«Бути щасливими й дарувати це відчуття дитині»

Найкращим місцем для зростання дитини, безсумнівно, є сім’я. Однак інколи виникають обставини, коли дитину доводиться вилучити з сім’ї задля її безпеки. Наприклад, батьки зловживають спиртним або мають наркотичну залежність, у сім’ї є насильство тощо. Служба у справах дітей може забрати дитину з цього середовища на певний термін, щоб діти не потрапляли до дитячих будинків та інтернатів, де також отримують травму. Рідні в той час можуть спробувати подолати складні життєві обставини. У таких випадках дитину поселяють у патронатну сім’ю, де вона має надійного дорослого, який про неї потурбується

Патронатна сім’я ― це тимчасова форма влаштування дитини в сім’ю, у якій повнолітня особа, яка пройшла спеціальний курс підготовки, виконує обов’язки патронатного вихователя на професійній основі. Дитина може перебувати у патронатній сім’ї три місяці. Якщо є потреба, то органи опіки можуть продовжити цей термін до шести місяців. Головна мета такої форми виховання ― допомогти дитині пережити тимчасову розлуку з батьками. У Львові наразі є три патронатних сім’ї. Однак, зрозуміло, що цього недостатньо, щоб забезпечити тимчасовий прихисток для всіх дітей, які цього потребують. До того ж, діти перебувають у патронатних сім’ях місяцями, тому не завжди вихователі готові взяти до себе ще одну дитину.

«Немає чого боятися»

Наталія Стельмах уже три роки є патронатною вихователькою, а її чоловік Борис ― добровільним помічником. У подружжя двоє рідних доньок. Одна вже має власну сім’ю й живе окремо, іншій ― 18, вона живе з батьками й допомагає з дітьми, які тимчасово стають частинкою цієї сім’ї.

Наталія каже, що не ставила собі за мету займатися саме цим, але шукала роботу. Вона 30 років пропрацювала конструкторкою на швейній фабриці, однак мусила змінити діяльність через перелом хребта. Рік жінка була в кризі, згодом підробляла в ательє.

«Я ніде не бачила реклами про патронат, не була волонтеркою й не відвідувала дитячих будинків чи інтернатів до цього. Просто у такому розпачі була, що просила Бога, щоб знайшов мені роботу. І тут через 15 хвилин я зайшла в школу до молодшої доньки, а там чекало оголошення про патронатні сім’ї. Подумала: чому б ні? Одразу зателефонувала за вказаним номером, ну й чекала курсів для кандидатів у патронатних вихователів», – розповідає жінка.

Патронатними вихователями можуть стати повнолітні громадяни України, які мають досвід виховання дитини, тобто мають своїх дітей або працювали з дітьми, а також мають відповідні житлові умови. Досвід спілкування з дітьми тут потрібен, адже дітей, які пережили травму, не завжди легко заохотити до розмови. Для цієї роботи потрібні двоє дорослих на випадок, якщо один захворіє абощо. Патронатно сім’я складається з пари: вихователя й помічника. Це можуть бути чоловік і дружина, мама й донька, мама й племінниця, тато й донька тощо. Якщо немає помічника й вихователь залишається один, то патронатну сім’ю ліквідовують ― більше туди діти з сімей у складних життєвих обставинах потрапити не зможуть.

Хто може стати патронатним вихователем, які документи потрібні та які виплати передбачені можна дізнатися на сайті Благодійного фонду «Рідні» або ж зателефонувавши на безкоштовну гарячу лінію фонду за номером – 0 800 300 484.

Усю потрібну процедуру пройшли Наталія, її чоловік, донька й батько, який тоді жив з ними. Уже після того подружжя вчилося на курсах для кандидатів у патронатні вихователі. Наталія каже, що трохи вагалася, адже за цей час знайшла іншу роботу, а патронат ― це як «кіт у мішку». Проте вирішила таки спробувати.

«На курсах ми проходили 12 основних тем. Плюс удома дивитесь якісь тематичні відео. Знайомлять з різними випадками, з різними потребами дітей, зокрема, якщо вони, наприклад, мають ДЦП, синдром Дауна, різні види інвалідності. Бувало, я думала, що це може бути надто складно для мене. Навіть передумала цим займатися десь після четвертого заняття, а чоловік ― ні. Потім ми те все перейшли, і я вирішила, що нема чого боятися», – пригадує Наталія.

