія Кремля. Каюся, навіть я тоді повірив у це виправдання. Ну, бо й дійсно, хто б міг подумати, що наші спецслужби, які славилися лише скандалами і провалами, здатні провести таку віртуозну операцію на рівні Отто Скорцені чи ізраїльського Моссаду?

А таки здатні. І це встановили варті довіри журналісти-розслідувачі з уже згаданого Bellingcat. Зокрема, головний розслідувач Bellingcat Христо Грозєв розповів в інтерв’ю журналістці Олесі Бацман, що його команда готує не лише публікацію, а цілий документальний фільм, присвячений цьому ганебному для України епізоду. Подам досить розлогу цитату Грозєва, бо воно того вартує:

«Українська військова розвідка спільно з СБУ придумала план, як здурити ФСБ, ГРУ і “ваґнерівців”. Вони створили масштабний пранк, за допомогою якого переконали росіян, що мова йде про приватну військову компанію, яка наймає людей, що вони будуть відряджені через Мінськ і Стамбул до Венесуели. Все це було зроблено українською розвідкою. Вони довели цих 44 людей до Мінська, й ті були готові вилетіти того ж дня до Стамбула. А реально літак був би посаджений у Києві. Це все було продумано геніально. Але чомусь ваш уряд стверджує, що такого не було, що це вигадка російських спецслужб. Я ще ніколи не стикався зі ситуацією, коли б від такого гарного проєкту, який виставив би на посміховисько російські спецслужби, який перетворив би їх на клоунів, держава (Україна, – ред.) відмовилася. Тож ми хотіли встановити для себе: дійсно таке було чи це вигадка російської розвідки? Виявилося, що таке не тільки було, що операція провалилася лише на фінальній стадії. Провалилася через політичне рішення на рівні президентської інституції відкласти це на кілька днів, оскільки йшов якийсь переговорний процес. Це рішення про відтермінування, за нашими оцінками, стало ключовим для провалу останньої фази операції. Це було дуже-дуже погане рішення керівництва України».

А тепер на мить собі уявімо, що операцію б не злили, і вона пройшла успішно. Українські правоохоронці арештовують чотири десятки російських терористів, безпосередньо пов’язаних з Кремлем, фактично – з російським державним тероризмом на Донбасі. І в аспекті пропаганди, і в юридичному аспекті тема війни на сході України набула б зовсім інших барв у світі, значно корисніших для української справи, для справи відстоювання в судах наших інтересів, переконання наших потенційних союзників, запровадження нових санкцій щодо Кремля. Адже у цій групі російських найманців були лише ті, чию вину наше правосуддя могло легко довести. Окрім того, серед затриманих опинилися б люди, безпосередньо причетні до збиття малайзійського авіалайнера над Донбасом у липні 2014 року. І тоді б судовий процес у Нідерландах отримав би живих свідків і підсудних.

А Володимир Зеленський став би просто героєм напередодні місцевих виборів в Україні. Тоді б уже точно ніхто не дозволив собі заїкнутися, що чинний президент грає на руку Москві. Його рейтинг, особливо в Центральній та Західній Україні різко б піднявся.

Але цього не сталося, тому популярність чинного президента падає, і ця тенденція, як стверджують політологи, збережеться, а то й посилиться наступного року з огляду на описаний скандал, а ще на підняття тарифів на енергоносії для населення, рецесію, невирішеність питання війни з Росією тощо. Впаде й популярність його партії. Вже й так вперше за останні півтора року соціологія засвідчила, що «Слуга народу» більше не є лідером симпатій українців. І тішитися тут немає чому, бо на перше місце зненацька вийшла прокремлівська ОПЗЖ.

І такий стан справ не може не лякати. Так, ми вже мали свого часу ситуацію, коли найпопулярнішою партією була проросійська КПУ чи Партія регіонів. Але це було ще до війни з Росією. А щоб під час війни 20% українців підтримували партію, яка підігрує ворогові, – це вже віддає якимось колективним мазохізмом чи макабричністю.

Квант оптимізму

Але щоб не завершувати статтю на такому суцільному песимізмі, повернімося до питання коронавірусу й боротьби з ним. Людству таки вдалося винайти вакцину проти Covid-19 і не одну. Вже почалася масова вакцинація, яка набере ще більших масштабів наступного року. Світ продемонстрував, що країни перед обличчям глобальних загроз здатні знайти шляхи до кооперації.

І на саме завершення хочеться навести надихаючі слова генерального секретаря ООН Антоніу Ґутерріша: «Примирімося всі разом між собою і з природою, подолаймо кліматичну кризу, зупинімо поширення Covid-19 і зробімо 2021 рік роком зцілення. Зцілення від наслідків смертоносного вірусу. Зцілення підірваної економіки і суспільства. Усунення розділень. І початку лікування нашої планети».