«Чим менше книжок надрукується, тим якіснішими вони будуть»

Віталій Запека став письменником просто на російсько-українській війні, де він провів три роки (добровольцем у складі батальйону спецпризначення «Полтава»). Після початку повномасштабного вторгнення Росії Віталій Запека знову воює.

Раніше Віталій професійно займався фотосправою. У 2015 році пішов на російсько-українську війну і там написав свої перші твори та отримав позивний «Спілберг». Запека має незвичну письменницьку позицію: «чим менше надрукується – тим краще». Він з легкістю знищив свій роман «Місто, яке само себе згубило». Романи «Абсурд», «Завтра знову сьогодні», «Ковбасокрад в Раю» лежать в «шухляді». Інші твори надруковані за ініціативою видавництв, а не письменника. Великий успіх мали романи «Герої, херої та не дуже» та «Цуцик». А надруковану у видавництві Vivat дитячу книгу «Полінка» дітям читають навіть у бомбосховищах.

Про все це ми поговорили із бійцем та письменником Віталієм Запекою.

За фахом ви фотохудожник. Це, звичайно, не фотожурналіст, але все одно дуже важлива професія у час війни.

Так, коли у 2014 році почалась війна, я усвідомлював, що живу в час історичних подій, тож всюди тягав за собою фотоапарат. Як тільки була можливість кудись засунути свій ніс, я цією нагодою користувався. За три роки, що я воював, з 2015 до 2018, в мене двічі гинув фотоапарат, в живих залишився лише один об’єктив, але я встиг зробити тисячі знімків. Усі вони зараз знаходяться Державному архіві з поміткою «зберігати вічно» та в кількох музеях України та Європи.

Чого вам забракло як фотохудожнику, що змусило стати письменником?

Якраз саме завдяки фотографіям я змушений був стати письменником. Деякі свої фотографії я викладав у той же Facebook. Глядачі вимагали від мене пояснень, хоч мені здавалося, що там усе зрозуміло і без слів. І уявіть собі, що мої пояснення мали набагато більше переглядів та лайків, ніж фотографія. І пішло-поїхало.

Війна ж це не тільки стрілянина, це чергування, очікування, якійсь побут. Звичайно, багато думок приходить. Я почав їх фіксувати, записувати, складати у якісь тексти, романи. Більшість я ще навіть не надрукував. Те, що написано у 2015 та 2016 року ще чекає свого часу. Лише один роман, тоді написаний, мав вийти друком у березні, але зараз все загальмувалося.

Я читала, що ініціатива видання ваших творів належить видавництвам. Вас це не цікавить?

Моє глибоке переконання, що кожен, хто вважає себе письменником, має написати якнайбільше. Але його обов’язком і як людини, і як письменника є надрукувати як найменше книжок. Чим менше книжок надрукується, тим якіснішими вони будуть. Тому я важко віддаю рукописи у видавництва. Наприклад, «Полінку» надрукували, а її продовження я кілька років тримав готовим, і лише 24 лютого, коли я впорядковував свої справи перед тим як йти до військомату, надіслав рукопис до видавництва.

Як ви вирішуєте, що книжка уже готова йти до видавництва?

Я підпорядковую усе слову «вічність». Тобто думаю, чи роман буде цікавим, припустимо, через сто років. «Герої, херої та не дуже», наприклад, зараз мають вийти в Канаді. «Абсурд» для мене зараз є головним романом, попри успіх «Цуцика» та «Полінки».

В принципі я пишу для себе, для особистого задоволення. Уже під час повномасштабного вторгнення почав писати новий роман від імені жінки-пенсіонерки.

А як ви ставитесь до інсценізацій та екранізацій своїх текстів?

За одним із моїх романів уже написано кіносценарій. Як не дивно, «Цуцик», який витримав вісім перевидань, під час пітчингу визнали недостатньо патріотичним. За «Полінкою» також написані і п’єса, і кіносценарій. Його також зарубали. Але зробив за «Полінкою» цікаву виставу театр тіней. Вистава за «Героями, хероями та не дуже» у Дніпровському театрі ім. Шевченка йде уже два роки.

Чому ви взяли собі псевдо Спілберг?

Я отримав його на війні десь на третій день. Це сталося тому, що я відразу почав фотографувати все, що бачив. А ще я записував те, що бачив і що відчував. В мене було 11 ротацій і за це час я зібрав дуже багато матеріалу для своїх книжок. Мені дуже придались мої записи. До речі, мені з книги «Герої, херої та не дуже» довелось викинути сім розділів, бо в те, що відбувалось насправді, ніхто би не повірив.

Звичайне, те, що я все фотографую та записую відразу помітили хлопці. Тому до мене приклеївся той Спілберг.

Розкажіть, будь ласка, про те як ви роздавали дітям-біженцям «Полінку».

Мені одна моя читачка прислала відео, де дитині у бомбосховищі читають мою «Полінку». Така цікава картинка: насторожені, перелякані обличчя дорослих, а на передньому плані дитині читають мою книжку і вона посміхається. Я викупив у Vivat певну кількість книжок, бо планував подорожував з ними по Україні. Тепер я вирішив подарувати їх дітям, які були змушені залишити свій дім. І наші українці мене вразили, бо мені буквально довелось змушувати брати ці книжки безкоштовно. Я навіть відправив файл до Польщі та дозволив робити там аудіокнижку.

Я попередив про це видавництво, бо не мав права того робити насправді. Сказав, що готовий компенсувати. Але мені було дуже приємно, що видавництво не має жодних претензій. Мене втішила така реакція, що ми є однодумцями в бажанні хоч комусь полегшити життя.

Після початку вторгнення багато письменників, музикантів, художників пішли хто в ЗСУ, хто в тероборону. І разом з цим доводиться чути думку, що більше би було користі, якби вони займались своєю справою. Що ви про думаєте?

Таке вже було у 2014 році. Не знаю, чи це правда, але розповідають, що тоді наша ота напівмертва спілка письменників взялася вирішувала, чи мають письменники воювати. Вони вирішити, що є гордістю нації і мають себе зберегти.

Але перш за все ми є громадянами і нашою роботою є, якщо ворог напав, захищати свою землю. Я припинив воювати у 2018 році, адже відчув, що в мені забагато війни стало. Потрібно було вчасно зупинитись, я відчув, що просто втрачаю час. Але коли розпочалось повномасштабне вторгнення, я та мої друзі пішли воювати. На жаль, уже двох з мого близького кола немає, Миколи Кравченка та Руфа (Юрій Дадак, – ред.). Так що ким би ми не були, ми в першу чергу громадяни. Тому це наша робота.