До Наталиної сім’ї потрапляли діти з порушеннями розвитку. Наприклад, була дитина, що в четвертому класі зовсім не знала літер, тому потребувала трошки більше уваги саме у плані навчання. Є й інші випадки, коли діти відстають у розвитку від однолітків, але це не вроджена проблема, а набута через недогляд батьків. Тут можна зарадити.

Треба бути готовим, що можуть бути й непрості випадки, коли дитина з інвалідністю. Однак тоді вихователям варто правильно розраховувати свої сили й обговорювати зі службою у справах дітей різні варіанти. У цій роботі важливо не вигоріти, адже діти зі складних життєвих обставин потребують підтримки. Ви не зможете надати її повноцінно, якщо не наповнені самі, якщо ця діяльність для вас є тягарем. Тому буває, що після патронату кількох дітей сім’ї тимчасово або зовсім припиняють приймати наступних. Щоб цього уникнути, слід не встановлювати для себе й дітей надто високих вимог.

Спочатку Наталя мала до себе дуже високі очікування. Їй здавалося, що її місія ― додати дітям усе, що бракувало в сім’ї, навчити їх усього, чого встигне.

«Спочатку хочеш з дітьми досягти чогось великого. Я собі ставила “галочки”, якщо щось змогла. А тепер вже не стараюся досягти результату за будь-яку ціну, бо не можна викладатися понад міру ваших сил. Переважно так ми намагаємося реалізувати власні амбіції: а от чи зможу я навчити дитину це, а тут треба підтиснути, а тут наздогнати. Але часто дитині варто просто ці три місяці чи пів року провести в доброзичливій атмосфері, їй треба показати щось гарне, піти разом поплавати, у кіно або ще щось. Звісно, слід дитину й навчати чогось, наскільки це можливо», – зазначає Наталія.

«Щоб усім було комфортно»

Наталія каже, що робота патронатного вихователя не є складною. Важкувато може бути з першою-другою дитиною, бо треба звикнути, що у твоєму житті на якийсь час з’являється хтось новий, з іншої сім’ї, з іншими звичками, вподобаннями й ритуалами. Жінка зі сміхом згадує, як у неї відбувалися кризи, коли вона думала, чому в неї саме така робота, це ж і труднощі, і багато рутинних домашніх справ, які вона не дуже любить. Окрім того, діти часом проявляють асоціальну поведінку. Але це не означає, що вони погані. Просто так вони навчилися виживати й давати раду в тих умовах, у яких були. Ці діти, буває, вимушені передчасно дорослішати.

«Однак згодом виникла така думка: це ексклюзивна робота. Я заспокоїлася і прийняла ту роботу. Вже нічого не боюся. Перейти таку кризу ― нормально. Просто треба, щоб хтось тебе підтримав і заспокоїв. А потім і дитина звикає до тебе, і ти підлаштовуєшся. Шукаєте компроміси, щоб усім було комфортно», – ділиться жінка.

Рідній доньці Наталії, Анастасії, було 15, коли мама вирішила спробувати створити патронатну сім’ю. Спочатку дівчина була проти, довго обдумувала цю ідею. Однак згодом таки погодилася.

На фото Наталія з донькою Анастасією

«Спочатку хлопчик, якого ми прийняли, Насті заважав, бо входив у її особистий простір. Однак психологиня пояснила їй: якщо оберігатимеш свій простір, то в нього ніхто не лізтиме. Ми більше брали хлопчика на себе, грали з ним ігри. Згодом Настя навчилася ділити з іншими дітьми житло, нормально живуть, ніхто нікому не набридає, ― сміється Наталія. ― До того ж, ми домовилися, що я платитиму їй “зарплату”. Поки була школяркою, мала тисячу гривень кишенькових на місяць, тепер студентка, то має більше. Це виправдано, адже донька також допомагає нам: може розігріти їсти, прибрати, припильнувати дітей якийсь час. Це теж добрий досвід».

Наталія й Борис також 2,5 місяці підпрацьовували в інтернаті нічними оглядальниками. Вони мали дітей вкласти спати, бути поруч вночі, а зранку розбудити. Після такого досвіду зізнаються, що сім’я ― спокійніший варіант для дітей, які вилучені з сімей (бо там принаймні не чубляться, не чіпляються). У родині діти звикають до правильного харчування, до постійних ритуалів, до визначених правил поведінки.

Робота патронатного вихователя не може бути одноманітною, адже всі діти різні й мають інші потреби та вподобання. Наталія каже, що до всього треба підходити творчо, а крім цього, бути активним. Наприклад, дітей відправляють у табори, їздять велосипедами зі Львова на озеро в Брюховичах, багато плавають, ходять до лісу. А найулюбленіше ― ковзанка взимку.

Дівчинка, яка зараз живе в сім’ї, наприклад, дуже любить прогулянки центром Львова, дивитися на місто з дахів різних будівель. Вихователька сміється, що через неї закохалася в центр міста, хоча досі не любила його. Завдяки дітям дорослі відкривають власні невідомі сторони, шукають нові хобі.

«З такою роботою обов'язково треба ходити до психолога, щоб виговоритися, вивільнити емоції, які назбируються, розвантажитися. Нам ще на курсах говорили, що треба знайти свої джерела ресурсу. Я тоді це пропустила повз вуха. Але коли взяла першу дитину й минуло, мабуть, місяців зо два, я відчула, що мені попросту не вистачає дихання. Тобто ресурсу, якого тобі досить для звичного життя, тут замало. Я наповнююся в лісі. Їду туди, ходжу, слухаю тишу, споглядаю природу. І виходжу значно спокійніша, домашні проблеми мене вже не лякають і не дратують. Також маю свою психологиню у БФ “Рідні”, з нею так само все обговорюю. У психолога вчишся дбати про себе, щоб себе не загубити й дитині дати все необхідне. Також добре впливають зустрічі з іншими опікунами, вихователями й усиновлювачами, адже на них можна обговорити різні проблеми й не почуватися самотнім. Ми можемо наповнюватися й разом з дітьми: дивитися мультики, плавати, кататися на ковзанці ― робити будь-що, що ви любите. Жертовність ― це неправильна мотивація. Ви маєте робити цю роботу, якщо вона вам подобається. І зберігати баланс: бути щасливим самому й дарувати це відчуття дитині», – розповідає вихователька.

Патронат, як форма сімейного виховання, особливий тим, що під час перебування в тимчасовій родині дитина може бачитися з рідними батьками. Вихователі на зустрічах теж присутні. Частоту візитів можна регулювати. І краще, щоб зустрічі відбувалися на нейтральній території.

«У нас була така мама, що мала проблеми з алкоголем. Вона не добула до кінця реабілітації, бо там треба зустрічатися з тим негативом, який є в її житті, з усіма травмами. Але, тим не менш, вона самостійно дала раду з проблемою, знайшла роботу. Син повернувся до неї (перед нами він уже двічі потрапляв до інтернату), ще трьох менших дітей повернули з дитячого будинку. Соціальні працівники допомагають їм триматися. Ми з тією сім’єю й досі підтримуємо зв’язок. Її син, що був у нас на тимчасовому вихованні, приходить часом почитати, колядувати, нагадує про свій день народження завжди», – сміється Наталія.

Прийняти, підтримати, відпустити

Погодитися прийняти дитину на період, поки її сім’я намагатиметься владнати їхнє життя, ― це означає заздалегідь приготуватися до того, що цю дитину доведеться відпустити. Наталія каже, ще на курсах їх вчили не прив’язуватися до тимчасових вихованців надто сильно, адже з їхніми батьками працюють і діти можуть повернутися у рідну сім’ю.

«За пів року так не звикаєш. Але бувають різні ситуації, опіку продовжують і на довше. Тоді більше звикаєте одне до одного. Однак, на мій погляд, рідна сім’я ― це найкраще. Тому коли відпускаєш дитину назад, то це вже й наче твоя дитина духовно, є ниточки, які вас пов’язують, але все ― вона йде у світ. Патронатна сім’я ― як швидка допомога, що максимально оперативно забирає дитину з тих обставин, у яких їй бути не варто. За час, упродовж якого діти можуть бути в нас, служба у справах дітей вирішує, чи батькам вдалося покращити ситуацію, чи варто шукати опікунів. Головне, щоб дитина не потрапила в інституційний заклад. До речі, в Ірландії, наприклад, також є патронатні сім’ї. Деякі приймають дітей на короткий термін, як у нас, а в інших діти можуть жити навіть роками, якщо до цього спонукає повторення негативних ситуацій удома», – розповідає Наталія.

Психологиня БФ «Рідні» Анна Синицька наголошує, що з дітьми треба бути чесними й пояснити, що ви є друзями, але після визначеного терміну дитина повернеться у свою сім’ю.

«У будь-якому разі для дитини це непростий момент. Але їй важливо знати, що є надія повернутися додому, що з її батьками працюють. Саме тому вона не потрапила в інтернат. До того ж, коли дитина перебуває у патронатній сім’ї, їй можна бачитися з родичами. У патронатній сім’ї варто приділити увагу дитині, тому, що вона любить, дати їй безпеку й підтримку, багато розмовляти, при цьому не зачіпаючи ситуацій, через які її тимчасово вилучили зі сім’ї», – радить фахівчиня.

Патронатна сім’я має постійно контактувати зі службою у справах дітей, щоб розуміти, як рухається справа. Бувають ситуації, коли батькам не вдається налагодити сімейні обставини. Тоді служба у справах дітей намагається якомога швидше знайти опікунів, прийомну родину для дитини або ж дитячий будинок сімейного типу, який готовий її прийняти.

На фото Наталія та Надя, яка проживає у патронатній сім'ї

За три роки сім’я Наталі й Бориса стала прихистком для вісьмох дітей. Більшість з них мешкали в них шість-дев’ять місяців. З початком повномасштабної війни дітей, які залишилися без батьківської опіки, побільшало. Наталя згадує, що тоді в них одночасно жили двоє дівчат і хлопчик.

«У патронатні сім’ї почали доселяти дітей. Звісно, якщо вихователі погоджувалися й здатні були про стількох подбати. Для нас це було цікаво, як новий досвід, тому в нас було троє дітей. Поранений трирічний хлопчик з Бахмута. Через травму не говорив, не ходив, не міг бути без підгузка. Але згодом знайшлися тато й мама (також поранені, їхня машина потрапила під обстріл) і забрали його. Ще одна дівчинка була з Попасної, але пожила в нас лише місяць чи два. А дівчинка з Херсона в нас залишається вже другий рік. Вона має батьків, але вони на тимчасово окупованій території й не можуть виїхати. Тому соціальна служба мусить продовжувати термін перебування дитини в патронатній сім’ї», – розповідає вихователька.

Ще приймали хлопчика, у якого був алкозалежний тато. Чоловік лікувався в реабілітаційному центрі, а потім потрапив у добру спільноту. Йому повернули сина. Наталя каже, що їздили потім у гості до тієї сім’ї ― вона за них спокійна, все налагодилося. Ще одні батьки, від яких вилучили дитину, відмовилися від лікування. Однак хлопчик з патронатної сім’ї пішов до дідуся з бабусею, які і його під опіку взяли, і з батьками продовжують працювати.

Усі тимчасові вихованці Стельмахів опісля потрапляють у сім’ї. Якщо батьків позбавляють батьківських прав, то служба у справах дітей намагається якнайшвидше знайти родичів, опікунів чи усиновлювачів. Наприклад, у досвіді Наталії й Бориса була така історія. Маму дівчинки, що потрапила до них, мали позбавити батьківських прав, оскільки вона мала психічний розлад і потребувала постійної допомоги. Однак приїхав батько-іноземець, який за кілька місяців зібрав усі документи і зміг забрати дитину до себе.

«Патронат ― це така форма, після якої дуже не хочеться передавати дитину до інституційного закладу. Вона якраз покликана до того, щоб не допускати такої травми. Тому, буває, ще продовжується перебування дітей у патронатних сім’ях, поки батьки стануть здатними дбати про них або ж поки вдасться знайти інших опікунів», – каже Наталія.

Жінка каже, що віддавати дитину, яка була в тебе тимчасово,― це щасливе завершення історії. Це означає, що мама знайшла роботу, тато поборов алкоголізм, тощо. А ви долучилися до того, щоб ця сім’я налагодила своє життя й далі була разом.

Наталія згадує, що відколи дійсно захопилася своєю роботою, про неї більше хочеться розповідати. Можливо, є люди, які не наважуються.

«Але якщо ви допустили думку, що можете це робити, отже ― можете. Це також хороший майстер-клас для людей, які хочуть стати опікунами чи всиновлювачами. Поживіть з дитиною у складних життєвих обставинах кілька місяців, спробуйте, як це. Тоді зрозумієте, чи готові займатися цією справою все життя. До речі, ця робота також навчила мою сім’ю приймати світ різнобоким. Є різні сім’ї, різні світогляди. Так ми з ними знайомимося, так вчимося не засуджувати тих, хто живе інакше, ніж ми», – говорить Наталія.

Окрім цього, жінка додає, що патронатним вихователям треба вчитися проживати життя на повну. А це означає зберігати молодість, рухатися, дбати про здоров’я, правильно харчуватися, розвиватися тощо. І в цьому, без сумніву, лише переваги.

Дізнатись більше про патронат, процес створення, а також отримати консультацію щодо інших сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування можна, зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду «Рідні» за номером – 0 800 300 484.

*Проект реалізується Благодійним фондом «Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).